СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької Церкви«Прощення — це відповідь Бога на потребу зцілення людської безпорадності перед лицем гріха», — владика Тарас Сеньків
Притча про блудного сина — це одна з найглибших євангельських історій про Божу любов, прощення та справжню праведність. У своїх роздумах владика Тарас Сеньків, єпископ Стрийської єпархії УГКЦ, відкриває нам несподівані грані цієї притчі: безмежну батьківську любов, пастку уявної праведності та силу навернення.
З цієї проповіді владики Тараса Сеньківа ви дізнаєтеся:
- чому батьківська любов у притчі про блудного сина здається радикальною і навіть «слабкою»?
- що допомагає молодшому синові повернутися до батька?
- чому старший син відчуває образу і несправедливість, і як це пов’язано з фарисеями часів Ісуса?
- чому справжня праведність є Божим даром, а не людською заслугою?
- через які риси Божа любов проявляється у ставленні до грішника?
- яому прощення вважається відповіддю Бога на людську слабкість і як воно змінює життя людини?
«Отча слабкість» любові
Притча про блудного сина — це найпрекрасніша драма батьківської любові, розкрита у поемі про всепрощаюче Боже Милосердя. Його радикальність вражає, бо ніби межує зі «слабкістю» люблячого батьківського серця до своїх двох синів, які є хрестоматійним прототипом нас, грішних. Але саме ця «отча слабкість» є тим єдиним аргументом, який залишає відкритим можливість кожному з них зрозуміти, що є очікуваними, бажаними та любленими у батьківському домі.
Дорога молодшого сина: від падіння до прощення
Зазвичай, ми прихильніші до молодшого сина, хоча його гріх є більш очевидним. Це цілком логічно, бо він проживає увесь процес навернення та переусвідомлення себе, плаче в обіймах свого батька і жодним чином себе не оправдовує. В його особі ми торкаємося суті жалю та каяття, в наслідку яких він віднаходить любов до свого батька, та шанс на нове життя в обіймах його милосердя.
Старший син: пастка праведності
Старший син нам менш симпатичний. Він свідомий своїх достоїнств, своєї бездоганності, гордовитий і сповнений образи на свого марнотратного брата, який повернувся, та скористав з очевидної, на його погляд, батькової слабкості. Адже саме він займається усім господарством і ніколи не порушував отчого наказу. Тому він з жалем звинувачує батька у несправедливості. «Я тут служу тобі в поті чола, але ти мені не дав навіть козеня, щоб повеселитися з друзями», хоч можливо йому і на думку не спадало про це просити. «Та коли пришов „цей твій син“, ти, замість щоб його покарати за розтринькане майно та нанесену ганьбу, даєш йому найкращу одіж, на руку перстень і сандалі на ноги, забиваєш годоване теля та справляєш задля нього велику гостину».
Старший син впевнений у своїй видимій досконалості, і тому подібний до фарисеїв, яким Ісус адресує цю притчу. Вони також сповнені власної бездоганності, бундючі за свої заслуги та благочестиві досягнення. Тому Ісус, як Учитель і Наставник, котрий їсть та товаришує зі збирачами податків, злодіями і розпусницями, для них є неприйнятний. Однак Ісус навмисно наближається до тих, кого представники еліти «праведних» відкидають, щоб своєю поведінкою переконати їх у найважливішому — у всепрощаючій любові та милосерді Бога до людини.
Сігер Кодер (Sieger Koder), Притча про блудного сина
Справжня праведність — дар, а не заслуга
Сенс цієї притчі полягає в тому, аби поставити дзеркало всім потенційним «праведникам» і зарозумілим «старшим синам», щоб збагнули, що праведність є не плодом їх заслуг, але даром Божої милості. А теж завірити усіх інших — грішників, збирачів податків, усі наступні покоління — якою безмежною є любов Небесного Отця. Авторитетно запевнити їм його безсумнівне прощення, і те, як він приймає усіх нас: у лахмітті своїх втеч від Бога, і в бруді найгірших гріхів. Але надівсе вказати, що дорога до Отця починається щирим визнанням провини та каяттям, яке кидає нас у його розпростерті обійми.
Божа любов, що не втомлюється чекати
Так чинить з нами Господь: він щедрий до нас у своїх благодатях, нам довіряє і не обмежує нашої свободи. Його любов є безмежною і безкорисною та шукає лише нашого добра. Навіть коли ми у своїй безрозсудності змарнуємо отримані багатства та довіру, Божа любов у нас не розчарується і не покине. Вона супроводитиме нас з непохитною надією, і до останнього буде терпеливо шукати нагоди нам це засвідчити, щоб зрештою запалити у глибині уярмленого гріхами сумління іскорку відваги навернутися. І доки ми відважимося зробити перший крок, Божа любов буде очікувати нас з розкритими обіймами Милосердя, яке готове знову повернути нам усю втрачену гідність та привілеї синівства. Лише наше серце має пройти купіллю сліз каяття, щоб відродиться до первісної краси через навернення.
Прощення як Божий скарб
Покаяння та навернення, метаноя, зміна мислення — це простір нашої свободи, в який Господь свою, спроневірену вже не раз нами любов, нам наново повертає як обійми свого безграничного Милосердя. Воно визначає характер небесної радості Бога: «Бо цей мій син був мертвий, і ожив, пропав був, і знайшовся».
Гріх — це борг перед Богом і нашим ближнім, а прощення — це зняття цього боргу надзвичайно багатим Богом. Віра у прощення означає, що Бог є достатньо «багатим» і хоче, та може, сплатити цей борг людини, тому що він її любить. Якщо борг прощений, він більше не обтяжує життя людини. Для того, щоб людина сприйняла віру в прощення і втілила її у своє життя, їй необхідно мати правильний образ Бога. Має вірити у доброго, щедрого, надзвичайно прихильного та милосердного до людини Бога, який не зашкодить їй ніякою несправедливістю.
Тільки від такого Бога можна очікувати прощення як дар. Тому отець віддає молодшому синові навіть те, що він уже розтринькав. Бо коли він наказує дати йому взуття на ноги, він ставиться до нього як до сина, а не як до раба, який ходить босоніж. Коли він наказує дати йому каблучку, він символічно повертає його синівські права, включаючи спадок. Отже, батько блудного сина настільки багатий, що може дозволити собі бути щедрим у прощенні. Ісус хоче щоб ми впізнали в ньому нашого Бога та свого Небесного Отця.
Прощення як зцілення
Для Бога гріх є абсолютною і фундаментальною потворністю. І лише він здатний усунути його, та вину за нього, через прощення, і таким чином усунути також відчай свідомості провини. Прощення — це відповідь Бога на потребу зцілення людської безпорадності перед лицем гріха. Воно є єдиною і справжньою ліквідацією провини в усіх її складових: тобто прийняттям грішником власної вини, та її прощення Богом і людьми, включно з його прощенням собі самому. Але зі сторони грішної людини усе починаєтья з визнання нею своєї грішності, визнання, яке суттєво ґрунтується на її вірі, що вона вже наперед є прийнята Богом, і що їй є, чи напевно буде, прощеною. Амінь.
† Тарас Сеньків,
єпископ Стрийської єпархії
