Проповідь Блаженнішого Святослава в неділю після Воздвиження чесного і животворного хреста Господнього

5 жовтня 2021

Радість творити добро, радше давати, ніж брати полягає у відчутті, що Бог мені компенсує все те, що я віддав, що Бог так глибоко в мені, що Він мене животворить. Те джерело життя, у якого я вірю, якого я проповідую іншим, є в мені, у мені б’є ключем. Про це мовив Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав під час проповіді у Неділю після Воздвиження чесного і животворящого Хреста, 3 жовтня 2021 року.

Проповідь Блаженнішого Святослава в неділю після Воздвиження чесного і животворного хреста Господнього
«Хто погубить свою душу Мене ради та Євангелія, той її спасе»
(Мр. 8, 35)

Всечесні отці!
Преподобні сестри і брати!
Дорогі в Христі брати і сестри!

Слава Ісусу Христу!

У сьогоднішньому євангельському читанні ми маємо записаний досвід ранньої Церкви, досвід життя людини в Бозі. Про ці Господні слова, як їх відлуння, свідчать слова святого апостола Павла, які ми теж нині почули: «Я… розп’ятий з Христом. Живу вже не я, а живе Христос в мені. А що живу тепер у тілі, то живу вірою в Божого Сина, який полюбив мене й видав себе за мене» (Гал. 2, 19–20).

Слова Христа, які чуємо сьогодні, що «хто хоче спасти свою душу, той її погубить, а хто погубить свою душу ради Мене і Євангелія, той її спасе», були предметом дуже глибокого вдумливого читання ранньої Церкви. Що цим Христос хоче навчити своїх учнів?

Об’явлення Бога на хресті: наш Бог є Той, хто дає

Насамперед у таїнстві хреста Господнього, адже ми сьогодні святкуємо неділю по Воздвиженні, ми бачимо повне об’явлення Бога. Тобто, наш Бог є тим, хто дає! Він є джерелом життя та існування всього створіння. Як Життєдавець, Він дає життя навіть померлому і тому сам є Воскресінням і Життям. Він дає життя і піклується навіть про останнього. Він дає, а не бере і не очікує від нас нічого взамін. «Бо в Тебе джерело життя, у Твоїм світлі побачимо світло» (Пс. 36 (35), 10), — проголошує псалмоспівець. Ці слова, що оспівують Бога як джерело життя, увійшли до Славослов’я, яке щодня співаємо на богослужіннях утрені, а прадавній гімн «Світло тихе», який є центральним піснеспівом вечірні, каже: «Сину Божий, що життя даєш усьому світу, ради цього весь світ славить Тебе».


Святіший Отець Франциск, проповідуючи у Словаччині про хрест Господній на візантійській Літургії, говорив, що часом людина думає, що є такі моменти в житті, у яких Бога нема. Це ті моменти, які людина вважає найбільшим відкиненням, опущенням, коли вона страждає, коли відчуває свою немічність, коли всі від неї відвертаються, коли вона є самотньою і нікому не потрібною. Але Папа каже, що саме тоді Бог найбільше присутній, коли потрібно людині дати життя, силу, надати нового змісту її життю та існуванню, воскресити її до нового життя.

Коли людина дає не тільки те, що має, а й те, ким є, тоді вона оживає

У Священному Писанні Господь Бог є той, хто дає. Він — джерело життя. І ось коли людина у своєму житті наслідує Його, коли вона не так бере, як дає, то спасає свою душу. Тому Христос каже: хто хоче спасти свою душу, той її погубить. Бо ж людина часто думає, що вона сама себе рятує, коли використовує цей світ і навіть самого Бога для власного прожитку та своєї вигоди. Тоді їй видається, що вона себе забезпечує сьогодні і завтра, запевняє собі прожиття. Але правда є цілком інакшою. Людина справді живе лише тоді, коли вона дає. Тому апостол Павло каже: «Більше щастя — давати, ніж брати» (Ді. 20, 35). Коли людина дає не тільки те, що має, а й те, ким є, тоді вона оживає. Іншими словами, якщо людина віддає не лише те, що має, а задля Христового Євангелія віддає те, ким вона є, то відчуває, що живе! Відчуває в собі животворчу силу хреста Господнього і Божої любові. Це внутрішній неймовірно радісний досвід людини, що Господь її животворить. Коли людина віддає себе для того, щоб світ пізнав Бога і отримав доступ до Життєдавця, тоді вона спасає свою душу.

Таїнство хреста як животворного древа полягає в тому, що, коли людина все віддає в Боже ім’я, Господь Бог повертає їй це назад, наповнює ще більше її життя. Коли людина віддасть усе, що має, Господь Бог дасть їй ще більше, ніж вона мала до того. Тому та особа, яка вірить у Бога, завжди готова послужити ближньому, віддати себе, щоб інша людина через той акт милосердя в ім’я Бога, в ім’я джерела життя, відчула, що сам Бог про неї дбає.


Не соромитися Розп’ятого на хресті

Тому каже Христос: «Хто, отже, буде соромитися Мене й Моїх слів перед цим родом перелюбним та грішним, того посоромиться і Син Чоловічий, коли прийде у славі Отця свого з святими ангелами» (Мр. 8, 38). Що означає тут те «соромитися»? Йдеться не про якесь людське почуття сорому, а про подібність, так би мовити, між стилем життя Ісуса Христа і віруючого християнина, за яким Господь упізнає нас і визнає нас своїми, тобто подібними до себе тоді, коли вдруге прийде у славі. Тут йдеться про особливий спосіб життя та стосунок із самим собою, Богом і ближнім.

У часи раннього християнства люди соромилися Христа, соромилися поклонятися Розп’ятому. Радше вшановували і боготворили успішного, могутнього та сильного. Християни натомість поклонялися зневаженому і тому, кого розіп’яли: вони хотіли бути подібними до того, кого вбили в такий спосіб, щоб позбавити Його гідності, зокрема людської.

Той, хто не соромиться Розп’ятого, не соромиться віддати себе Богові та людині, як це вчинив Ісус, коли відкрив нам на хресті свою любов; коли відкрив нам джерело життя, що випливає з Його проколеного боку. Господь Бог віддав за нас свого Сина єдинородного, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне (пор. Ів. 3, 16).

Радість творити добро

Думаю, що кожен із нас, хто поміг комусь, коли віддав комусь щось чи, краще сказати, пожертвував собою, своїм часом задля добра іншої людини — відчув, що живе. Коли людина робить добро, коли свідчить Бога іншій людині — переживає внутрішню радість, яка полягає в тому, що ми відчуваємо, що Бог нами не засоромився.

Радість творити добро, радше давати, ніж брати полягає у відчутті, що Бог мені компенсує все те, що я віддав, що Бог так глибоко в мені, що Він мене животворить. Те джерело життя, у якого я вірю, якого я проповідую іншим, є в мені, у мені б’є ключем.


Для того щоб пережити цю радість, ми покликані передусім ділитися своєю вірою в Бога, — покликані ділитися тим доступом до Джерела життя, яке отримали самі. Кожен віруючий має обов’язок передати іншим власний досвід віри. Святий апостол Павло вважав себе боржником перед тими, кому повинен був проповідувати Євангеліє, бо мав їм передати того, кого носив у собі, хто жив у ньому, — мав передати себе самого задля спасіння греків і чужинців, розумних і неуків (пор. Рим, 1, 14–17). Почнімо віддавати цей наш євангельський борг, починаючи, можливо, із наших найближчих і найдорожчих: батьки — дітям, коханий — своїй коханій, рідні — своїм близьким. Зробімо цей крок, віддаймо їм і за них себе, «власну душу», щоб її та їх спасти. Тоді переживемо разом вічну радість у Дусі Святому, ту радість, що Бог про нас пам’ятає, що Він нас любить і спасає. У такий спосіб нашим досвідом стануть Христові слова: «Хто погубить свою душу Мене ради та Євангелія, той її спасе!». Амінь.

† СВЯТОСЛАВ,
Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви

Персони

Дивіться також

Живе Телебачення Мукачівська греко-католицька єпархія Релігійно-інформаційна служба України Український Католицький Університет Офіційний сайт Ватикану Новини Ватикану Consilium Conferentiarum Episcoporum Europae