СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиПроповідь Блаженнішого Святослава в неділю Всіх святих українського народу під час прощі до Зарваниці
У цю неділю наша Церква святкує пам’ять усіх святих українського народу. Ми згадуємо подвиг життя, плід християнської віри наших рівноапостольних князів Володимира і Ольги, праведних Антонія і Теодосія Печерських, зачинателів монашого життя в нашій Церкві, учень яких приніс сюди, до Зарваниці, цю ікону і в цьому місці був «зарваний», тобто захоплений до неба, до Бога в містичному досвіді. І він, цей києво-печерський монах, назвав те місце, де ми сьогодні перебуваємо, Зарваницею.
так душа моя прагне до тебе, Боже»
(Пс. 42, 2)
Високопреосвященні та преосвященні владики!
Високопреподобні та всечесні отці!
Преподобні сестри і брати в монашестві!
Достойний пане президенте!
Достойні представники різних гілок і рівнів державної влади України, які є сьогодні разом із нами!
Дорогі військові та волонтери!
Любі брати і сестри, діти нашої Церкви в різних куточках України і світу, які зараз, хоча й онлайн, паломничають із нами до Зарваниці!
Дорогі паломники, які так чисельно сьогодні прибули до цього святого місця!
Дорогі в Христі брати і сестри!
Слава Ісусу Христу!
Ці слова пророка Давида про спрагу, яка кличе і веде до джерела, по-особливому відкривають нам свій богонатхненний зміст тут, у Зарваниці. «Душа моя жадає Бога, Бога живого, — коли бо прийду й побачу обличчя Боже?» (Пс. 42, 3), — мовою псалмоспівця молимося сьогодні.
Ми дякуємо Господу Богу за те, що нарешті змогли сюди прийти, бо онлайн напитися з джерела води неможливо — можна лише дізнатися, де воно є, і чекати принагідного, доброго моменту. Тому ми складаємо подяку Всевишньому за те, що дозволив нам особисто зачерпнути з цього джерела живої води, яке нам відкрилося в Зарваниці. Це джерело нам сьогодні дарує наочно, у конкретний, дотикальний спосіб Пречиста Діва Марія у своєму чудотворному зарваницькому джерелі. І ми можемо втамувати нашу духовну спрагу за живим Богом.
Спрага за живим Богом
Ми пережили тяжкий рік і тяжкі часи продовжуються. Новітні виклики, всесвітня пандемія, нові обмеження, які накладає сучасний світ на саму можливість зустрічі між людьми… Тому сьогодні відчуваємо особливу радість від того, що можемо бути разом, спільно молитися. Усі ці обставини і труднощі створюють у нас відчуття, які відлунюють у нашому серці голосом спраги. Негаразди, труднощі, лиха, болі, страждання, навіть смерті тільки підсилюють нашу спрагу за живим Богом. Можливо, навіть ця нинішня спека якось по-особливому показує (звертаючи не лише нашу увагу, а й увагу тих, хто відповідає за впорядкування суспільного життя і повинен приймати державні рішення): в умовах пандемії люди особливо гостро відчувають спрагу за Богом. Тому задоволення духовних потреб, зокрема втамування спраги і євхаристійного голоду Божого люду, — це одне з найважливіших завдань, про гідне вирішення яких державна влада має подбати, навіть у складних обставинах.
Сьогодні ми тут. Черпаємо з джерела, молимося, переживаємо цю унікальну національну прощу. Разом стоїмо перед Богом, який є джерелом нашого життя і здоров’я.
Зустріч із живим Богом веде до визнання власної обмеженості
У слові Божественного Євангелія, яким сьогодні наш Господь, живий Бог, до нас промовляє, ми чуємо слово про зустріч, що відбулася в Капернаумі, на березі Галилейського моря (пор. Мт. 8, 5–13). Ця зустріч у тогочасних обставинах дивна, можна сказати, провокаційна. До Ісуса приходить із проханням римський сотник. Чоловік упокорюється перед тим юдейським Учителем, яким, можливо, тоді Його бачив. Представник окупаційної влади, який сам себе вважав законом, — адже це до нього всі приходили просити про розв’язок своїх мізерних проблем, — іде до Христа і визнає власне безсилля.
Цікаво, що сам опис цієї живої зустрічі євангелист Матей представляє нам у стилі опису старо- і новозавітних богоявлінь. Пригадуєте, як апостол Петро, ще будучи рибалкою, на голос Христа закинув сіті і там, де не можна було впіймати нічого, впіймав багато риби? Його першою реакцією було: «Іди від мене Господи, бо я — грішна людина» (пор. Лк. 5, 1–15). Той, хто відчуває живу присутність Бога, розуміє власну обмеженість і слабкість. Той, хто відчуває Господню велич, усвідомлює, що ми є маленькими, обмеженими порівняно із всемогутністю живого Бога, якого не може вповні збагнути людський розум. Подібна реакція є і в цього сотника. Віра привела його до, можливо, незнайомого йому Вчителя, але він відчуває, що стоїть перед Богом. І коли Христос йому каже: «Я прийду до тебе, прийду до твого дому, щоб оздоровити того, про кого ти просиш», — сотник відповідає: «Я не достойний, щоб Ти увійшов до мого дому». Сотник благає в Спасителя: «Скажи тільки слово, і слуга мій видужає».
Цікаво, що той римський поганин говорить майже як учений законовчитель Ізраїлю. Тим недовіркам, які стоять довкола і, можливо, кепкують з обох учасників тієї зустрічі, він пригадує слова Священного Писання: «Словом Господнім створене небо, і подихом уст Його — вся Його оздоба» (Пс. 33 (32), 6). Бо коли Бог промовляє слово — усе стає новим. Своїм словом Бог покликав світ від небуття до буття. Своїм словом, животворним диханням Він підтримує наше життя і здоров’я. Тому животворне Боже слово водночас оздоровлює людину, обновлює її життя, відкриваючи горизонти, і втамовує її спрагу за Богом. Воплочене Боже Слово, подихом якого є Дух Святий, — це сам Господь наш Ісус Христос, як каже євангелист Іван: «І Слово стало тілом, і оселилося між нами, і ми славу Його бачили — славу Єдинородного від Отця, благодаттю та істиною сповненого» (Ів. 1, 14). І ось сам Христос ставить за приклад цього поганина, римського сотника, усім тим, які вважали себе спадкоємцями старозавітних обітниць, що їх Бог дав Авраамові, Ісаакові та Якову. І в особливий спосіб нам сьогодні ставить перед очі віру того сотника.
Віра як завдання та місія
Пригляньмося: у чому особливість віри цього римлянина? Чому Христос каже, що ніде в Ізраїлі Він не знайшов такої віри? Що означає сьогодні цей приклад віри для нас — віруючих третього тисячоліття, постковідної епохи?
Насамперед віра сотника характеризується особливими прикметами. Це віра не як цікавість, не як пізнання того, що розум сам не може збагнути. Бо часом так буває: людина шукає зустрічі з Богом для того, щоб Його глибше пізнати або лише щоб заволодіти якимось таємним знанням. Але віра цього сотника інакша.
Іноді ми трактуємо нашого Бога як своєрідне «бюро добрих послуг»: хочемо використати в приватних інтересах Його Божественну силу, щоб Він задовольнив наші особисті потреби, прохання, — хочемо використати Бога і Його творчу силу як інструмент у власних життєвих планах. І тоді трактуємо свою віру як «магічний захист» від якихось негараздів. Але віра цього сотника інакша.
Висловлюючи своє розуміння, як має діяти віруюча людина, сотник уживає військову термінологію: «Скажи тільки слово, Учителю. Бо і я є чоловік, який має владу, кажу тому — іди, і він іде, кажу тому — прийди — і він приходить, цьому — іди й зроби, і він іде й робить». Це віра-завдання, яка втілює в учинки, у конкретні життєві рішення те, у що він вірить. Це віра як наказ до дії та особиста життєва місія, яку потрібно здійснити як найважливішу справу життя.
Жити так, як сповідуємо
Як нам сьогодні потрібно саме такої віри, яка б не залишилася лише на рівні нашого знання і розуміння, але завжди відкривала горизонти, кликала до дії так, як до конкретного завдання кличе військовослужбовця його офіцер! Бо часто буває так, що ми маємо віру, але не живемо відповідно до неї. Перебуваючи в храмі з Богом маємо один вигляд, гарно відправляємо ті чи ті обряди, навіть не задумуючись над їх змістом, а коли переступаємо поріг церкви і виходимо у світ, то живемо, як погани, ніби Бога немає. У такому разі наші релігійні переконання і віра абсолютно не впливають на наше життя. Словами ісповідуємо віру в Бога, а ділами Його відрікаємося! Тому приклад віри сотника є для нас сьогодні закликом і завданням — жити так, як сповідуємо. Бо сьогодні Христос нам каже, що Його животворне слово хоче втілитися в життя кожного, хто вірує.
Сучасний світ не вірить словам — вірить лише свідченню і конкретним вчинкам. Тому каже Христос: «По плодах їхніх пізнаєте їх» (пор. Мт. 7, 16). Як часто ми маємо справи з балакунами, які вміють гарно говорити, обіцяють золоті гори, скажуть тобі все, що ти хочеш від них почути. Але закінчиться телепередача, зустріч — і кожен із них іде додому, не маючи навіть наміру виконувати дану обіцянку.
Тому сьогодні, зійшовшись сюди, до Зарваниці, сприймаймо дар віри в Бога, яку передали нам наші батьки, як певне завдання, певний стиль життя, спосіб розуміння, вид дії, що її ми, як християни, повинні звершити в цьому світі, а через нас Спаситель міг чинити діло оздоровлення, спасіння людини і світу. Тоді по плодах нашої віри наш світ зможе пізнати живого Бога, як за конкретними плодами і вчинками того сотника Христос міг показати його спосіб віри як приклад для наслідування.
Неділя Всіх святих українського народу: перейняти естафету святості
Дорогі в Христі брати і сестри! Сьогодні, у цю неділю, наша Церква святкує пам’ять усіх святих українського народу. Ми згадуємо подвиг життя, плід християнської віри наших рівноапостольних князів Володимира і Ольги, праведних Антонія і Теодосія Печерських, зачинателів монашого життя в нашій Церкві, учень яких приніс сюди, до Зарваниці, цю ікону і в цьому місці був «зарваний», тобто захоплений до неба, до Бога в містичному досвіді. І він, цей києво-печерський монах, назвав те місце, де ми сьогодні перебуваємо, Зарваницею.
Згадуємо також подвижників і героїв свідчення християнської віри різних часів та історичних епох України — наших христославних князів, святих учителів віри, проповідників Божого слова, подвижників монашого життя, святих батьків і матерів, які берегли християнську віру, як дорогоцінний скарб, і зуміли передати її наступним поколінням. Завдяки тому, що вони втілили свою християнську віру у власне життя, вона передавалася, як живе передання, з покоління в покоління аж до наших часів.
Ми нині повинні перейняти естафету тих святих, віра яких засяяла на весь світ двадцять років тому, коли до нас завітав папа Іван Павло ІІ і прославив мучеників та сповідників нашої Церкви комуністичних часів. Тоді вся Вселенська Церква на всіх континентах почула про них і хоче зачерпнути з того ж джерела віри та духовного багатства, з якого п’ють сьогодні і яким живляться віруючі українці, сини і доньки Київської Церкви.
Тепер голос наших святих — святих української землі, пам’ять яких святкуємо, будить у нас ту спрагу за живим Богом, закликає нас передавати цю віру, жити нею, палати нею, передавати її наступним поколінням і свідчити в нашому, такому непростому постковідному світі.
«Ми дякуємо Господу Богу за подію, яка відбулася в Бересті…»
Ця проща має особливу посвяту. Ми дякуємо Господу Богу за подію, яка відбулася в Бересті (нині — Брест у Білорусі) чотириста двадцять п’ять років тому. Якийсь не дуже вчений історик може сказати: чотириста двадцять п’ять років тому була створена Українська Греко-Католицька Церква. Звичайно, що це хибне твердження. Наша Церква має тисячолітню історію, написану святістю її подвижників християнського життя. А чотириста двадцять п’ять років тому Київська Церква, древня Київська митрополія, на чолі з моїм великим попередником, митрополитом Київським, Галицьким та всієї Русі Михайлом Рогозою, разом із його єпископами відновила життєдайну єдність Київської Церкви із наступником апостола Петра. Була відновлена єдність, у якій ми були хрещені та яка існувала до поділу між Сходом і Заходом за часів рівноапостольного князя Володимира. Тому саме наша Церква зберігала всі ті тисячоліття у своїй містичній пам’яті досвід неподіленого християнства першого тисячоліття, про нього свідчила, його шукала.
У Бересті київський митрополит та його єпископи зрозуміли, що їхня віра в Бога, подібно до віри того євангельського сотника, про якого ми сьогодні чули, має стати конкретним учинком, конкретною душпастирською дією, що визначить вектор розвитку Церкви, українського народу і будівництва європейської незалежної Української Держави. Тому ми сьогодні святкуємо не тридцять років створення незалежної України, а відновлення її державності, яке має тисячолітню княжу історію — так само, як наша свята Церква-мучениця.
Тому ми сьогодні так тішимося, що можемо бути разом, святкувати те, що було колись, і ті події з минулого для нас не є чимось далеким — це те, чим ми живемо сьогодні. Те сопричастя, та єдність Київської Церкви з наступником апостола Петра є ділом не рук людини, а Пресвятого і Животворного Духа Господнього, який є Духом церковної єдності та сопричастя. Це те діло, яке ми сьогодні хочемо засвідчити Україні та світові, як віруючі діти Церкви.
Наші молитви і прохання за мир та відвернення пандемії
Ми сьогодні принесли сюди, до цього джерела Богородиці, яке є символом присутності між нами живого Бога, наші молитви і прохання. Передусім ми просимо за мир в Україні. Прохаємо, щоб на нашій землі перестала литися кров, а агресор покинув нашу рідну землю. Бо не милість могутніх світу цього дарувала нам Україну, а наш Господь, Творець і Спаситель. І ми маємо завдання цю землю любити, доглядати, розвивати і боронити, навіть ціною власного життя.
Молимося до Господа Бога також за те, щоб відняв бич коронавірусу від України і світу, який шмагає тіло сучасного людства. Торік тут, під чудотворною іконою, ми відновили акт посвяти України під покров Пресвятої Богородиці з особливою молитвою, щоб Вона, наша Мати, дала нам силу пережити ці непрості, болючі, смертоносні часи. Дякуємо, що Вона нас почула, що ми дожили до цього дня і маємо здоров’я прийти особисто на цю унікальну духовну подію.
Нехай всемилостивий Господь зродить щедро в тілі нашої Церкви приклади геройської християнської віри. Хай дарує нашому народові геройських християнських провідників, які будуватимуть Україну на твердому, непорушному камені Божого закону, дбатимуть про добро — не своє, а народне. Хай дає нашій Церкві геройських батьків і матерів, які не бояться тягарів батьківства та материнства, а сприймають дар нового життя, бо Господь Бог хоче послати багато своїх синів і дочок у лоно українського народу. Скільки є в Божому задумі людей, які мають саме як українці народитися на цій землі, — тільки Він один знає, але ми маємо з Ним співпрацювати, сприйняти той дар, який має намір послати Україні та світові.
Ми сьогодні просимо, щоб Господь Бог за молитвами своєї Матері вислухав усі наші молитви, утер наші сльози, дав здоров’я всім тим, хто хворіє, прийшов до нашого дому. Хоча і ми, як сотник, можемо сказати: «Ми не гідні, щоб Ти завітав до нашого дому». Але разом із цим євангельським чоловіком і Зарваницькою Богородицею просимо: «Учителю, скажи тільки слово — і нехай нам станеться за Твоїм словом». Амінь.
Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви
