СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької Церкви«Обійми допомагають більше, ніж багато слів», — владика Володимир Груца
Чимало полеглих на війні захисників і захисниць України владиці Володимиру Груці, єпископові-помічникові Львівської архиєпархії УГКЦ, довелося поховати відтоді, як Росія напала на Україну.
В інтерв’ю німецькому виданню «aus.sicht» єпископ-помічник Львівської архиєпархії УГКЦ владика Володимир Груца розповідає, як він підтримує рідних загиблих і допомагає їм пережити горе.
Скільки загиблих вам довелося поховати відтоді, як Росія напала на Україну?
Я не рахую. Але можу сказати: у нашому місті Львові майже немає дня, щоб не ховали воїна. Зазвичай їх буває і декілька на день. Мене здебільшого просять військові капелани і якщо маю можливість, — то йду з ними на похорон. Це важливо для мене як для душпастиря.
Що передусім важливо на похороні?
По-перше, для мене важливою є спільна молитва за покійного. А по-друге — мені важливо бути з його родиною. У своєму горі вони не завжди чують і не розуміють, що я кажу, — це зрозуміло. Але цей похорон для них є наступним кроком на шляху до зцілення. Відтоді вони вже мають могилу — місце, куди можна піти й сумувати, плакати. Часто навіть думаю: похорон — це тріумф (торжество) життя.
Чому?
Бо на похорон приходить багато молоді, дітей, підлітків. Вони приходять, щоб оплакувати і висловити співчуття, але також показати, що вони хочуть майбутнього і що це майбутнє в них неможливо відібрати. Вони приходять, бо відчувають: цей загиблий воїн — герой, віддав своє життя, щоб ми жили і будували цю країну. І це нам зараз не дозволяє піти додому і впасти в депресію. Бо якщо ми впадемо в депресію — ми вже програли війну. Тоді ми мертві, а полеглі цього не хочуть.
Як Ви намагаєтесь дати людям надію?
Я часто відчуваю, що люди потребують орієнтації у тому, що буде далі. Як ми ставимося до смерті? Я намагаюся в промові на похороні подати якийсь духовний імпульс, нав’язуючи до життя покійного. Одного разу мені довелося хоронити молодого батька. Родичі розповідали, що він мріяв подарувати дитині особливу іграшку. Він це обіцяв. Я сказав дитині на похороні: «Твій тато дасть тобі ще щось. Щось дуже цінне. Тільки чекай! Тепер він твій ангел, там, на небесах».
Ви хочете дати людям сили продовжувати жити, так?
Так, для мене важливо, щоб моє служіння не закінчувалося на похороні. Це тільки початок довгого шляху зцілення для рідних і близьких. Ми з іншими нашими душпастирями стараємося супроводжувати їх на цьому шляху.
Як?
Ми часто ходимо на військовий цвинтар тут, у Львові. Там завжди люди — з ранку до вечора. Сидять там, доглядають могили, садять квіти. А, йдучи, цілують фото рідної людини на хресті. Ми розмовляємо з цими людьми.
Про що ви з ними говорите?
Якось я зустрів жінку — маму на могилі її сина. Вона розказала мені, що її син говорив їй: «Якщо я загину, ти в жодному разі не повинна плакати». І вона сказала: «Я пройшла мужньо через похорон. Але зараз виступають сльози».
За декілька кроків від неї стояли дві молоді дівчини. Я підійшов до них і запитав, чи хотіли б разом зі мною помолитися.
Вони цього хотіли?
Так. На це питання здебільшого всі кажуть: «Так, будь ласка». Тоді після молитви люди починають говорити про те, що їх турбує. Я запитав у цих двох дівчат: «Хто цей полеглий для вас?» Одна сказала: «Це мій наречений». Вона не сказала: «Це мій колишній наречений». Для мене це теж тріумф життя: коли я відчуваю зв’язок між живим і мертвим.
Що Ви робите, коли відчуваєте, що в когось розбите серце?
Тоді я обіймаю людей. Це дуже важливо. Обійми допомагають більше, ніж багато слів. В такий спосіб нав’язується контакт з людьми, це дотик до їхніх ран. Часто кажу їм: «Дякую за чоловіка, батька чи сина! Дякую за цю жертву, яку він приніс! Ми пам’ятаємо про вас у молитві і ми з вами!» Я вважаю, що це саме те, що їм потрібно. На жаль, маємо також полеглих жінок-захисниць. Тут також величезний біль втрати у рідних.
Чи звикли Ви вже до похоронів під час війни?
Я не можу до цього звикнути. Я не можу сказати: «Ну, слава Богу, що сьогодні довелося хоронити лише одного захисника, бо вчора було троє». Кожне життя є дуже цінне. Кожна жертва приносить стільки болю. І з кожною людиною, яка помирає, наше завдання — супроводжувати рідних у їхньому горі та болі.
Як на Вас впливають похорони?
Звичайно, похорони для мене дуже емоційні. Але я часто відчуваю, що вони зміцнюють мене, тому що я бачу, які сильні люди біля могил. Звичайно, вони плачуть і сумують. Але вони, переживаючи свій біль, навіть намагаються втішити інших. Це надихає мене продовжувати жити і працювати у ці жахливі часи і використовувати кожен день, щоб робити щось добре.
Переклад з німецької мовиЗа матеріалами пресслужби Львівської архиєпархії УГКЦ
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
