СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької Церкви«Нам бракує спілкування від серця до серця», — митрополит Борис Ґудзяк
Цими днями відбувається святкування інтронізації нового митрополита Філадельфійського, очільника Української Греко-Католицької Церкви у США, владики Бориса Ґудзяка. З цієї нагоди у Філадельфії впродовж тижня проходить фестиваль «Від серця до серця», під час якого щодня йде активне літургійне життя, виступають мистецькі колективи, проходять дні молоді, наукові зустрічі, суспільні діалоги. Напередодні інтронізації РІСУ попросила владику Бориса розповісти, чому саме таке гасло: «Від серця до серця»?
Спілкування — це є основне в духовному житті. У самому Бозі існує спілкування: є три особи, які діляться своїм божественним життям в досконалий спосіб. Бог є любов. І це не означає якась нірвана, чи якась енергія, Бог — це відношення трьох Осіб. Це божественні стосунки у Пресвятій Трійці. Для нас, тому що ми створені на образ Божественних осіб, спілкування є необхідне. Це як вода для риби, як повітря для кожного з нас. Ми процвітаємо у добрих стосунках. А коли наші стосунки сімейні, на роботі, в суспільстві, в політиці, міжнародні стають агресивними, коли є відчуження, конфлікт — це ущерб нашого буття. Якщо забагато негативу у спілкуванні ми в’янемо.
Тому є важливо приглянутися до того, як ми спілкуємося. Ми виконуємо функції, маємо ролі, які є необхідними у житті. Вони мають певні норми, ці норми зберігають певний порядок. Ми упорядковуємо взаємні очікування, тобто не можна перекреслювати ні ролей, ні норм. Але часом у тих ролях ми можемо ставати функціонерами. Ми можемо виконувати навіть досконало різні речі, але не зустрівши при цьому людину у тому ядрі її буття. Бо серце — це метафора. Це — ядро, наша душа. Це Божий дух, який Господь поселив у цю глину, яка стала людиною.
І сьогодні більше ніж коли-небудь бракує того спілкування душевного: від душі до душі, від серця до серця. Воно часом відсутнє в Церкві, там, де панує система і страх. Є відстані між поколіннями, між хвилями міграції, між чоловіками і жінками, між клиром і мирянами, між людьми, які є носіями різних ідеологічних відтінків. Тут питання виникає, чи можемо ми говорити «від серця до серця». І тут діти нам допомагають. Бо Христос каже: «Будьте, як діти, щоб прийняти царство». А царство — це щире, безупереджене спілкування, яке допомагає нам прийняти Богом дану гідність. Моя надія є в тому, що ми можемо розвивати таке спілкування в церковному житті.
Які Ви бачите виклики перед УГКЦ у США?
Я думаю, що є стандартні виклики для Церкви — жити згідно з Євангелієм. Бути спільнотою, яка вірить в Бога, яка живе з Богом, яка молиться і вчить інших молитись, яка глибоко проявляє солідарність з потребуючими. Наша Церква мала важкий хрест переслідування в Україні, невизнаності, марґіналізації. Ми боролися за свою гідність: і церковну, і етнічну, і культурну. Часом ця боротьба може нас віддалити від основних моментів християнського життя. У тій боротьбі ми часто поборювали один одного. У цій же Філадельфії, навіть у цій катедрі були великі баталії.
Сьогодні наша Церква потребує вихід на «глибоку воду» духовного життя. Нам треба повернутися до багатства нашої Літургії. Цього тижня ми стараємося на Утренній і Вечірній пізнавати внутрішню красу духовного життя, Божу красу. І в цьому нам допомагає хор Українського католицького університету. Нам треба відкритися, поєднати різні хвилі емігрантів і відритися нашим сусідам, на американців різного походження, різних рас, щоб ми могли ділитися цим Божим даром.
Ви вірите, що така ідея матиме успіх?
Це суть християнства. Ми не можемо жити лише в етнічному ґетто, чи плекати музей одної культури. Ми є носіями спасіння. Ми його отримали, щоб ним ділитися з усіма людьми доброї волі. Як це робити у світі, який має свої бульбашки інформаційні, культурні та ідеологічні — це великий виклик сьогодні.
Робота очільників держав, урядів оцінюється за перших 100 днів. Якими будуть Ваші кроки у перші сто днів провідника УГКЦ в США?
На мої перші кроки 100-а днів не вистачить (сміється). Я не думаю, що зараз потрібні якість спецпроекти. Треба молитися, слухати Божого голосу і пізнавати один одного. Інфраструктура тут існує. Є упорядковане церковне життя. Питання в тому, як нам зберегти дух.
Таким же питання стояло, коли розпочинали архиєпископське служіння у Франції?
У Франції було по-іншому. Там структур не було, у певних теренах починалося все спочатку. Перший рік — це був рік пізнавання, рік діагностики. А потім вимальовувалося все, але в синодальний спосіб, у спосіб спілкування вимальовувалося якесь бачення, спільний душпастирський план.
Тобто стратегії для УГКЦ в США наразі немає?
Ні. Певні посили є подані у цьому тижні. Це літургійна молитва, є академічний момент, спілкування священників, маленький соборчик духовних осіб. У Вашингтоні буде академічний момент, зустріч з політиками. У Філадельфії буде ще День молоді.
Все це є, я надіюся, у поставі тих, які відкриваються на віяння Святого Духа. Ми стоїмо перед П’ятидесятницею. Я надіюся, що я відкриюся на дари Святого Духа, що і ми всі відкриємося у новий спосіб на Духа утішителя, Духа істини, що всюди є і все наповняє.
У розмові з місцевими вірними ми бачимо, що вони мають велику надію.
Я трохи боюся, бо їх сподівання є надто високими (сміється).
У вік секуляризму як людей привернути до Церкви?
Я думаю, що стратегії, які шукають передовсім як тебе привернути до того, де я є — мабуть приречені. Перше треба бути. Ріст Церкви — це Боже діло. Важливо, щоб ми Йому не перешкоджали. Я не хочу привертати до Церкви, яка, скажімо, не є життєдайною, до Церкви, яка може бути ксенофобською, яка когось відкидає, до Церкви, яка позначена якимись нездоровими явищами. Важливо, щоб ми у Церкві випромінювали мир і радість. І тоді люди до нас прийдуть.
Якою бачите УГКЦ в США через п’ять років?
Я такої проекції наразі не маю. Надіюся, що ми будемо рости у спілкуванні в мирі і в радості на тому рівні «від серця до серця».
Яким Ви бачите співвідношення духовного і національного, щоб Церква була живою, а українськість дієвою?
Для нас, українців-греко-католиків, ці речі йшли в парі. Автентична духовність ніколи не може бути в ущерб національній ідентичності. Національна ідентичність є здоровою, коли вона побудована на духовних началах. Натомість є можливо, будуючи суто на національних чи націоналістичних засадах, лишитися без Євангелії. Мені не треба, сподіваюся, пояснювати мою українськість. Я народився в Америці, але завжди плекав українську мову, став професійним україністом, переїхав в Україну. А у 1980 році став семінаристом Львівської архиєпархії, що можна було тоді прирівняти до того, як стати семінаристом на Марсі. Але я переживаю за свою духовність, щоб я був християнином, був відкритим на кожного, бо моя проповідь не є передовсім українською, вона є людською, Христовою проповіддю.
Для українців плекання їхньої національної і культурно-етнічної гідності — це спосіб бути людьми. І цю гідність захищати треба. Ми сьогодні це робимо. Сьогодні проливається за це кров. Але ми будемо вповні людьми і українцями, коли ми будемо відкритими на всі ці прекрасні народи, культури і раси, які Бог сотворив з не меншою любов’ю як нас.
Я не думаю, що ми маємо агресивний український народ. Навпаки, проти нас часто були агресивні і загарбницькі дії. Але часом у нас є страх. Ми займаємо захисну позицію, творимо барикади. Я би не хотів, щоб були барикади навколо наших церков. Надіюся, що всі які шукають правду, Бога і хочуть жити з Христом, зможуть вільно приходити до нашої Церкви.
А що Україна може дати світу сьогодні?
Багато. Я думаю, що спосіб Богопочитання, теплота спілкування, наша Літургія, іконографія, символізм, співана молитва. Ми маємо цікаве відношення між своїм етносом і своєю конфесією. Наша Церква соціально була заангажована в долю наших людей. Маємо одружених священиків і в священстві проявляється спілкування клиру з мирянами. Ми маємо досвід мучеництва. Наші батьки і матері у вірі вистояли проти найбільшого виклику ХХ століття — безбожного тоталітаризму, який геноцидальним способом хотів Церкву знищити. І це нам показує певні перспективи, дає інтуїції щодо методології як йти назустріч викликам ХХІ століття, як вистояти перед викликами сьогодення. Думаю, що багато чим можна буде поділитися.
Якого нині президента потребує Україна і що потрібно, щоби закінчилася у нас війна?
Україна потребує президента, який буде служити у жертовний спосіб. Президента, який буде близький до людей, який буде людей підіймати і благословити, який не буде людей ділити.
А війна завершиться тоді, коли не стане того, хто її почав.
За матеріалами Лілії Ковалик-Васюти, Релігійно-інформаційна служба УкраїниПресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
