СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиОтець Андрій Зелінський, ТІ: «Про мистецтво запалювати зорі»
Коли приходить осінь, чимало людей відчувають хандру, посилюється цей стан і під час карантинних обмежень, які впливають на абсолютно всі сфери нашого життя. Як знайти радість у буденності і відчути, що життя — це рух з нами поділився о. Андрій Зелінський, ТІ, заступник керівника Департаменту військового капеланства Патріаршої курії УГКЦ, радник Глави УГКЦ, викладач УКУ, військовий капелан, політолог, публіцист.
Отче, восени, чимало людей відчувають хандру, а іноді й відчай. Адже у часи карантину, пандемії, дехто залишився без роботи, хтось переживає депресію. Як боротися з цією ситуацією?
Коли надворі стає сіро, необхідно увімкнути сонце у власному серці. Сонце — це коли ясно та тепло, коли видно сенс та відчутно радість. Кожній малій людині потрібне велике яскраве сонце — відповідна духовна практика, якісні стосунки, програма особистого розвитку, волонтерська діяльність, чиясь тепла присутність тощо. Сонце в глибині душі легко розпалити нашою здатністю дивуватися. Глибоко у людській душі мешкає здатність на подив. Вона інколи приспана, інколи загублена, забута, але точно існує. Вона допомагає нам зорієнтуватися, визначити місце, де може зійти наше сонце. Увімкнути в собі сонце — це прокинутися до життя, здивуватися його барвами, знайти власне світло, зустрітися з Богом у собі, стати щасливим. Здатність на подив допомагає нам поглянути на світ із цілком неочікуваної перспективи, завмерти на якусь мить і щиро зрадіти, відчути себе любленим і здатним любити. Увімкнути власне сонце — це згадати про своє покликання. Ми у цьому житті не марно, у кожного з нас місія: ми покликані зробити наш світ кращим місцем.
Коли стає темно, сіро та холодно, увімкніть власне сонце та запалюйте зорі знавколо. Мистецтво запалювати зорі надважливе у темні часи. Йдеться про здатність робити людей навколо себе яскравішими, добрішими, більш радісними та щасливими. На безкрайому небокраї людства не існує яскравішої зірки за людину щасливу! І це мистецтво доступне кожному. Не всяк про це, правда, здогадується. Власною усмішкою, повагою в ставленні, терпеливістю, вірою в іншу людину, дієвою підтримкою, щирою довірою ми допомагаємо іншим людям засяяти крізь часи власних сутінків. Їхнє сяйво легко розсіє нашу темряву, і нам стане ясніше. Пастка ночі полягає в тім, що у темряві ми починаємо безжалісно шукати себе, а вартувало б знайти іншого, проявити турботу про чийсь біль і сумнів. У світлі щасливих людей навколо нас нам легше віднайти контури власного щасливого буття. Коли самому важко — правильний час допомагати іншим. Отож, коли стає темно, увімкни сонце у собі та запали зірки навколо. Світ обов’язково стане яскравішим!
Зі свого особистого досвіду, як даєте раду зі смутком? Дайте, будь ласка, 5 дієвих порад, як знаходити щоденну радість серед буднів?
Смуток гасить світло в наших очах, затьмарює погляд і нам починає бракувати довіри до себе, до інших, до Бога. Брак внутрішньої втіхи — як вечірня імла. У ній легко збитися з дороги. Радіти життю легко і природно для людини, ми просто інколи губимо цю здатність у імлі подій і вражень: «Радощі серця — то життя людини» (Сирах 30, 22). Щоб дійти до світанку, до перших променів сонця — щоб власне сонце увімкнути — потрібні ліхтарики, що допомагають тримати правильний курс і бачити власну стежину під ногами. У мене таких п’ять:
1) Духовні практики: Особиста та спільнотна молитва, ранкова мадитація, роздуми над біблійним текстом, духовний аналіз прожитого дня, молитовна прогулянка, споглядання, короткі «духовні зупинки» упродовж дня, духовні вправи. І споглядаючи світанок, і під час тихої вечірньої прогулянки, і з горням кави у руках, і між рядками біблійних текстів можна шукати зустрічі та спілкування, можливості просто бути і бути справжнім у люблячій присутності самого Творця. Тут важливо віднайти в собі відвагу бути креативним, не звести молитву до важкої щоденної повинності. Вона має залишатися виміром зустрічі, слухання та спілкування.
2) Фізичні вправи: Регулярні пробіжки, наприклад, дозволяють наздоганяти життя в перегонах із самим собою, потоваришувати з вітром, обігнати сьогоднішній день, глибоко пережити смак руху. Біг, ходьба, плавання допомагають тілом відчути свободу, полагодити фізіологію та налаштуватися на духовність. Про храм Святого Духа слід належним чином турбуватися.
3) Книги: Існує безліч важливих текстів, що допомагають причісувати наші почуття, впорядковують мислення, надихають, дозволяють по-новому побачити себе і світ. Досвід інших людей — короткий шлях до власної мудрості, можливість здолати внутрішній хаос і відкрити нові світи. В одному світі сучасній людині стає надто тісно, книги відкривають нам нові можливості для мандрів.
4) Музика: Після періодів втоми музика, погідна морська хвиля, балансує душевні динаміки. Інколи вона підносить, а інколи вирівнює. У неї можна згорнутися, ніби у власну мушлю, коли раптом наближається буревій. Улюблені мелодії вибудовують якісну огорожу навколо нашого приватного простору, допомагають людині розпружитися, але не розсипатися, розгорнути прихований у глибинах емоційний ресурс, відчути радість і силу буття.
5) Друзі: Понад усе людині потрібне якісне змістовне та емоційно багате спілкування з іншими людьми. Саме спілкування дозволяє нам дозрівати до нової якості нашої особистості. Дружба — справжній скарб. Святе Письмо навчає, що «вірному другові немає ціни» (Сирах 6, 15). Йдеться про особливе мистецтво бути людиною та про особливе джерело життєвої снаги та мудрості. Багатьом людям у житті темно саме через брак дружби — у стосунках з батьками, у коханні, у сім’ї, у професійній команді, у стосунках з Богом. Йдеться про дуже особливий спосіб взаємного визнання та прийняття, про школу довіри: «Друга люби і на нього звіряйся» (Сирах 27, 17). Дружба — це як і про спільні мету та цінності, так і про чиюсь теплу емоційну присутність у монотонності життєвих буднів.
Смуток на обличчі — це про сутінки у серці, адже «серця щасливого знак — обличчя веселе» (Сирах 13, 26). Світла потребують глибини нашої душі, щоб радістю могли світитися наші очі. Тому кожному важливо віднайти власні ліхтарики, що допоможуть не загубитися, коли на якусь мить забракне світла.
У одному зі своїх нещодавніх інтерв. ю Ви зауважили, що варто відчути, що життя це рух і цьому рухові піддатися. Як бути тим людям, які бояться викликів, опираються змінам, які у часи посткарантинні невідворотні? Наприклад, вимушена зміна роботи, перекваліфікація…
Життя — таки рух. Усе навколо нас невпинно пливе, минає, але не зникає — змінюється. У світі матерії стабільність — величина відносна, рух — абсолютна. Життя — суцільний танок матерії та енергії, ресурсу та мотивації, тіла й душі у єдності особистого буття. Комусь тісно у безрусі, комусь лячно за порогом. Рух у нашому житті неминучий, а от обирати напрям доводиться таки нам: рухатися в напрямку недосяжного горизонту чи равликом згортатися у власну мушлю. Гарантії у житті людям можуть запропонувати лише їхні ілюзії. Істина вимагає нашої відваги ризикувати: виглянути за вікно власного затишку, вийти за двері зони власного комфорту, спакувати себе у наплічник і вирушити у мандрівку тривалістю в життя.
Попереду неодмінно очікують нові ще невідкриті світи. І непередбачені виклики. Але саме там, у викликах, і формується особистість. Саме у зонах наших повсякденних турбулентностей і виростають наші крила. Не можна створити майбутнього, намагаючись знову і знову жити минулим. Необхідна мудрість, щоб якісно оцінити прожитий досвід і почерпнути з пережитого все, що може стати в пригоді упродовж цілої мандрівки. Свобода вимагає відваги, розвиток вимагає зусиль, щастя вимагає зрілості. Перший крок — найважливіший. Головне, не відмовитися від нього — малого, дрібного, але зовсім справжнього кроку в напрямку власної зрілості.
Чи обов’язково на вулиці має бути сонячно, щоб на душі стало радісно?
Наше сонце завжди поруч. Щоб його увімкнути необхідно повірити в себе, в те, що ви справді є носіями Божого світла. Навіть у метушливій буденності звичайного дня. Не дозволяйте собі в житті банальностей! Це занадто дорога розкіш. Навіть найтемніші з наших днів можуть нас чогось навчити. Справжній подвиг нашої віри — навіть у сутінках конкретних життєвих досвідів розгледіти сенс. Віра допомагає — віра в себе, у власне покликання та свою місію; віра в іншого, в його особливу гідність та іще невідкриті здібності; віра в нездоланну силу Добра, у те, що якою б темною не була ніч, світанок таки неминучий. Христос називає себе світлом світу (Йн 8, 12), а своїх учнів — своїми друзями (Йн 15, 15). Коли ми переконано прямуємо у світ Його слідами, ми — друзі Світла! І це — поважна життєва місія. Вона накладає на нас обов’язки. Так важливо ділитися світлом, яке знаходимо у глибинах власного серця. Немає значення його кількість чи яскравість: розділене з іншими, воно зробить наш світ яскравішим. Наша місія — не темряву розхлюпувати навколо, а ділитися світлом, запалювати зорі.
Фото надане співрозмовникомЗа матеріалами релігійного інтернет-ресурсу «Духовна велич Львова»
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
