СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиПроповідь Блаженнішого Святослава на подячній Літургії з нагоди 70-ліття митрополита Ігоря Возьняка
«Хто хоче іти за мною, нехай зречеться себе самого, візьме свій хрест і йде за Мною». Дивіться, як глибоко це слово Боже лунає сьогодні в наших серцях! Нас, які зібралися довкола свого владики, митрополита Ігоря, щоби привітати його з 70-літтям. Бо ми ж не знаємо Божих задумів щодо кожної людини. Сьогодні хочемо подякувати передовсім Богові за те, що дарував йому життя, що подарував таку людину Церкві та світові. Подякувати Богові-Життєдавцю, який знає, коли і кого, яку душу послати у світ, у який момент історії Церкви й народу.
візьме на себе хрест свій і йде за мною»
(Мт. 16, 24)
Ваше високопреосвященство владико Вісвальдасе,
Апостольський нунціє в Україні!
Преосвященні митрополити, наші боголюбиві владики,
високопреподобні отці і сестри, настоятелі різних монаших спільнот!
Дорогі браття у Христовому священстві,
які так чисельного сьогодні зібрані в цьому храмі!
Дорога родино нашого владики митрополита Ігоря!
Достойні представники влади міста Львова, області!
Достойний наш княжий Львове!
Слава Ісусу Христу!
Це Боже слово святого Євангелія, яке ми щойно чули, думаю, багатьох із нас здивувало, а може і заторкнуло. Ісус Христос наодинці виявляє учням зміст своєї місії — ціль, до якої Він прямує. Каже, що йде до Єрусалиму, щоб там страждати, померти й воскреснути. Але слова про страждаючого Месію його верховний апостол Петро сприймає дуже боляче. Щобільше, відводить Ісуса убік і починає докоряти: «Пожалій себе, Господи! Це хай не станеться з тобою» (Мт. 16, 22). І чує від Ісуса дуже гострі слова. Якби хтось із нас, єпископів, почув їх сьогодні, то, мабуть, до смерті перелякався б. Ісус каже Петрові: «Геть, сатано, від мене! Ти мені спокуса, бо думаєш не про Боже, а про людське» (Мт. 16, 23).
Неочікуваний діалог Ісуса та апостола Петра
Що ж сталося? Адже перед тим євангелист описує, як Христос прийняв привселюдну ісповідь віри Петра, сказавши йому: «Я тобі заявляю, що ти — Петро (скеля), і що я на цій скелі збудую мою Церкву й що пекельні ворота її не подолають. Я дам тобі ключі Небесного Царства, і що ти на землі зв’яжеш, те буде зв’язане на небі; і те, що ти на землі розв’яжеш, те буде розв’язане й на небі» (Мт. 16, 19). А вже за кілька хвилин тому самому Петрові Христос говорить: «Геть від мене, сатано!». Тобто Матей, описуючи цю подію, наче навмисно згущує фарби, додає напруги, бо щось дуже важливого хоче нам сказати.
Ключем до розуміння такого гострого картання апостола є сказані слова Петра: «Пожалій себе». Бо Христос, про якого пророк Ісая говорив як про страждаючого слугу Господнього, не прийшов на землю, щоб себе жаліти (пор. Іс. 53). Бог став людиною, щоб жаліти людину і над нею милосердитися. Він іде на муки, аби врятувати не власне життя, а щоб спасати людський рід від вічної смерті та муки. Йде вмирати, аби відкрити кожному з нас двері вічного життя. Апостол Петро, чисто по-людськи, хоче добра Спасителеві. Думаючи як людина, хоче Його уберегти від небезпек цього земного життя. Пригадайте, потім, у Гетсиманському саду, він навіть меч витягне, захищаючи Христа від тих, які прийшли Його ув’язнити. Христос скаже йому: «Поклади твій меч назад до піхви, бо хто з мечем воює, від меча загине» (пор. Мт. 26, 51–54).
Христос, докоряючи першому серед своїх апостолів, каже: «Петре, ти до мене промовляєш словами того самого спокусника, якого я вже був переміг колись у пустелі» (пор. Мт. 4, 1–11). Той спокусник пропонував те саме: «Не будь страждаючим Месією, ти голодний. Нехай це каміння стане тобі хлібом. Не будь страждаючим Месією, пануй над світом. Я тобі в цьому тільки допоможу». Тоді він казав Христові те саме: «Пожалій себе!».
Але Христос іде в Єрусалим. Наприкінці цієї гострої розмови Він звертає до нас усіх вічний заповіт, який розкриває зміст християнського життя і місії Церкви в цьому світі, кажучи: «Хто хоче йти за мною, нехай зречеться себе, візьме на себе хрест свій і йде за мною» (Мт. 16, 24).
Коли починаємо себе жаліти, то стаємо нездатні до боротьби
Дорогі в Христі!
Ті слова Христові і, можливо, зміст усієї дискусії, спростування цих Петрових слів, я одного разу почув з уст нашого бойового офіцера, який пройшов пекло на землі військових дій і далі його проходить. Він тоді сказав: «Українського воїна не треба жаліти — ним треба гордитися!» Можливо, якби я почув це від когось іншого, то обурився б. Але коли це говорить людина, готова вмерти за Україну, яка не жаліє себе, свого болю, поту, крові, страждання, рятує від смерті майбутнє нашого народу, то в постаті цього відважного бойового офіцера для мене прозвучали ключові слова, які прояснили зміст сьогоднішнього Божого слова.
Щоразу, коли ми, як християни, починаємо себе жаліти, то стаємо нездатні до боротьби. Одного разу навіть мудрий психолог мені сказав, що причиною різних психічних розладів переважно є те, що людина займається самошкодуванням: «Я найбідніший у світі, всі мене ображають, всі мені хочуть злого». Коли я перестану себе жаліти, візьму себе в руки і почну дбати про добро ближнього, тоді матиму шанс бути здоровим, навіть відповідно до законів функціонування людської психіки.
Три кроки: бажання слідкувати за Христом, відречення себе і спільний шлях
Те саме можемо сказати про нашу духовну боротьбу. Тих три кроки, я би сказав три елементи єдиного заповіту Христа християнам, сьогодні такі важливі. «Хто хоче іти за мною…». Чуючи цей заклик Спасителя, ми пропускаємо перші слова, думаємо, що йти за Христом — це само собою зрозуміле. Хто ж бо інакше міг думати?! Як у часи Христа, так і сьогодні це не настільки очевидне, бо йти за Ним означає зробити власний вибір бути християнином, бути готовим іти за Ним до кінця — навіть у смерть і воскресіння. Відповідаючи на цей заклик, свій вибір на днях зробила українська молодь, у день пам’яті Хрещення Русі-України, коли присягнула на досмертну вірність Христові у цих драматичних України часах. Чи ти хочеш бути християнином сьогодні? Ти хочеш іти за Мною? Це — перші питання, на які ми сьогодні, як учні Христові, мусимо собі відповісти.
Тоді йде друге. Якщо так, то мусиш поміняти вузько людські горизонти бажання і мислення на Божі: відректися себе самого, своїх людських планів, думок та почати думати про Боже — прийняти місію, той хрест, який Господь тобі дає як ключ до щастя тут, на землі, і вічної радості там, у вічності. Бо ми інколи приймаємо частинку наслідків нашого рішення іти за Христом, а іншої боїмося. Приймаємо лише радісну частину християнства, втікаючи від таїнства Христового хреста. Інколи ми вірні Христові до першої невигідної для нас життєвої ситуації, а потім так легко зрікаємося своїх хресних обітів і живемо як погани — ніби Бога не існує.
І останнє — «Іди за мною». Це дивна заповідь, бо ти не знаєш, куди тебе заведе дорога наслідування Христа. Вона перевершить твою уяву, страхи, власні життєві, суто людські, бажання. Іти за Христом — це відкрити таємницю Божого задуму щодо мене і її до кінця здійснити.
Подяка Богові за життя владики Ігоря
«Хто хоче іти за мною, нехай зречеться себе самого, візьме свій хрест і йде за Мною». Дивіться, як глибоко це слово Боже лунає сьогодні в наших серцях! Нас, які зібралися довкола свого владики, митрополита Ігоря, щоби привітати його з 70-літтям. Бо ми ж не знаємо Божих задумів щодо кожної людини. Сьогодні хочемо подякувати передовсім Богові за те, що дарував йому життя, що подарував таку людину Церкві та світові. Подякувати Богові-Життєдавцю, який знає, коли і кого, яку душу послати у світ, у який момент історії Церкви й народу.
Сьогодні хочемо в молитві згадати батьків нашого владики Ігоря. У тій християнській родині, можливо в найтяжчих моментах життя нашої Церкви, не просто те життя зростало. Саме там, у тій домашній церкві, той маленький хлопчик захотів іти за Христом. Там зродилося оте християнське покликання, якого, можливо, він до кінця не розумів і не усвідомлював, але коли його питали, чи хочеш, то владика розказував, як у його домі збиралися на молитву, на читання релігійної літератури рідні, близькі, сусіди під чуйним оком його батька. Мабуть, тоді вперше майбутній митрополит сказав Богові: «Так, хочу! Іду за тобою».
Дорога єпископа
Другий момент, надзвичайно важливий, у житті владики Ігоря, який сьогодні нам розкриває Боже слово, — це коли настав час зробити життєвий вибір як думати: по-Божому чи по-людськи. Тоді, в умовах переслідуваної Церкви, він вступає до підпільного згромадження отців редемптористів. По-людськи це виглядало помилкою. Тоді всі інші дороги в житті ставали закритими, але відкривалися дивні широкі Божі горизонти. Бо прийняття Божої перспективи власного життя — це відречення самого себе не як втрата чи самозаперечення, але як відкритість на щось дуже життєдайне і позитивне! Бо ти приймаєш хрест Христовий, який дає силу ступати там, де ти сам, по своїх приватних справах, ніколи би не потрапив. Як єромонах, владика Ігор разом із владиками, монашеством і духовенством стає учасником параду перемоги нашої воскресаючої Церкви на Красній площі в Москві! Ця фотографія понині дивує всіх. Саме його покликав за собою на Красну площу в габіті редемпториста Ісус Христос, щоб засвідчити тій безбожні імперії, що хрест сильніший за червону зірку, що та імперія зла впаде, як хто на росії не хотів би її реанімувати, бо призначена на загибель. А хрест Христовий є райським деревом життя, що перемагає: життя для Церкви й України!
Сьогодні владика іде за Христом, хоча не знає до кінця, куди ця дорога запровадить. Дорога єпископа — це дорога постійних терпінь, постійного болю за долю своєї Церкви, народу, за вади і гріхи навіть свого духовенства та монашества. Це — дорога постійного народження в муках Христа у душах довірених духовній опіці тобі людей, як про це влучно говорить апостол Павло (пор. Гал. 4, 19).
Молимося за митрополита
Тому сьогодні, дорогий владико Ігорю, наш дорогий співбрате у єпископстві, ми вітаємо вас із цим днем. Дякуємо за те, що ви ніколи не жалієте себе. Знаєте, я інколи маю спокусу, як Петро до Христа, відвести його вбік і сказати: «Та пожалійте себе». Але знаю, що почую подібні слова, як Петро від Христа. Тому навіть не наважуюся.
Сьогодні всі разом за нього молимося. Дякуємо Господу Богові за дар його життя і служіння, за те, що своєю поставою він вчить нас бути християнами навіть в умовах війни. Дякуємо за його проповіді та молитву, за те, що він не дбає про себе, а жаліє, дбає, молиться і живе для усіх нас, своєї Церкви і народу.
Нехай за це буде слава Богові у Тройці Святій єдиному, Отцю, і Сину, і Святому Духові нині, і повсякчас, і на віки вічні. Амінь.
† СВЯТОСЛАВ,
Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви
