СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиМитрополит Борис Ґудзяк: «Ніхто так не хоче миру, як українці. Але ми не можемо ігнорувати зло і несправедливість»
Ця стаття архиєпископа і митрополита Філадельфійського Бориса Ґудзяка розкриває, що справедливий мир неможливий без правди та свободи. Вона пояснює, чому для українців боротьба за існування є єдиним шляхом до справжнього миру і чому компроміс із агресором не призведе до безпеки, а лише узаконить несправедливість. Автор закликає до моральної ясності у світовому сприйнятті цієї війни, наголошуючи, що миротворчість без захисту прав людини та суверенітету націй стає співучастю в агресії.
«Війна — це мир. Свобода — це рабство. Невігластво — це сила», — Джордж Оруелл, 1984.
До березня 2025 року фраза «мир в Україні» стала такою ж поширеною, як «війна в Україні» у лютому 2022 року. Зараз про мир говорять Папа Римський, президенти, політики різних прихильностей, релігійні лідери та прості люди.
Після трьох років нищівної та жорстокої війни Україна вкрай потребує миру. Цивільні жителі Харкова, Запоріжжя, Кривого Рогу та Одеси — міст, які постійно атакують російські керовані бомби, безпілотники та ракети — жадають ночей без страху та днів без вибухів і смертей. Українські захисники, які засіли в окопах на передовій на Донеччині та Запоріжжі, прагнуть миру та можливості повернутися до своїх родин та довоєнного життя. Шість мільйонів українських біженців і чотири мільйони внутрішньо переміщених осіб мріють повернутися додому, — якщо він ще є. Вони прагнуть возз’єднатися зі своїми коханими в безпеці. Ніхто так не прагне миру, як українці, які продовжують боротьбу з агресором, який прагне знищити їх існування.
То чому вони продовжують воювати? Бо розуміють, що миру не буде, якщо Україна перестане захищати своїх громадян, свою територію та свою гідність. Окупація — це не мир. Росія окупувала деякі з найбільш густонаселених промислових регіонів України — 20 відсотків території країни, де проживають мільйони українців. Згідно з розслідуванням Associated Press, тисячі українських цивільних утримуються в мережі формальних і неофіційних в’язниць по всій Росії та на окупованих нею територіях, де вони зазнають тортур, психологічного насильства та навіть примусової праці.
Недавні викриття про затримання української журналістки Вікторії Рощиної жахнули світ. Заарештована під час репортажів з окупованих територій, вона загинула в російській тюрмі, а її тіло залишається в руках російської влади. Українські чиновники, які працюють над пошуком тіл мирних жителів, які загинули в російському полоні, повідомляють, що 80 відсотків цих тіл мають сліди жорстокого поводження та тортур. Знову ж таки, це не військовополонені, а цивільні.
Двоє українських католицьких священників-редемптористів 18 місяців провели в російському полоні після фальшивого звинувачення у шпигунстві. Їхнє звільнення було забезпечено лише завдяки кропіткому посередництву Святого Престолу. Але скільки ще залишилося в полоні? Коли ми говоримо про мир в Україні, ми повинні їх мати на увазі. Що для них означає мир?
Деякі голоси виступають за негайний мир за будь-яку ціну, нехтуючи геноцидним наміром агресора та довгостроковими наслідками поспішного, непродуманого врегулювання. Але світ — як політичні, так і релігійні лідери — повинні відкинути ілюзію пацифізму, який ігнорує сувору реальність зла й несправедливості.
Українці вже проходили цей шлях. За перші два десятиліття незалежності Україна скоротила свій військовий потенціал на 90 відсотків, з 900 000 військових до приблизно 15 000 боєздатних солдатів у 2014 році, коли росіяни вперше атакували. У 1994 році вона створила історичний прецедент, повністю демонтувавши третій за величиною ядерний арсенал у світі в обмін на гарантії безпеки, які на той час вільно запропонували Сполучені Штати, Сполучене Королівство та Росія. Україна мала більше ядерних боєголовок, ніж Велика Британія, Франція та Китай разом узяті. Вона все це покинула, бо не була зацікавлена у війні. Сьогодні ті гарантії безпеки, які Україна отримала, коштують менше, ніж папір, на якому вони написані.
Як люди віри, ми покликані дивитися за межі, здавалося б, непереборних викликів і шукати шляхів до миру. Господь кличе нас до миру. Заповідь лунає крізь віки: «Не вбий». Ми несемо відповідальність і за мир, і за надію.
Катехизм Католицької Церкви, № 2304, визначає мир так: «Повага та розвиток людського життя вимагають миру. Мир — це не просто відсутність війни і не обмежується підтримкою балансу сил між супротивниками. Мир не може бути досягнутий на землі без захисту благ людей, вільного спілкування між людьми, поваги до гідності осіб і народів та старанного братерства. Мир — це „спокій порядку“. Мир є діяльністю справедливості та результатом милосердя».
Миротворці завжди повинні відстоювати справедливість, оскільки справжній мир не може співіснувати з несправедливістю.
Вирішальною відправною точкою для розбудови миру є прагнення до правди. Без правди неможливе примирення. Правда є першим кроком до справедливості, а справедливість є основою миру. Війна є найвищою несправедливістю, живильним середовищем для всіх форм зла і гріха. Обман лежить в основі війни, а її творці процвітають на брехні.
Володимир Путін — це сучасний Понтій Пилат, який цинічно запитує світ: «Що таке істина?» — ніби самої істини не існує. У світі пана Путіна західна свобода та демократія не мають моральної переваги; все зводиться до сирої сили. Це гібридна війна, російська рулетка, де Кремль з нашої пасивної згоди тримає заряджену рушницю до наших голов. Хто перший здригнеться?
Він насміхається з нас: «Яка ваша правда? Ви справді готові це відстояти?»
У світі постправди все стає предметом переговорів, транзакцій, дискусій — навіть найпростіші факти:
- Росія почала неспровоковану агресивну війну проти України;
- Революція Майдану 2013 року, коли тодішнього президента Віктора Януковича звичайні українці вигнали з Києва, не була змовою НАТО, і тривога щодо можливості приєднання України до НАТО не може пояснити чи виправдати агресію Росії;
- Імперські амбіції Росії домінувати над Україною виникли за століття до постання НАТО;
- Колоніалізм був рушійною силою російської політики щодо України з XVII ст.
Зрозуміло, що пан Путін вважає, що українці не мають права на існування як окрема нація. Цей факт має бути центральним у будь-якому обговоренні мирних переговорів. Його мета — стерти Україну — заперечити її культурну, історичну та політичну ідентичність. Ми повинні ставитися до цих реалій з моральною ясністю, а не видавати бажане за дійсне, яке шукає легких рішень.
Немає золотої середини між наміром Росії знищити Україну та правом України на існування як незалежної держави. Mutatis mutandis, справедливий мир не може бути таким, який ігнорує явний намір пана Путіна знищити Україну.
Припинення вогню, перемир’я, дипломатичні угоди та зусилля з примирення є потенційними кроками до миру, але вони не є самим миром. Справжній мир не ігнорує заяви пана Путіна про знищення. Будь-яка мирна угода, яка не забезпечує суверенітет України, є несправедливою. Будь-який мир, який ігнорує російський неоімперіалізм, є небезпечно хибним.
Мир, який приносить в жертву справедливість, підриває міжнародне право, яке підтримує незалежність, територіальну цілісність і суверенітет націй. Прийняття такого миру послаблює основи глобального порядку.
Моральна відповідальність за мир дорівнює моральній відповідальності за справедливість і правду.
Ми віримо в мир, прагнемо миру і не можемо без нього жити. Але ця війна не тільки за територію. Йдеться, перш за все, про людей — про саму суть свободи, гідності та самого життя. Ті, хто не визнають цього, не можуть зрозуміти справжню природу російської агресії та української стійкості та оборони.
Насправді формула миру проста — якщо Росія перестане стріляти, мир буде. На жаль, в умовах, які є сьогодні, якщо українці складуть зброю, то України не буде.
† Борис Ґудзяк,
архиєпископ і митрополит Філадельфійський
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
