СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиПро священство, баскетбол та Католицький університет: захопливе інтерв’ю з єпископом УГКЦ
Ви бачите їх щодня, перетинаєтеся з ними на вулиці, працюєте в одному офісі, стоїте в черзі по каву. Вони мріють, ризикують, падають, але не зупиняються. Змінюють себе і змінюють світ. І досягають вершин. У них своя історія, свій секрет і своя теорія. Гості сьогоднішньої програми «Теорія великого виклику» — єпископ Української Греко-Католицької Церкви Борис Ґудзяк.
Про покликання до священства
— Відчував, передовсім, покликання до глибшого духовного життя. Чи це має бути священство — це вже похідне. Очевидно, в мене це дуже довго тривало, бо я закінчив семінарію. Це була нагода жити з патріархом Йосифом під одним дахом три роки, а став я священиком аж на 15 років пізніше — в 38 років.
— Однією причиною, чому я не просив свячення стільки років — це питання одружуватись чи ні. Але в кінці я зрозумів, що не є важливо, що я хочу. Господь мене кличе до такого служіння і я почав сміятися зі своїх побажань, зі своїх сумнівів.
— Моя мама була бездітна дев’ять років в подружжі. І лікарі сказали, що дітей не буде, батьки почали процес усиновлення і мама завагітніла. Вона зробила обітницю, що «я постараюся виховати цю дитину, якщо це хлопчик, для Бога». Я це прочитав у львівській газеті, маючи 40 років. Я цього не знав, мама в ніякий спосіб цього не показувала, але вона це робила.
— Мама десь відкривала цю перспективу. І від початку до кінця — це є Божа справа. В мене було потягнення до молитви. Я в 12, 13, 14 років шукав місце помолитися. Я мав маленький мотоцикл і я їхав в ліс, я в лісі мав таку маленьку святиню, де я зупинявся і молився.
Про зустріч з Йосифом Сліпим
— З Йосифом Сліпим я познайомився вперше маючи сім років. В кептарику я його вітав на летовищі від громади хлібом, сіллю та квітами. Потім, бувши вже підлітком, я мав нагоду кілька разів і в Америці, і в Римі зустрітися з Патріархом.
— Коли я відчував покликання до священства, я зрозумів, що його приклад мене притягує. Він, можна сказати, був лідером у найбільшому змаганні ХХ століття і тому він може нас вчити змагань ХХІ століття. Я за його прикладом хотів би, хотів би в житті йти.
Про спорт
— Більше, ніж 50 років я щороку їздив на лижах. Колись це було і 12, і 30 днів у рік.
— В Парижі, де я живу, є баскетбольний щит. Колись в Галичині казали: «були перли, та ся стерли». В баскетбол пробую грати, але моя успішність стає все більш печальною.
Про заснування католицького університету
— Ми ставили питання — який університет потрібний країні, яка має вже багато сильних університетів? Ми хотіли відповісти на виклики тоталітаризму. На цей страх. На цю міжособисту недовіру.
Основне питання було: як спілкуватися з людьми, як помагати молодим людям бути вільними у спілкуванні? Як робити, очевидно, свої професійні речі компетентно — без корупції, без плагіату.
— Допомога приходила часто від несподіваних осіб. Не українці повірили в цей університет більше, ніж український істеблішмент. Аж потім я зрозумів, що це Божий помисел. Бо, якщо на тебе не звертають увагу, принаймні тобі не перешкоджають.
Ми купили територію, де Червона армія з Москви будувала культурний центр Прикарпатського військового округу. Там, де партія мала бавитись, де мала свою ідеологію, так би сказати, втілювати в соцреалістичні культурні заходи, там сьогодні стоїть головний корпус Українського католицького університету. Мені здається, в Господа є почуття гумору.
За матеріалами 24 каналуПрес-служба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
