СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиПапа Франциск: «Ісус стукає зсередини Церкви, бо ми не дозволяємо Йому звідти вийти»
«Мені спадають на думку два образи: серце і коліна. Серце — щоб наблизитися до Бога емоційно, з серцем, а не тільки з ідеями. А коліна, які ми схиляємо, вказують також на поставу тих, хто хоче вчитися, і хто похиляється до ніг іншої людини».
«Сьогодні Ісус також стоїть при дверях і стукає; але стукає зсередини Церкви, бо ми не дозволяємо Йому вийти». Ці слова Папа Франциск сказав в інтерв’ю для часопису «Studia Moralia» Альфонсіанської академії в Римі. Розмову провів отець-професор Альфонсо Амаранте, ЧНІ.
Святіший Отче, пандемія ставить перед Церквою нові, нагальні й складні виклики морального порядку. Криза здоров’я, яка породила широкомасштабну й тривожну економічну кризу, також виявила вразливість наших суспільних систем. Ця ситуація вимагає від наших спільнот оживити креативність любові за допомогою виразних пропозицій та жестів, досягаючи кореня проблеми. Як Ви гадаєте, Святіший Отче, що може зробити моральна теологія для плідного супроводу формування совісті?
Пандемія — це загальна криза. Ми всі знаємо, що неможливо вийти з кризи і залишитися такими, як раніше. Виходимо кращими або гіршими — як окремі люди, так і суспільства. Все залежатиме від того, як держави плануватимуть постковидний етап: чи по-людськи, чи тільки технічно, тобто чи зосередяться насамперед на економічному та фінансовому розвитку, а чи наважаться почати з людей — які, ясна річ, завжди варті набагато більшого, ніж звичайний зиск або фінансові дані.
Гадаю, ідеться про те, щоб виховати сумління до мислення в зовсім інший спосіб, ніж у минулому. Те, що на нас точно чекає, — це важкі часи включно зі зростанням бідності й голодом.
Ми всі маємо діяти відповідально, незалежно від того, чи хочемо людства більш людського, без рабів, без експлуатації чоловіків і жінок. Мусимо запитати себе, чи ми й надалі хочемо, щоб одні народи використовували інші, позбавляючи їх, наприклад їхніх природних багатств, особливо в часи, коли зростає потреба у використанні певних ресурсів для нових технологій, які стають новою «нафтою» чи новим «золотом».
Немає жодного сенсу в тому, що якийсь народ, з одного боку, долучається до передання демократичної політичної системи біднішій нації — і водночас зберігає для себе право користуватися її природними ресурсами. Неприпустимо, щоб такий спосіб мислення і життя залишився незмінним після великої пандемічної кризи.
Треба зробити сміливий вибір, який принесе зміни. Але будь-яка зміна неможлива без зміни бачення та сприйняття навколишньої реальності. Я вважаю, що моральна теологія має допомогти нам усвідомити три речі, які світ уже включив до своєї «нормальності», тому більше їх не помічає.
Ви, Ваша Святосте, маєте на увазі щось конкретне?
Я думаю про три речі. Думаю про виробництво зброї, дискримінацію жінок, ідеологічне виховання. У цих питаннях треба бути просвітленими «логікою Євангелія», інакше вони й надалі будуть хворою «нормальністю» світу. Церква відчуває цю відповідальність і цей обов’язок. Ваше завдання — допомогти йому саме в цьому напрямку.
Наприклад, виробництво атомної зброї сьогодні здається нормальним, але Вчительство Церкви ще раніше чітко стверджувало, що неморально не лише використовувати атомну зброю, а навіть мати її. Ми мусимо сказати це чітко, без вагань.
У цьому сенсі мене дуже вразило те, що трапилося нещодавно в порту Генуї: самі працівники не тільки завадили торгівлі зброєю, а і якимось чином унеможливили співпрацю з кораблями, які брали участь у такій торгівлі. Це був справді сміливий, ефективний і людський спосіб впровадження в життя того, чого нас навчає Євангеліє, і «логіка любові», яку прийшов проголошувати Ісус. Моральна теологія має вміти сказати те, що висвітлює наше сьогодення, щоб повернути гідність людини в центр уваги.
Ваша Святість, що Вас найбільше вражає в моральному вченні Ісуса?
Мене завжди дивувало, як Ісус каже про себе, що Він не прийшов скасувати Закон, а щоб доповнити його (Мт 5,17). Це твердження з’являється як докір учителям Закону. Достатньо прочитати 23 розділ Євангелія від Матея, де Ісус звинувачує їх у вузькості поглядів, з якими вони інтерпретують Закон, зводячи його лише до слів і випадків, якими врешті-решт можна маніпулювати так, як це вигідно.
Він хоче замість цього привести їх до нового усвідомлення — що Закон служить людині, про що дуже чітко каже в 25 розділі того ж Євангелія: «Бо Я голодував, і ви дали Мені їсти; мав спрагу, і ви Мене напоїли; чужинцем був, і ви Мене прийняли; нагий, і ви Мене одягли; хворий, і ви навідались до Мене; у тюрмі був, і ви прийшли до Мене» (Мт 25, 36–37). Моральне життя — це виховання для людини, а не риторика схем.
Ви часто говорите про «екзистенційну периферію». Чому теологія — зокрема, моральна — має починати своє мислення з периферії життя?
Бо з периферії краще видно реальність. Коли дивимося з центру, то наше бачення «підсолоджене» і спотворене, тоді як із периферії видно сувору, без жодної маски, реальність. У приміщенні Апостольської пенітенціарії є світлина, зроблена дуже хорошим фотографом. Вона називається «Байдужість». На ній зображена жінка, яка виходить із ресторану, в рукавичках, у хутрі та капелюшку. Поруч із нею — ще одна жінка: з милицями, худа, бідна, стара, просить милостиню. Вони поруч, але перша дивиться в інший бік.
Байдужість — це велике зло, яке робить світ егоцентричним, зосередженим на собі. «Глобалізація байдужості» — це одні зі слів, які я вжив на Лампедузі. Сьогодні байдужість — це спосіб захистити себе. Це карантин, який я вибираю для себе, щоб захистися від вірусу реальності. А з околиць можна побачити реальність без макіяжу.
Але я хочу також сказати, що коли згадую про периферію, то маю на увазі не лише погане. Периферія — це те, чим люди насправді живуть. Периферія — це робота, культура, спів. Навіть музичний концерт, який збирає багато молоді, — це теж периферія, і цього всього не можна ігнорувати.
У певному сенсі, периферія дозволяє спровокувати реальність, як Ви написали в «Evangelii gaudium». У зв’язку з цим, ми також мусимо зауважити, що наша реальність позначена ще й відкриттями нейробіології, медицини, штучного інтелекту. Вони, в певному сенсі, замінили антропологію, те, як ми ставимося до реальності. Як, на Вашу думку, ми маємо ставитися до унікальної індивідуальності людини, яку може замінити штучний інтелект?
Ми маємо чітко розуміти справжнє значення розуму, совісті, емоційності, афективної інтенціональності та автономії моральної діяльності. Штучні прилади, які імітують людські можливості, насправді позбавлені людської якості. Ніколи не можна відкидати цього, щоби спрямувати регуляцію їхнього використання, а також самі дослідження, на конструктивну і справедливу співпрацю людини з найновішими версіями машин, які поширюються в нашому світі та радикально змінюють сценарій нашого існування.
Якщо ми зможемо застосувати цей взаємозв’язок на практиці — надзвичайний потенціал нових відкриттів зможе випромінювати позитивні їх наслідки для кожної людини і для всього людства, ніколи не займаючи місця того, хто є справжнім образом і подобою Бога, тобто саме унікальності кожного чоловіка й кожної жінки.
Святіший Отче, у Вашому вченні легко помітити емпатію і гармонію з моральним та душпастирським баченням св. Альфонса де Ліґуорі. Ви не раз згадували, що читали книжку «Слава Марії». Як Ви зустрілися зі св. Альфонсом і як сприймаєте його пропозиції щодо Церкви, яка завжди має виходити назовні, в напрямку останніх і покинутих?
Спочатку я не знав, що св. Альфонс був батьком моральної теології. Я дізнався про це пізніше. Моїм першим контактом із ним було як раз читання «Слави Марії». Це твір, написаний у стилі його часу, з відданим, емоційним акцентом.
Але вражає велика богословська глибина, яка лежить в основі цього твору. Святий Альфонс завжди починає зі справжніх історичних, екзистенційних роздумів. Я поспішав прочитати розділ, щоб дійти до розказаних ним історій. Це реальні історії, вони стосуються справжнього життя, повного людяності, конкретного існування.
Моральна теологія св. Альфонса — це не моральна теологія для ангелів, не язичницька моральна теологія. Відчувається, що він знає, як приборкати людську слабкість і як її зрозуміти у світлі Божої благодаті. В ньому немає надміру, лише гармонія. Він ніколи не впадає в лаксизм чи янсенізм. Керується «освіченим реалізмом».
Чи є гармонія між думкою св. Ігнатія Лойоли і пропозицією св. Альфонса? Святий Ігнатій говорить про емоційну участь у житті Ісуса. Чи, на Вашу думку, є щось схоже у св. Альфонса?
Гадаю, так. Для св. Ігнатія важливо, наприклад, залучити емоції, почуття в медитацію, навіть у читання Євангелія. Це веде моральну людину або теолога до симпатії (до буття syn-pathiko) з людиною, яку він бачить перед собою. Так він ніколи не думатиме про іншого як про грішника, як про поганого, якого треба засудити. Він теж грішник.
Цей інший, який приходить до нього, — людина, яка шукає Бога і приходить до конфесіоналу, бо шукає Ісуса. А Ісус ніколи заздалегідь не засуджує грішника. Його суворість була і є проти неправильної ментальності, але поруч зі строгим засудженням гріха Він показує безкінечну ніжність до кожної людини, навіть найбільш грішної. Ісус засуджує гріх, а не грішника.
На 2021 рік припадає 150 річниця проголошення св. Альфонса де Ліґуорі Вчителем Церкви. Булла, видана з цієї нагоди, визнає його моральну і духовну пропозицію «безпечним шляхом» у лабіринті часто суперечливих думок. Святий Альфонс робив це через конфронтацію і діалог, завжди приймаючи живу реальність людей як точку відліку і перевірки. Який ще внесок може зробити його вчення?
Теологія св. Альфонса — водночас і людська, і божественна. Святий Альфонс, як і Ісус, увійшов у безпосередні стосунки з людьми. Ми теж маємо так чинити з людьми, які сьогодні приходять до нас. Тому, коли ми хочемо конкретно розмірковувати про моральні випадки з допомогою теології св. Альфонса, неможливо це зробити лише казуїстично.
Як я вже казав, його ставлення завжди виходить від слабкості: Боже об’явлення про слабкість, прийняття й супровід, не замикаючи дверей. Ніколи. Це позиція сповідників, які є батьками, які завжди супроводжують. Цікаво, чи думав св. Альфонс про свою моральність у лабораторії? Ні, він думав про це в конфесіоналі, тобто починаючи з життя людей.
У своїй промові до Альфонсіанської академії 9 лютого 20199 року, з нагоди 70-ї річниці її створення, Ви попросили нас про більш переконливу та щедру участь у моральній теології, пожвавлену місіонерським напруженням Церкви. Які ще аспекти і перспективи Ви могли б додати до визначеного Вами шляху?
Я ніколи не втомлюватимуся повторювати: ідіть прямо на периферії. Але в справжньому, практичному сенсі. Треба відкритися на конкретну зустріч з екзистенціальними периферіями, уникаючи пастки теоретичних роздумів, які насправді ніколи не стикалися з драмою і красою справжньої реальності. Треба відкритися. Я використав у своїй промові в передконклаві один образ: в Одкровенні Ісус стоїть перед дверима і стукає (Одкр 3, 20). Очевидно, що стукає і хоче увійти, щоб повечеряти з нами (може, краще, хоча менш буквально: щоб бенкетувати з нами).
Сьогодні також Ісус стоїть при дверях і стукає, але стукає зсередини Церкви, бо ми не дозволяємо Йому вийти. «Замикання ідей» та упередження — це коріння, з якого народжуються ідеології: поблажливі чи суворі. Повторюю: св. Альфонс ані поблажливий, ані суворий. Він реаліст у справжньому християнському розумінні.
Святіший Отче, в «Amoris laetitia» Ви закликали уникати «надмірної ідеалізації» християнського життя, яка не може пробудити «віру в благодать» (AL 36). Які елементи в моральній формації, зокрема, у священників, повинні мати першість, щоб вони могли реалізуватися в усьому Божому народі?
Перше слово, яке спадає мені на думку, — це «близькість»: близькість до Бога, Євангелія, Ісуса, до людей. Друге слово — це «пам’ять»: пам’ять про Бога, Євангеліє, Ісуса. Це також пам’ять про приналежність до людського роду. Коли хтось суворий, він прагне відокремитися від людей. Можливо, боїться близькості. Напевно, забув про приналежність до людей. Можливо, належить до якогось напрямку думок, ідей, учення. Це дух ідеології. Коли втрачаєш приналежність до людей, втрачаєш своє коріння.
Тому моральна теологія, яка втратила коріння приналежності до людського роду, до Ісуса, до близькості, — приносить стерильні, неїстівні плоди. Той, хто втрачає приналежність, дистанціюється від реальності. Не знає, як бути ніжним. «Клерикальний» священник не вміє бути чуйним. Коли хтось забуває, що він — син, то не може бути батьком; у найкращому разі стає паном.
Але я хотів би додати, що така сувора постава стосується не лише еклезіальної сфери, а й світської. Багато хто вважає, що я ставлюся до ригоризму як до ризику лише для людей із традиційними поглядами. Ні, я знаю багато святих людей, яких ми могли б назвати традиційними. Ригоризм стосується і тих, хто почувається пов’язаним із традицією, і тих, хто сповідує певну прогресивність. Ригоризм — це ризик для кожного. В ньому завжди є щось невирішене.
Святіший Отче, на закінчення я хотів би запитати: що Ви хотіли би сказати Альфонсіанській академії, щоб вона і надалі виконувала свою місію для блага всієї Церкви?
Мені спадають на думку два образи: серце і коліна. Серце — щоб наблизитися до Бога емоційно, з серцем, а не тільки з ідеями. Стосунки з Ісусом також афективні. Це допомагає ставитися до людей сердечно і думати про теологію, яка ефективно промовляє до всіх. Коліна — для молитви. Богослов’я твориться навколішки.
А коліна, які ми схиляємо, вказують також на поставу тих, хто хоче вчитися, як Марія з Віфанії, яка при ногах Господа слухала Його слова, вибираючи так кращу частку, яка не відніметься від неї (Лк 10, 39; 42); це позиція тих, хто похиляється до ніг іншої людини, схиляється перед тим, що ми називаємо людськими нещастями. Це Ісус навчив нас цього під час Останньої Вечері. Це Він, Учитель, перший став навколішки перед своїми братами і помив їм ноги.
Я згадую двох знайомих чоловіків. Вони дружили, обидва були смертельно хворими. Перший був керівником великої, дуже багатої сільськогосподарської установи. За кілька днів до смерті, знаючи, що помирає, він вирішив купити віллу в Швейцарії, щоби збільшити свій маєток. Другий, також дуже багатий, із неморальною історією, майже випадково взяв участь у Святій Месі за свого померлого друга. Слухаючи Євангеліє і проповідь з цієї нагоди, він пережив дуже сильний внутрішній досвід, через що пішов шукати вдову свого друга, дуже чутливу християнку.
Вона сказала йому, що, можливо, Господь розмовляв із ним і торкнувся його серця. Він відповів, що з ним може розмовляти тільки диявол, бо він провадить розпусне життя; і так, навіть не думаючи про це, він визнав свої гріхи перед цією жінкою. Наприкінці їхньої розмови він прямо запитав: «Що я можу зробити?» Жінка відповіла: «Роби добро». Протягом двох років життя, які йому залишилися, він зробив багато добрих справ, із великою щедрістю відповідаючи на прохання, з якими до нього зверталися, і витратив більшу частину своїх статків.
Мораль цих двох історій проста: ми всі — грішники, усі маємо свої хвороби; але з гріхами можна «збагатитися» або світськістю й пихою, або смиренням і любов’ю. Ми не завжди можемо виправити своє минуле — але можемо використати час, який нам залишився, щоб любити. Але все це можливо лиш тоді, коли ми збережемо те, що я називаю «дейтерономічною пам’яттю» (Втор 6, 20–21). Дейтерономічна пам’ять — дуже важлива для приналежності.
Приналежність до Матері-Церкви допомагає бути добрим моральним теологом. Залишатися у згоді та єдності з Церквою — це те, що завжди приноситиме Альфонсіанській академії успіх у тому, щоб і надалі бути точкою відліку в моральних роздумах, а також зберігати ту пророчу природу, яка дозволяє християнській проповіді залишатися сьогодні завжди вірною Євангелію. Дякую за те, що ви робите.
За матеріалами католицького суспільно-релігійного інтернет-часопису «CREDO»Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
