СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиМитрополит Андрей Шептицький: Шукаємо мостів порозуміння
Митрополит Андрей Шептицький про польсько-українські питання — для польського видання «Tygodnik Ilustrowany».
Над Львовом, будинки якого хаотично туляться у долині, замкненій зеленню пагорків, з однієї сторони височіє копець Люблінської унії, а з іншої — катедра Святого Юра. Її видно з різних частин міста як потужний комплекс сірих мурів, що міцно вросли у пагорб. Подібно, як над Львовом здіймається велика барокова будівля Святоюрського храму, так само в усьому українському суспільстві виділяється серед інших постать греко-католицького Митрополита Андрея Шептицького, видатного глави п’яти мільйонів українців, які проживають у Східній Галичині.
Поблизу катедри, минаючи браму, бачу кількадесят осіб. Це жебраки і безробітні, що збираються тут із усього Львова, щоб отримати якусь допомогу від Митрополита. Жалісливо, благальними голосами скаржаться вони на біду і нестачу хліба, а потім раптово купчаться біля служки Митрополита, який кожному жебракові дає по три п’ятиґрошівки. Палац архиєпископа — резиденція Митрополита Шептицького — доповнює величний катедральний комплекс. Зведені пагодою мури храму біля палацу роблять з нього немовби малий дім. При вході немає дзвінка, а тільки калатало, яке після того, коли міцно його потягнути, тривалий час розпачливо дзвонить у палаці. Довго треба чекати біля дверей, поки хтось відчинить. Повернений до катедри навпроти, яка здіймається увись, бачу на її мурах якісь плями і сліди мурування. Це на тлі тиньку храму так відтінюються замуровані отвори від куль із 1918 року.
Палац, до якого заводить мене малий хлопець, що прислуговує Митрополитові, прекрасний усередині, але занедбаний. Правдоподібно, доходи з величезних земельних дібр у Карпатах не використовують для приватних потреб Митрополита. У передпокої, чекаючи на запрошення, чую тихе гудіння розмов, які точаться упівголоса. Кільканадцять осіб чекають на зустріч із Митрополитом: священники з провінції, бородаті, із засмаглими бронзовими обличчями, кілька бідно вбраних учнів гімназії, заслужені громадські діячі і селянин, який кожному по черзі розповідає, що має додому їхати тридцять кілометрів кіньми. Із стін дивляться на цей зал портрети уніатських владик. Галерея найрізноманітніших типажів, облич, характерів та індивідуальностей. Деяким до їхніх драпіжних облич бракує тільки булави або пістоля. Інші мають лиця східних аскетів із очима, в яких бачимо віру в призначення.
Зала, у якій очікуємо, швидко безлюдніє. Знову і знову відчиняються оббиті сукном двері і новий прохач заходить до кабінету. Потім з’являється цей малий хлопчина, ознайомлюючи: «Його Екселенція просить пана». Відповідаю польською. На мене зводять здивований погляд кілька осіб. Нечасто тут можна почути польську мову.
Двері тихо зачиняються. На фотелі, за столом, обличчям до світла сидить високий, великої статури чоловік. Це Митрополит Шептицький. Незважаючи на хворобу, яка багато місяців тому прикувала його до крісла, ця постать і надалі викликає повагу. Тому нічого дивного, що справляє він таке велике враження на український народ. Високе чоло, жваві очі, у яких миготять часом іскри усмішки, що свідчить про гарне почуття гумору, затиснені уста і біла борода, яка спадає на чорну, без жодних відзнак, рясу. Кімната, у якій мене приймає Митрополит, є робочим кабінетом. Тут панують скромність облаштування і простота. Немає картин або інших витворів мистецтва. Папери, книжки, американські шафки на документи, дві переносні друкарські машинки — ось і все.
Жваві очі дивляться на мене зацікавлено, коли розповідаю про причину свого візиту — прохання про інтерв’ю. Є, щонайменше, здивовані. Однак слова не розкривають того враження. Бо Митрополит Шептицький, п’ятий уніатський єпископ із родини Шептицьких, один із яких, Атаназій, відбудував у XVIII столітті катедру св. Юра, розташовуючи на фронтоні герб свого роду, передовсім є дипломатом. Із чудового колись пана та австрійського офіцера, який мріяв, здається, про військову кар’єру, після вступу в Римі до чину Василіян став великим мужем Церкви, одним із князів римських, спадкоємцем ідеї могутніх папських легатів.
Українська квестія, як і сімнадцять років тому, є відкритою. Тому мене цікавить, як виглядатимуть крізь призму відомого глави українського суспільства низка питань, дотичних до цієї проблематики, а також багато інших справ, нерозривно пов’язаних із співжиттям двох народів: польського і українського, які спільно живуть у Східній Галичині. Після того, як я сказав мотиви, які схилили мене до отримання такої форми інтерв’ю, запала тиша. Митрополит замислився, а потім короткими фразами ствердив, що є далеким від політичних справ і тому не хотів би висловлюватися на цю тему. Вдалося мені, однак, переконати його і за хвилину вже можемо розпочати розмову.
Говоримо про позицію Церкви стосовно сучасного націоналізму — проблемі, яка є відкрита і актуальна для всіх народів.
Сучасний націоналізм, на думку Митрополита, а особливо його крайні прояви, наближений до язичництва. У своїй програмі на місце Бога він ставить народ, до певної міри, державу, маючи його інтерес понад усе інше. Католицька Церква, човен якої пливе по нечувано розбурханих хвилях життя двадцятого століття, мусить боротися за свою паству. І, власне, тому завжди є в інтересах Церкви, щоб, не засуджуючи всього, що має якийсь зв’язок із націоналізмом, горнути до себе, єднати його сповідників. Засудження Церквою націоналізму або його представників зробить неможливим будь-яке порозуміння.
Може настати така мить, — каже Митрополит Шептицький, — коли будемо з церковних амвонів засуджувати соціалізм чи націоналізм, але нині таке становище зумовить протилежний результат. Замість здобути тих людей, ми їх втратимо назавжди. Чи ж єпископи в якій-небудь країні видали заборону сповідати, наприклад, соціалістів? Правда, що ні? Фашизм, без сумніву, є наближений до сучасної єресі, а, однак, Ватикан утримує добрі відносини з його творцем Муссоліні. Тому вважаю, що так само, як потрібно чітко засуджувати всілякі акти терору з боку націоналістів, не можна громити молодь за те, що вона націоналістична.
Ваша Ексцеленціє, Ви згадали про молодь. Мене особливо цікавить тема української молоді. Якою вона є, чим живе?
Польське суспільство, що живе, крім небагатьох винятків, у цілковитій ізоляції від нас, не розуміє, як сильно нинішня криза позначається на українцях. Ця економічна криза, разом із цілковитою ідейною кризою, особливо відчутна серед нашої молоді, яка має перед собою закриту дорогу. Вони не можуть бути урядовцями, учителями, навіть підурядниками чи працівниками у майстернях, які б самі створили. Чому немає ні відповідних економічних, ні політичних умов для існування, і, окрім цього, наявні ще й тисячі спеціальних перешкод? Це покоління без майбутнього. Голод і безробіття — найбільші союзники агітаторів комуністичної ідеології та екстремістських політичних груп. Економічна квестія, яка прямо торкається людини, має дуже сильний вплив на кожного. Також із занепокоєнням спостерігаємо за тим, що масове повернення студентів у село не завжди є позитивним явищем. Молодь, яка навчається, подібно, як і вся інтелігенція, живе у тяжких умовах. У селі немає кризи в тій формі, що у місті. Зрештою, наш селянин є міцнішим, має менші потреби і вимоги, ніж інтелігент у місті. На жаль, для молоді бракує місць праці, ба більше — недостатньо грошей на полегшення їхньої долі.
Ідейно наша молодь має глибокі національні почуття і свідомість. Патріотизм, однак, є наївним, якщо наказує польському суспільству не розуміти та не вірити національним українським можливостям. Немає ніяких українців, а є тільки русини із Східної Малопольщі, — так стверджує нерозкаяна досі ендецька теорія, яка, на жаль, має послідовників і серед неендеків.
Наслідком цих тяжких умов існування, спричинених кризою, може стати небезпека поширення серед української молоді комуністичних гасел. Чи це питання сьогодні актуальне?
Наше суспільство походить із народу, який, і це правда, є глибоко віруючим. Комуністичним гаслам улягають одиниці. Церква гуртує нас усіх навколо себе. До поборення комунізму серед широких мас долучаються також різні товариства, які у своїй діяльності опираються на Церкву. Маємо таке товариство для сільської молоді, для тих, які займаються рукоділлям, професійні спілки. Не боїмося комунізму серед нас. До цього спричинюється переслідування українців на території радянської України. Молодь рятує від комунізму і гасел, які напливають зі Сходу, віра і патріотичні переконання.
Із вікна кімнати, у якій ми розмовляємо, видно дахи будинків і куполи львівських церков. Покрівлі стають чимраз більше рожевими, і це вказує, що день добігає кінця. Водночас завершується наша розмова. Наприкінці ставлю Митрополитові останнє запитання, яке стосується статей певної частини польської преси про те, що нібито відбувається масове винародовлення поляків, які проживають у селах і мають мішане походження, через те, що змінюють обряд.
Нічого мені про це не відомо! Навпаки, мало не щодня ми маємо кілька або кільканадцять випадків зміни греко-католицького обряду на римський. Це є легальні зміни обряду — за посередництвом Риму і його згодою. Значно більше випадків нелегального переходу, тобто переписування із книг греко-католицького обряду на латинський, що, зрештою, спричинено тиском працедавців… .
Підсумок. Слова, сказані Митрополитом Шептицьким, набувають ще більшого значення, оскільки знаємо, що сказані (перший раз, зрештою) до представників польського суспільства. До цієї пори ми могли знати про те чи те ставлення Митрополита до справ тільки з пастирських листів або деяких офіційних повідомлень української преси. Уперше Митрополит Шептицький дав відповіді на запитання, тож їх можна підсумувати так:
- Засудження радикального націоналізму (поза терористичними актами) вважає таким, що не має сенсу, оскільки замість осягнути якийсь позитивний результат засудження зробить неможливим усілякі порозуміння у майбутньому.
- Із позиції Церкви націоналізм є шкідливим, але, з національного погляду, згідно з логічним висновком, який випливає із розмови з Митрополитом, — націоналізм є цементом і піском, які єднають українське суспільство.
- За бажання досягнути польсько-українського порозуміння питання можливості праці для українців потрібно взяти до уваги.
- Надією українського суспільства є молодь, яка консолідується завдяки патріотизму і релігійності.
Невдовзі після інтерв’ю з Митрополитом Шептицьким, розмовляючи у Львові про цей факт, запитую кількох осіб різних професій і переконань, чи можливо досягнути якого-небудь порозуміння і знайти площину для польсько-української співпраці, — і чую відповіді і так, і ні.
Й. Радзимінський. Переклад із польської Іван Матковський
Опубліковано у: «Tygodnik Ilustrowany» з 5 травня 1935 р., № 18, с. 342–343.
Фото — Митрополит Андрей Шептицький. Із фондів о. Севастьяна Дмитруха
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
