#НазустрічВоскресінню 5. З радістю виходити назустріч Господеві

2 лютого 2023

#НазустрічВоскресінню — це медійний духовно-пізнавальний проєкт апостольського екзарха для українців візантійського обряду у Німеччині та країнах Скандинавії владики Богдана Дзюраха. У ньому єпископ ділиться своїми духовними роздумами над словами Євангелія задля ефективного духовного приготування до світлого празника Воскресіння Христового. Роздуми розпочалися із Неділі про Закхея та триватимуть до самої Пасхи. Тож дозвольмо Божому Слову доторкнутися нашого серця та наповнити його Божою силою і благодаттю для переміни власного життя у цей період Великого посту!

#НазустрічВоскресінню 5. З радістю виходити назустріч Господеві

«І зліз той швидко і прийняв його радо» (Лк. 19, 6).

«Служіте Господеві з радістю! Увійдіть перед його обличчя веселі!» (Пс. 100, 2) — закликає Псальмоспівець. Радість є однією з ознак духовної людини, бо радість є одним з плодів Святого Духа (пор. Гал. 5, 22). Про Ісуса сказано в Євангелії, що Він «зрадів Святим Духом» (пор. Лк. 10, 21), коли довідався про те, як завдяки проповіді учнів починає поширюватися Боже Царство на землі. Ми в наших молитвах призиваємо Святого Духа як «Утішителя», як Того, Хто приносить надію і радість. Всюди там, де спостерігається діяння Бога, приходить тиха Божа радість. І у відповідь на це діяння Бога у її житті людина починає бути носієм Божої радості. Знаменно, що про Закхея сказано, що він, зустрівши Ісуса, відчувши Його погляд на собі, відгукнувся з радістю на Боже слово: «прийняв Його радо».

Натомість людина, яка ще не досвідчила на собі діяння живого Бога, виконує певні релігійні практики неначе «з-під палиці», насилу і, як правило, без радості. Прикладів є чимало: Хтось приступає до святої сповіді, бо мама/бабуся/дружина «натиснула»; хтось йде до церкви, особливо на великі свята, бо «так усі роблять», така у нас традиція; хтось вінчається у храмі, бо «годиться»… У всіх цих і подібних ситуаціях людина переживає свою релігійність не як потребу серця, а як щось накинуте ззовні, як важкий обов’язок, мало не примус. Очевидно, що за такого сприйняття духовного життя в серці людини немає радості, бо немає усвідомлення того, що зустріч з Богом це — великий дар, нагода пережити щось автентичне, величне і святе, щось, що нам приносить мир, благословення, радість, яких ніщо і ніхто у світі не може нам запевнити.

Св. п. Блаженніший Любомир, розповідаючи про свої дитячі роки, пригадував, як о. Володимир Стернюк у храмі Непорочного зачаття Пресвятої Богородиці при вул. Зибликевича (теперішня Франка) у Львові картав парафіян, щоб вони ходили до церкви, кажучи: «Ти думаєш, що ласку робиш Пану Богу, коли йдеш до церкви?!» Попри дещо строгий тон цього докору, пізніший провідник підпільної УГКЦ виражав глибоку правду нашого християнського життя: перебування з Богом, молитва, богослуження це — не наша «послуга» для Бога, неначе б Бог чогось від нас потребував, але це — Божий дар для нас, найкращий і найцінніший час у нашому житті.

Хтось у дещо жартівливий спосіб представив різницю між ревним і лінивим монахом. Отож, ревний монах, коли чує дзвінок, що кличе на молитву, каже: «Слава Богу!» і спішить до каплиці, а коли дзвінок сповіщає про завершення молитви, каже: «Шкода!». Натомість лінивий монах, навпаки — коли чує заклик до молитви, каже: «Шкода!», а як вже настає кінець молитви, з полегшенням видихує: «Слава Богу!»…

З якими почуттями ми йдемо на молитву чи до храму Божого? Що відчуваємо у серці на закінчення молитви? Бажаю Вам і собі радо спішити назустріч Богові і зберігати радість від цих зустрічей якомога довше в серці і в житті. Саме про таку радість у Святому Дусі священнослужитель просить в останній молитві наприкінці Літургії, і ця молитва дуже промовиста:

«Сповнення Закону і пророків сам єси, Христе Боже наш, Ти, що сповнив увесь Отчий промисел, сповни радости і веселости серця наші завжди, нині і повсякчас і на віки віків. Амінь».

† Богдан Дзюрах,
апостольський екзарх у Німеччині та Скандинавії