СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиМитрополит Борис Ґудзяк: Ілюзія про завтра. Як жити в час невизначеності
У час невизначеності все, що ми можемо контролювати — наше серце і наші дії.
Мозок любить передбачуваність. Дослідники еволюційної біології вчать, що прогнозувати події і таким чином уникати небезпек забезпечило виживання людського роду. І ми докладаємо зусиль, щоб уникати невизначеностей — від банальних перекидних календарів і прогнозу погоди до складних застосунків на смартфонах, що допомагають добре виспатися, тримати баланс води і макронутрієнтів. Коли ми щось контролюємо, особливо зовнішній світ, то почуваємося в безпеці.
Ніщо так не руйнує цю ілюзію контролю як війна. Війна оголює нашу крихкість, беззахисність і ставить нас перед проваллям невизначеності. Як планувати завтрашній день, коли все може зруйнувати повідомлення «оголошено повітряну тривогу», як будувати і розвивати, якщо ворог безжально і методично руйнує, як жити у хмарі постійної небезпеки і втрат, як творити, коли навколо чигає смерть.
Нещодавно, під час молитви за мир в Україні, що відбувалася за участі глави УГКЦ у Вашингтоні Блаженнішого Святослава Шевчука, пані посол в США Оксана Маркарова нагадала нам, що в момент кризи кожен солдат «падає» до рівня своєї підготовки. І тоді, коли сам стою перед питаннями, на які не існує простої відповіді, на кшталт, як жити під час війни, згадую, що я історик.
Ми вже це переживали. Протягом війни, яка триває 11 років і забрала стільки життів, часто думаю про досвід наших предків — про тих, кого спустошували набіги кочівників, тих, хто протистояв імперіям, тих, хто пережив не одну окупацію і не один режим.
Як вони жили? Як жити нам?
Я виростав на розповідях дідуся, який був змушений служити в армії ясновельможного k. u. k. цісаря і короля Франца-Йосифа в угорському відділі на італійському фронті. Мої батьки були підлітками-біженцями в час Другої світової, коли на нашій землі було вбито шість або й сім мільйонів людей. Я часто розмірковую про те, як вони, будучи свідками звірств і геноцидальних хвиль, досвідчивши п’ять років біженства, могли стати на ноги і дати нам життя. Це не їхній героїзм чи винятковість.
Протягом ХХ століття насилля, втеча від катастрофи, боротьба із нещадним ворогом, втрати і бідність позначали українське буття. Недарма історик Тімоті Снайдер назвав українські землі кривавими. Проте, у цьому означенні, незважаючи на його болісність, немає приреченості. Україна є, і світ сьогодні більш український, аніж він коли-небудь був.
У рецепті виживання наших безіменних, але переможних предків, основним інгредієнтом були принципи і засади. Вони вірили в Бога, який діє в історії, одночасно даючи людині свободу, і знали свої обов’язки. Звичайно ж не всі були святі, і ніхто не був ідеальним. Але їхнє життя мало сенс, і вони чітко усвідомлювали та намагалися передати, що наші життя і страждання, навіть наша смерть, мають сенс. Жили вічною дійсністю, а тому ніякий туземний тиран не міг запанувати над їхнім внутрішнім світом. Попри усі біди, страхи і біль вони мали і передавали внутрішню свободу та почуття Богом даної гідності, силу духа, надію.
Ми знаємо цей урок, і війна, що триває, відточує наші знання. Мої батьки цього слова не знали, але вони і багато з їхнього покоління були прикладами і коучами стійкості. Мій приятель, дитячий психіатр, директор Інституту психічного здоров’я УКУ Олег Романчук від початку війни повторює, що стійкість — це не вроджене, вона як м’язи, які треба тренувати і розвивати, інакше відбувається атрофія. Стійкість — це не якийсь чудодійний коктейль із духовним протеїном. Це відчуття цінностей, за які варто жити і можна навіть віддати життя, і змісту того, що ми робимо і що переживаємо.
Ця правда з нами. Вона ані владна, ні тоталітарна, не деспотична, ані олігархічна. Вона Божа. Бог чекає, супроводжує, бере участь, віддаючи себе в наші руки, а потім бере справи у свої. Траєкторія майже завжди незгідна з нашими очікуваннями ні щодо часу, ні щодо результату. Але ця правда буде вічною.
Віктор Франкл розповідаючи про свій досвід життя у таборі смерті, писав: «Першими ламалися ті, хто вірив, що скоро все закінчиться. Після них ті, хто не вірив в те, що це коли-небудь закінчиться. Вижили ті, хто фокусувався на своїх діях, без очікувань, що може або не може статися». Цю ж думку коротко і чітко описав Павло Казарін: «Армія звужує оптику. Є ти, твій підрозділ, ваші потреби та ваші завдання. Якщо витрачати час і нерви на щось другорядне — ризикуєш не встигнути зробити щось важливе». Це стосується і нас в тилу і навіть у такому глибокому як Філадельфія.
«Отож, не журіться завтрашнім днем, бо завтрашній день журиться сам про себе» (Мт. 6:34) У невизначеності важливо не паралізувати себе страхом про майбутнє, а робити те, що в наших силах вже сьогодні: любити ближніх, чинити добро, зберігати мир у серці. Час Великого Посту, який зараз переживає Церква, є найкращим, щоб практикувати стійкість, фокусуватися на тому, що можемо контролювати — а це не щось зовнішнє, а ми самі — наше серце. Бережімо його.
† Борис Ґудзяк,
архиєпископ і митрополит Філадельфійський
