СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиМитрополит Борис Ґудзяк: Наша велика сила
Коли наша країна, саме наше буття під постійною загрозою, коли ворог бажає нас знищити, ми шукаємо єдності, і все, на чому можемо зосередитися, — як вистояти. Хочу дати нам одну пораду.
Зустрічаючи 33-тю річницю незалежності в час геноцидальної війни, ми як народ шукаємо способи плекати стійкість, єдність та солідарність. Коли наша країна, культура, віра, ідентичність, саме наше буття є під постійною загрозою, коли ворог бажає нас знищити, все, на чому ми можемо зосередитися, — як вистояти, як зберегти себе.
Відповідь, яку я сформулював для себе і хочу запропонувати читачам NV сьогодні, мабуть, не задовольнить політиків чи можновладців. Моя пропозиція радше для тих, хто не має широкої влади, проте не відмовляється від особистої відповідальності. Єдність — це не результат чи омріяна кінцева точка. Єдність — це процес і паломництво, модальність та методологія нашого буття. Якщо ми хочемо єдності, починаймо з сім’ї, зі свого оточення, будинку, місця праці чи спільноти.
Однією з постатей, з ким я познайомився завдяки побратимові Мирославові Мариновичу, і яка відігравала тиху, але важливу роль у нашому моральному становленні та новітній стійкості, була Михайлина Коцюбинська. Як племінниця українського класика, названа на його честь, вона мала всі шанси для спокійного наукового життя навіть у радянський час. Треба було просто «не висовуватися». Однак 4 вересня 1965 року під час показу фільму Тіні забутих предків, коли Іван Дзюба, Василь Стус і В’ячеслав Чорновіл закликали підвестися на знак протесту проти арештів українських інтелектуалів, Михайлина Коцюбинська встала. І, як писав у пам’ять про неї Мирослав, відтоді залишилася серед українців «символом прямостояння».
Не можу похвалитися, що мав багато нагод глибоко спілкуватися з пані Михайлиною. Проте одне її слово, яким поділився Мирослав, часто згадую, і воно залишається для мене дороговказом. Михайлина Коцюбинська наголошувала, що любов — це не абстрактне поняття чи якась ідеологія. Не можна любити всіх і відразу, а треба любити людину, яку бачиш перед собою. Людину за людиною. Мій досвід каже, що це не так вже й просто. Легше декларувати принципи, всеобіймаючі засади, моральні догми, однак щоб їх втілювати, щоб вони не залишалися красивими недосяжними ідеями, треба бути конкретним.
Усе важливе і автентичне в нашому житті відбувається в конкретиці, у стосунку, у зустрічі. Саме Воплочення Божого Сина і Його жертва були наскрізь конкретними. Як зазначав мій учитель, проникливий духовний автор ХХ століття Генрі Ноуен, «усе найбільш універсальне, передовсім є найбільш особистим». Наша універсальна народна єдність проявляється передусім не у великих здвигах і не на мільйонних мітингах. Наша єдність у гарячому чаї із термоса сусіда-протестувальника, в розділеній цукерці, у «відступай, я прикрию», в пожертві на черговий збір для конкретного штурмовика «на нулі», в тому, щоб прийняти в панельці на Сихові втікачів із Маріуполя, Бахмуту, Часового Яру, донецького Нью-Йорку. Єдність — це завжди про того, хто поруч.
Ставлячи перед собою питання загальної єдності, ми ризикуємо впадати у відчай. Наші особисті сили часто неспівмірні із глобальними завданнями, ми здаємося безсилими у протистоянні брутальному злу, що в ці хвилини намагається стерти нас і наших. Натомість наша постава, любов, лагідність, терпеливість, милосердя мають велику силу. Вони можуть вплинути на багатьох. Не одразу, а one by one. Йдеться не лише про конкретний результат, який ми хочемо осягнути і таким способом правдоподібно осягнемо, але також про наше психічно-духовне самопочуття.
Немає гіршого, аніж стан фрустрації через відчуття безсилля проти великого зла, монументальної небезпеки, всепануючого хаосу і какофонії. Проте, коли ми наводимо порядок у своїй кімнаті, своєму будинку, своєму оточенні, твориться зона злагоди, миру і тихої радості. Таким миром жила Михайлина, такою радістю ділиться з нами Мирослав.
Конкретно, особисто, плекаючи добрі стосунки, змінюючи атмосферу в малих, але чимраз ширших концентричних колах, ми здобуваємо стійкість і цілісність. А тоді наша цілісність, гармонійне поєднання серця, душі, думок, психіки дозволяє нам бути лідерами в солідарності та служінні. І навпаки, страх, який стає панікою, сумнів, який стає відчаєм, перетворюють нас із агентів солідарності і єдності на тих, хто сиплеться, ламається, зраджує.
Очевидно, можна і треба думати про ширші масштаби національної єдності. Про великі програми і заходи, що її плекатимуть, розвиватимуть і захищатимуть. Але з нагоди цьогорічного Дня незалежності, який із пронизливим трепетом святкуватиму в Україні, пропоную такий інтимний самоподарунок. Мабуть, такий метод шляхетних конкретних стосунків і така стійкість можуть бути корисними для політиків і можновладців. Ми варті, щоб почуватися цілісними і зберігати свій мир. І прошу його не плутати з ізоляціонізмом чи відгородженням від реальності. Наша цілісність і мир повинні променіти і змінювати інших. Не всіх одразу, а людину за людиною.
† Борис Ґудзяк,
архиєпископ і митрополит Філадельфійський
