«Навіть коли все здається втраченим, відкриймо себе Богові і побачимо, що він нас здивує», — владика Тарас Сеньків
«Вже настав час, коли треба з повним усвідомленням визнати, що для нас немає перспективи у злі, що ми померли для Лукавого і його спокус. Ми маємо визнати свою волю до життя з Бога, з того, що він нам дав, і що є визнанням нашої віри. Це не може бути чимось формальним». На цьому наголошує єпарх Стрийський владика Тарас Сеньків у своїй проповіді у неділю Мироносиць, 30 квітня 2023 року.
Жінки мироносиці спішили до гробу Ісуса, щоб вилити свій смуток та згадати те, що вони пережили з ним. Їх віра не згасла, але стала мов би пам’ятником про те, що вважали втраченим назавжди. Це «віра пам’яті», ніби Ісус був особою з незворотного минулого, спогадом про події, які вже більше фактично нічого не значать.
Та несподівано вони бачать відкритий гріб та чують слова ангела: «Не лякайтеся! Ви шукаєте Ісуса з Назарету, розіп’ятого. Він воскрес, його тут немає, але скажіть учням і Петрові, що випередить вас у Галілеї, там його побачите».
В очікуванні зустрічі із живим воскреслим Ісусом
Знайдення порожнього гробу і слова ангела ще не розкривають суть звістки про воскресіння. Власне і саме воскресіння Ісуса залишається незбагненним. Євангелія, згадуючи відвалений камінь, порожній гріб, полотнище і хустку, згорнену збоку, та присутність там ангелів у подобі юнаків, не описують сам факт воскресіння. Все вказує лише на те, що має відбутися, а це — зустріч із живим, воскреслим Ісусом. Тільки з цієї зустрічі може вирости пасхальна віра, яка, щоб бути живою, повинна знову вирушити в подорож та звіщати людям воскреслого Христа.
Покликані прямувати вперед
Нам подобається мати ясність у конкретних речах. В тому, що ми тримаємо в руках, що вважаємо надбанням свого життя і дає нам впевненість щодо нашого майбутнього. І все ж, у житті є багато речей, які неможливо осягнути таким чином, і які, незважаючи на це, надзвичайно важливі для нас. Це, перш за все, людські стосунки, те, що створює основну тканину життя зрілої людини. Звичайно, нам подобається бачити близьких, кого можемо доторкнутися з любов’ю, висловити прихильність — і все ж, це не те саме, що стосунки. Навіть якщо ми тримаємо людину з усіх сил, як у клітці, вона може втекти від нас, хоч і залишатиметься поруч…
Воскреслий Ісус належить до цих невловимих реалій. Жінки та учні зустрічали його, але ніхто не міг «втримати» його так, щоб показати іншим. Усі вони були ним покликані прямувати вперед і так творити майбутнє свого нового життя. Лише там вони могли зустрітися з ним, відчути його силу та дізнатися, що насправді означає воскресіння для нас тут, на землі. Тому щоб збагнути дійсність розпочату воскресінням Ісуса учні повинні йти в Галілею. «Йти в Галілею» означає передусім почати все спочатку, звідти, де Господь їх знайшов і покликав іти за ними.
Воскреслий Христос уже живе у нас
Відтоді нічого не змінилося. З «Галілеї» його безмежна любов починає прокладати нові шляхи на стежках наших поразок. Потрібно йти туди, куди кличе Ісус, бо лише там можна очікувати зустрічі. Для кожного з нас цей шлях може виглядати трохи інакше, ніж той, яким пройшов апостол Павло. Він зустрів воскреслого Христа безпосередньо і несподівано, на шляху поблизу Дамаску. Це був удар і поворот. Зустріч з воскреслим Христом стала печаттю його покликання до апостольства. Від воріт Дамаску він розпочав нову дорогу свого життя, якою крокував поруч з Христом, невловимим, невидимим, але постійно присутнім.
Ми знаємо Ісуса лише зі сторінок Євангелія, і не можемо доторкнутися до нього, як Тома. І все ж, нам дано нескінченно більше — під час хрещення ми були поховані разом з ним, і воскресли разом з ним. Те, що відторгнулося від Бога, що підвладне смерті і знищенню, бо не хоче бути святим, перестало бути для нас перспективою. Воно померло не тільки навколо нас, але мало вмерти і в нас. Але оскільки це ще не є нашою особистою правдою, то доведеться повертатися знову і знову на дорогу зустрічі з милосердним Богом.
Однак від миті нашого хрещення Бог перестав цікавитися нашим гріховним минулим, а отже, і нашою скінченністю та смертністю. Це померло для нього, ми йому вже не чужі, які засуджені на вічну смерть. Те, що він зробив в Ісусі під час його смерті, він почав робити в нас вже під час нашого хрещення. Бог дав нам нове життя і більше не дбає про нашу смерть. Він дивиться на нас як на тих, хто зараз почав переходити у вічне життя на землі, і для кого через смерть цей перехід стане повним і остаточним. І тому воскреслий Христос уже живе у нас, або — ми вже живемо з ним, навіть тут, на землі. Від нього ми отримуємо своє життя, і якщо наш зв’язок з ним якимось чином порушується, то і наше життя в’яне, скорочується, і може обернутися справжньою смертю, як буттям без Бога.
Ми мертві для Лукавого і його спокус
Тому вже настав час, коли треба з повним усвідомленням визнати, що для нас немає перспективи у злі, що ми померли для Лукавого і його спокус. Ми маємо визнати свою волю до життя з Бога, з того, що він нам дав, і що є визнанням нашої віри. Це не може бути чимось формальним. Адже стосується питання життя і смерті. Ставкою є вічність. І там, де ми належимо Христу, де в нас пульсує його життя і діє сила його воскресіння, там ми вже маємо це «все», зараз і тут, навіть у недосконалих умовах нашого земного життя. Потрібно лиш довіритися Богові з відвагою того, хто дозволяє себе дивувати Божими шляхами. Зазвичай ми боїмося Божих несподіванок. Але Господь хоче відкрити нам нові шляхи там, де їх, здавалося б, немає, спонукує йти проти течії — проти нарікань і переконань в те, що «це було раніше». Навіть коли все здається втраченим, відкриймо себе диву його новизни і побачимо, що він нас здивує.
Через це, можливо, майже нічого не зміниться в зовнішніх умовах нашого життя. Але зміняться ті, хто живе в цих незмінних умовах, тобто ми. А це означає, що все змінюється в нашому житті, коли ми послушні Божому слову. Проте плоди цього ми побачимо лише у майбутньому, і точно — там де нас очікує Ісус. Амінь.
єпарх Стрийський