Посинодальне послання Синоду Єпископів УГКЦ 2008 року

ПОСИНОДАЛЬНЕ ПОСЛАННЯ

Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви,
що відбувся у м. Львів-Брюховичі від 2 до 9 вересня 2008 року Божого

Вступ

Від 2 до 9 вересня 2008 року Божого у Брюховичах (біля Львова) тривав Священний Синод Єпископів УГКЦ. У ньому взяли участь 42 єпископи УГКЦ з України та з-за кордону (Європи, Північної і Південної Америки й Австралії). Головною темою цьогорічних нарад була євангелізація як проголошення і передавання Євангелія, що є «силою Божою на спасіння кожному, хто вірує» (Рим. 1, 16). Оскільки передавання Доброї Новини має на меті привести людину до особистої зустрічі з Богом у Христі-Ісусі, євангелізація у кінцевій своїй сутності означає проголошувати Ісуса Христа своїми словами та вчинками, так щоб стати інструментом Його присутності та дії у світі (пор. Конгрегація у справах віровчення, Доктринальне пояснення деяких аспектів євангелізації, 1).

Актуальність євангелізації

У сучасному світі існує «спокуса звести християнство до суто людської мудрості, майже до науки про добре життя». Проповідь Євангелія ризикує відступити на другий план і бути підміненою харитативно-соціальною діяльністю. За таких обставин секуляризується спасіння людини, його зводять до промоції розвитку людини, до боротьби з голодом, бідністю, неосвіченістю, нехтуючи релігійним виміром людського буття та скерованості цілої людини на Бога. Це стосується не лише розвинених західних суспільств. Секуляризація — зісвітчення та позбавлення священного характеру Божого творіння шириться по цілому світі. Загроза секуляризації швидко наближається також до порогу нашого «українського дому», а подекуди вже стала реальністю всередині нього. На поселеннях, де УГКЦ вже давно перестала почуватися емігрантською, вже сьогодні відчутна вся гострота шкідливого впливу секуляризації на вірних нашої Церкви.

Ситуацію ускладнює те, що в минулому столітті Церква на наших землях зазнала жорстоких переслідувань з боку атеїстичного режиму, що призвело до масового відривання від церковного життя, втрати релігійних практик, та до практичного дуалізму в поведінці, за якого зовнішні дії не відповідають внутрішнім переконанням та прагненням. Крім того, на місце войовничого атеїзму часів комуністичного режиму в Україні та й у багатьох країнах західного світу приходить «атеїзм байдужості» та релятивізація моральних вартостей, коли людина, зосереджуючись на своєму матеріальному забезпеченні, спокушувана жити так, неначе б Бога не було.

Усе це спонукало синодальних отців з усією увагою зайнятися питанням євангелізації, щоб зміцнити віру в тих, хто вже бере живу участь в церковному житті, допомогти тим, які з тих чи інших причин відійшли від Церкви чи були позбавлені її душпастирської опіки, знову віднайти Христа, та скерувати проповідь також до тих, хто ще взагалі не чув Доброї Новини про Христа-Спасителя. Члени Священного Синоду наголосили, що в умовах ХХІ ст. першим завданням УГКЦ в Україні та на поселеннях, в цілому географічному засязі нашої Церкви, стає збереження від загрози секуляризації та байдужості до скарбу віри, яку передали нашому поколінню наші батьки та яку придбав для України рівноапостольний князь Володимир у Хрещенні Русі-України, за яку впродовж століть, не вагаючись, віддавали життя тисячі ісповідників віри рідної землі і Церкви. А євангелізація є не тільки збереженням скарбу віри, але й примноженням його, адже, за словами святої пам’яті Івана Павла ІІ, коли вірою діляться, — вона зростає.

Суть євангелізації

Для Церкви здійснювати євангелізацію — означає нести Добру Новину в усі прошарки людського суспільства і сприяти його внутрішньому преображенню, його оновленню. У ширшому значенні євангелізація підсумовує всю місію Церкви: проголошення та передавання Євангелії сучасним людям, щоб їх довести до зустрічі з Богом «Ідіть, навчайте всі народи, христячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все те, що я вам заповідав» (пор. Мт. 28,19–20). Як бачимо, остаточна ціль Євангелізаціїї не є тільки почути, довідатися, але — щоб ті, хто слухав і почув, став наслідником Христа. Наслідком зустрічі з Богом через євангелізацію стає життя за заповідями, повне звернення людини до Бога та служіння ближньому згідно з головною заповіддю: «Любитимеш Господа Бога твого усім серцем твоїм, усіма думками твоїми і усіма силами твоїми, а ближнього твого — як себе самого».

Члени Синоду наголошували на ролі Літургії у справі євангелізації. Адже саме літургійна молитва, а головно Свята Літургія, є привілейованим місцем проповідування і молитовного слухання Божого Слова, зустрічі із Богом та єднання з ним у святому Причасті, примирення з Церквою і ближніми. Хто це все пережив, відчуває бажання та потребу передавати дальше Добру Новину у світі, що повинен здійснювати кожен християнин, відповідаючи своїм життя на літургійний заклик: «В мирі вийдім!».

Хто звершує євангелізацію

Під час роботи Синоду було вкотре підкреслено, що визначальною у євангелізаційній діяльності є роль Святого Духа. Саме від Нього походить натхнення ділитися даром святої віри, Він скріплює і доповнює те, чого бракує людям, які прагнуть тим скарбом ділитися, тому ми всі повинні усвідомлювати, що навіть їхня найбільша посвята буде цілком безплідною, якщо їм забракне сили Святого Духа. Святий Дух також допомагає слухачам проповіді прийняти Божий дар, навіть тим, які обтяжені знеохотою, байдужістю, чи навіть духом протистояння. Про це нам нагадує апостол Павло, кажучи: «Я посадив, Аполлос поливав, Бог же зростив, так що ні той, хто садив, є чимось, ні той, хто поливав, а Бог, який зрощує» (1 Кор. 3, 6–7). Це, зокрема, означає, що джерелом євангелізації має бути глибоке духовне та літургійне життя усіх членів Церкви, а передовсім тих, кого Святий Дух покликав до безпосередньої місійної та євангелізаційної діяльності.

Розглядаючи питання євангелізації, учасники Синоду Єпископів УГКЦ відзначили, що вона є завданням всіх без винятку членів Церкви, оскільки, кожний член Церкви, кожний християнин, став таким завдяки дарові святої віри від Бога, яким хоче ділитися. Так як колись Господь поручив дванадцятьом апостолам іти і проповідувати, але не виключаючи тим самим, всіх інших віруючих, так і сьогодні свята Церква проповідь Божого Слова поручає особливо тим, хто одержав святу Тайну Священства, а також тим, кого Господь покликав до монашого подвигу.

Свята Церква уділяє Тайну Священства єпископам, священикам та дияконам для служіння Божому людові, а це служіння, перш за все, відбувається через проповідування Божого слова. Тому священнослужитель повинен бути всесторонньо підготований до навчання Божого слова. Його навчання це не представлення філософських ідей чи людської мудрості, але воно — євангельське — мусить бути підтверджене глибоким духовним життям і свідченням Христової Благовісті у власному житті. Тому, крім глибокого знання змісту Божої науки, священик мусить плекати інтенсивне духовне життя: наполегливою молитвою, духовним читанням, розважанням та іншими духовними практиками.

Щоб надати свіжий імпульс відновленню духовності нашої Церкви, отці Синоду прийняли відповідну Програму священичої формації в УГКЦ, яка має бути застосована в усіх семінаріях нашої Церкви в Україні і на поселеннях. До монашества Синод звернувся окремим посланням, закликаючи богопосвячених осіб здійснювати пасторально-місійну діяльність там, де в цьому сьогодні є найбільша потреба.

Місце євангелізації

Євангелізація є постійно актуальною. Це означає, що вона не має меж у часі і просторі та повинна супроводжувати людину впродовж усіх етапів її життя. Крім того, вона потрібна усім категоріям людей. Проте, це не виключає того, що особливим її адресатом є певні соціальні й вікові групи людей, які потребують особливої опіки: молодь і діти, родина і сім’я, світ науки і культури, емігранти та їхні сім’ї тощо. УГКЦ усвідомлює ці нові виклики ХХІ ст., а тому наголошує на потребі пошуку дієвих методів євангелізації, що відповідали б потребам кожної з цих груп.

У пошуках відповідей на запитання про те, де в умовах ХХІ ст. має бути зосереджена євангелізація, члени Синоду Єпископів УГКЦ, ствердили, що сьогодні серед жителів країн, що були євангелізовані вже століття тому, не виключаючи й Україну, багато вже не практикують християнської віри, а на державному рівні не рідко впроваджуються закони, що суперечать християнським цінностям.

Україна пережила трагічні десятиліття активної боротьби проти релігії. Ці зусилля безбожного режиму залишили глибокі сліди на народі, який, з одної сторони був позбавлене можливості краще пізнавати свою віру, з другої — був послідовно виставлений на антирелігійну пропаганду, яка залишила велику частину громадян далекими від Бога, або цілком до Нього байдужими. Усім цим людям, хто б вони не були, і де б вони не були, Церква повинна представляти Ісуса Христа в надії, що вони його зустрінуть і стануть його учнями.

Чимало країн Європи і Америки, що традиційно вважаються християнськими, де в продовж минулого століття тривало осіли вірні нашої Церкви, також мають потребу у відновленні християнського життя і у кращому усвідомленні християнських цінностей. За останніх двадцять років серед християн, які потребують євангелізації, члени Синоду Єпископів УГКЦ відзначили, зокрема, так звану «четверту хвилю» еміграції — сотні тисяч наших вірних і краян, які в пошуках матеріальних засобів вирушили на чужину та здебільшого позбавлені належної душпастирської опіки. У зв’язку з цим для забезпечення духовного окормлення цих вірних на територіях, де не має церковних структур нашої Церкви, було вирішено створити Пасторально-місійний відділ при Главі УГКЦ.

Спосіб євангелізації

Не можемо забувати, що нести євангельську благовість це — перше і головне завдання Церкви. Вона, представлена спільнотою Дванадцятьох, отримала цю місію від Христа, який сказав своїм апостолам: «Ідіть, навчайте всі народи, христячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все те, що я вам заповідав» (Мт. 28,19–20), — і доручає її конкретним людям. З цього можна зробити декілька важливих висновків. По-перше, ті, хто займається євангелізацією, повинні діяти у дусі традиції та ідентичності своєї Церкви. По-друге, ніхто не сміє проповідувати якісь філософські ідеї чи політичні уподобання, а тільки Христову Євангелію, що її Церква зберегла непошкодженою впродовж двох тисячоліть. По-третє, ці особи мають діяти з мандату проводу Церкви та співпрацювати між собою.

Члени Синоду Єпископів УГКЦ підкреслювали, що для того, щоб успішно проповідувати Добру Новину, слід пізнати потреби, труднощі, сумніви, очікування та розчарування сучасної людини. Проте, намагаючись якнайкраще пристосувати Євангеліє до сучасних потреб, треба стежити, щоб не піддатися спокусам нашого часу та не допустити знецінення тих великих вартостей, які знаходяться у Слові Божому. Крім того, треба уникати ще однієї небезпеки, яка в цю добу глобалізації, на жаль, сьогодні часто трапляється. Йдеться про те, що проповідувані Церквою християнські цінності, християнський спосіб життя залишаються тільки ритуальною приналежністю. Натомість, вони повинні стояти у центрі життя християнина. Адже християнин — це не знання, а високе покликання, яке зобов’язує до зразкового способу життя згідно з євангельськими цінностями. Ми покликані щоденно вмирати для гріха й ставати справжніми Христовими учнями.

Шукаючи відповідей на запитання про те, як в умовах сучасного світу УГКЦ повинна звершувати євангелізацію, члени Священного Синоду наголошували на енцикліці Папи Івана Павла ІІ «Redemptoris Missio», в якій перелічено п’ять шляхів євангелізації. Це — свідчення, проповідь, інкультурація і наповнення християнством всього, що належить до світу, та діалог.

Особливим чином слід наголосити на важливості свідчення. Як сказано в Діяннях апостолів, Христос навчав не тільки словом, але головно — ділом (пор. Ді. 1, 1). Слід пам’ятати, що якщо слово проповіді не буде підкріплене прикладом, то воно не буде для його слухачів переконливим. Це означає, що ті, хто несе Добру Новину, повинні самі бути взірцем того, як треба нею жити. Кожен вірний УГКЦ може взяти участь у євангелізації через свідчення Христа і практичне застосування Його Євангелія. Чи може бути щось приємнішим та взнеслішим, як поділитися з іншими даром святої віри, сказати їм про Ісуса Христа? Для цього не обов’язково треба бути професійним проповідником, місіонером. Це можна робити в безліч різних способів у школі, у вищому навчальному закладі, на роботі чи в будь-якому іншому місці. Можна свідчити про Христа, навіть не відкриваючи уст, — своїм прикладом, підходом до життя, бажанням служити ближньому, допомагати та підтримувати його.

Попри те, що кожен християнин повинен особисто спричинятися до євангелізації через свідчення завжди і усюди, для того, щоб проповідь Доброї Новини була поширеною, наша Церква повинна шукати особливі способи євангелізації, нові «ареопаги» (пор. Ді. 17,19 та ін.), звідки Боже слово повинно з усією силою Святого Духа доходити до сучасників. У цьому контексті члени Синоду Єпископів УГКЦ відзначали важливість використання для євангелізації сучасних засобів масової комунікації та комп’ютерних технологій.

Закінчення

Впродовж наступних років у всій Українській Греко-Католицькій Церкві повинно відбутися втілення постанов та рішень Синоду щодо євангелізації. Священний Синод доручив правлячим архиєреям провести у своїх єпархіях та екзархатах місцеві соборчики на тему євангелізації, під час яких опрацювати для вірних своїх єпархій та екзархатів програми євангелізації на найближчий рік та на наступні 5–10 років.

Редакційна комісія Синоду Єпископів
Української Греко-Католицької Церкви

Львів—Брюховичі,
9 вересня 2008 року Божого