СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької Церкви«Ми повинні порівнювати себе не з грішниками, а зі святими людьми», — владика Василь Івасюк
У Неділю про митаря і фарисея, 13 лютого 2022 року, єпарх Коломийський владика Василь Івасюк застановився над постаттю ісповідника віри Патріарха Йосифа Сліпого, приклад життя якого повинен спонукати нас до смирення і вірності Христовій Церкві. Тоді ми зможемо відкинути спокусу гордості та осуду, яка була присутня у молитві фарисея, та наповнитися істинний баченням себе і своєї гріховності, присутніми у постаті митаря.
«О Господи, почуй мою молитву,
У твоїй вірності нахили вухо твоє до мольби моєї;
Вислухай мене у твоїй правді!»
(Пс. 143, 1)
Вступ. Дорогі в Христі брати і сестри! Слава Ісусу Христу! Вивищувати смиренних людей — це Божа справа. «Бог гордим противиться, смиренним же дає благодать» (Як. 4, 6).
І). Притча про Митаря і Фарисея
Кожного року, наближаючись до Великого посту, люди чують благодатну притчу Ісуса Христа про те, як потрібно молитися і яка молитва не буде прийнята.
«Два чоловіки зайшли в храм помолитися: один був Фарисей, а другий — Митар. Фарисей, ставши, молився так у собі: Боже, дякую тобі, що я не такий, як інші люди, — грабіжники, неправедні, перелюбці, або як оцей митар. Пощу двічі на тиждень, з усіх моїх прибутків даю десятину» (Лк. 18, 10–21).
Неділі перед Великим постом є тим часом приготування нашого серця й душі до зустрічі із Воскреслим Христом. Тому ми все частіше будемо бачити щире каяття, смирення та палку молитву, котрі виходять з уст митарів, а не тодішніх праведників-фарисеїв. І саме ці митарі мають стати для кожного із нас орієнтирами, котрі перевернуть наші уявлення про праведність.
Минулого тижня Євангеліє згадувало про митаря Закхей, а сьогодні воно мовчить, нічого не говорить нам про двох отих чоловіків, котрі прийшли у храм, щоби помолитися. Перед нами постають дві особи — митар та фарисей.
Фарисей вважав себе великим праведником, виконував заповіді і був упевнений у своїй праведності. Йому здавалось, що він має чим пишатися: адже він дотримувався належно постів, складав жертви на храм, великих гріхів не вчинив. Стояв він перед Богом, а одночасно був так далеко від Нього, тому що був гордий. Гордився він так, ніби сам цього досягнув.
Найпоширенішим гріхом, якого часто допускаються люди, є гріх несправедливого осуду своїх ближніх. Ми майже ніколи не знаємо, що діється в душі людини, яку ми осуджуємо. Ісус Христос говорить: «Не судіть, бо яким судом ви судите, таким і вас осудять, якою мірою міряєте, такою і вам відміряється» (Мт. 7, 1–2). Як бачимо, Господь заборонив нам судити ближніх, бо право судити належить лише Богові. Йому відомі всі найпотаємніші думки і вчинки людської душі.
А що викликало гордість у фарисея? Він порівнював себе з грішниками: грабіжниками, перелюбниками, митарями. У порівнянні з такими людьми фарисей бачив себе кращим, і це викликало в його душі почуття гордості за себе. Так і ми, якщо порівняємо себе з явними грішниками, то багато хто з нас бачить себе непоганою людиною. Ми повинні порівнювати себе не з грішниками, а зі святими людьми, тоді і будемо бачити себе такими, якими ми є насправді. І це завжди буде викликати у нашій душі покору, а не гордість. Митар, навпаки, порівнював себе з кращими людьми, тому змушений був бити себе в груди і визнавати грішником.
Є розповідь про одного пустельника, який у часі свого монашого життя схилився до гордості. Інок побачив у собі великого праведника, почав холонути до молитви, зменшувати свої духовні подвиги, і потрапив у духовне лінивство. Врешті, залишив пустелю і кинувся у вир грішного світу. І тільки ласка Божа привела його знову у монастир. Під впливом монахів він визнав свій гріх і почав жити так, як раніше — подвижницьким життям.
Із цього прикладу бачимо, як небезпечно на дорозі спасіння бути самовпевненому. Пам’ятаймо, що ми не є вічними на цій землі, тож нехай християнська покора буде нашим дороговказом.
Притча про митаря та фарисея допомагає нам проаналізували, з яким багажем входимо у храм. Якщо приносимо із собою дратівливість, гордість, заздрість, осудження, самолюбство, вивищуємося над іншими, хоча і зберігаємо церковні настанови, молимося і постимо, та не отримаємо за це щедрих благодіянь і Божого благословення. Те, що ми несемо із собою з вулиці, потрібно залишити за церковним порогом. А в храм прийти з розкаянням, з бажанням змінитися, просити в Бога, щоб Він дав нам силу очистити душу. В службах Великого Посту є прекрасні слова: «Стоячи у храмі, уявляймо себе на небесах». Тобто, ми повинні думати, що в храмі стоїмо перед Богом. Тому кожного разу, переступаючи церковний поріг, перехрестімося і залишмо всі земні думки поза ним, щоб увійти до храму з чистою душею для сприйняття Божих милостей.
Отже, дорогі у Христі брати і сестри, Господь дає кожному з нас бути дитиною Божою, дає можливість здобути Царство Боже і сприймати всю повноту благодаті, але для цього потрібно знайти у собі сили здійснити внутрішню переміну і, визнавши свої гріхи на сповіді, розпочати нове життя. Для того дається нам і Великий Піст, до якого ми, дорогі брати і сестри, від сьогоднішньої неділі, розпочали підготовку, бо сьогодні прозвучали покаянні піснеспіви: «Покаяння двері відкрий мені, Життєдавче».
Приклад. Бог осміяний бути не може
Молоді люди часто не думають, що мають говорити, коли, де та з ким. Декілька років тому ховали чотирьох молодих людей, котрі попали в аварію. Цю трагедію описували газети і весь інтернет. Був недільний день. В одній сім’ї батько каже: «Синку, пішли до церкви». Син відповідає «Батя, перестань, набридати своїми розмовами про свого Бога». Він вийшов на вулицю, де вже в автомобілі його чекали друзі.
Підійшов батько до автомашини і сказав: «Синку, почекай хвилинку, я хочу помолитися, щоб Бог був разом з вами. І хочу попросити Ангела-хоронителя для вас». На задньому сидінні машини цього хлопця сиділи дві молоді дівчини. Тут син батькові відповідає: «Ти ж бачиш, батя, у нас всі місця в машині зайняті, для твого Бога місце тільки в багажнику». І вся ця п’яна компанія весело засміялася і поїхали купатися на річку.
І ось діти багатих батьків їдуть автомашиною по дорозі під 200 км/год., неначе ракетою. Раптом на найближчому перехресті, перпендикулярно їде величезна вантажівка на зелене світло світлофора. Молоді люди своєю машиною хотіли встигнути проїхати перехрестя на червоне світло. Однак, вони не встигли проїхати і на шаленій швидкості вдарилися у вантажівку. Багажник, в який вони «посадили» Бога, обрізало немов автогеном, і він відлетів убік без єдиної подряпини, а всі ці четверо молодих людей загинули на смерть. Ховали їх в закритих трунах. Ось так і в нашому житті — Бога садимо в багажник, а самі летимо кудись і за чимось. Богу місце не в багажнику, а в наших серцях. Можу тільки сказати, що Бог осміяний бути не може.
ІІІ). Сьогодні 130-та річниця з дня народження і 59 років після 18-річного ув’язнення у радянських концтаборах та звільнення Патріарха Йосифа Сліпого
До мордовського селища Явас 26 січня 1963 року приїхав якийсь чиновник і наказав скликати на подвір’я всіх в’язнів місцевого концтабору. Коли всі зібралися, він оголосив: «Каторжник Йосип Сліпий — помилуваний». Наступного дня арештанта повезли до Москви. Там поселили в одному з найдорожчих готелів. Сказали чекати, доки його відвідає представник Ватикану. «Для чого?»— поцікавився Йосип Сліпий. Йому відповіли „Вас хоче бачити Папа“. Дня 9 лютого він прибув до Риму.
Главою Української Греко-Католицької Церкви Йосиф Сліпий став по смерті митрополита Андрея Шептицького 1 листопада 1944 року. А через пів року його резиденцію біля собору Святого Юра у Львові оточили кілька десятків автомобілів. Владику арештували. Наступного дня вже везли поїздом до Києва. Там із вокзалу в «чорному воронку» доставили до в’язниці на вулиці Короленка — нинішнього будинку Служби безпеки України на вул. Володимирській, неподалік Софійського собору.
У Галичині тим часом почалося нищення греко-католицької церкви. По-перше — надто «націоналістична», по-друге — хоч і має східну обрядовість, підпорядковується Папі Римському. Фактично весь єпископат арештували, рядових священників змушували переходити у православ’я. Хто не погоджувався, то його чекало ув’язнення й висилка до Сибіру. Йосипові Сліпому слідчі пропонували стати Київським митрополитом. Той відмовився. Звинувачення напрошувалося само собою: шпигун Ватикану.
Його водили на допити по кілька разів на добу, вдень і вночі. Їжа — трохи юшки і 300 гр. хліба. Спати доводилося на підлозі. Після двох місяців допитів суд оголосив вирок — вісім років таборів. Згодом цей термін іще кілька разів продовжать.
Митрополита Йосифа Сліпого перевозили з табору в табір. Новосибірськ, Маріїнськ, Боїми, Кіров, Печора, Інта, Потьма, Маклаково, Єнісейськ, Красноярськ, Тайшет — це лише частина міст, у яких він відбував покарання. «Найгірші нещастя каторжників — то часті й довгі етапи», — описує біограф митрополита отець Іван Хома. На дорогу після обшуку дають пайку чорного хліба й оселедець. Ранком і вечером дають горнятко гарячої води-кип’ятку. І тому під час етапу в’язнів більше мучить спрага, аніж голод. Крім цього в «зеквагоні» є тільки один туалет і до нього водять по одному, лицем до стіни, а руки за спину, та й коридором треба йти майже бігом.
Митрополит працював на будівництві по 11 год. на добу. Перехворів на дизентерію, запалення легенів, обморозив ногу. Попри це щодня відправляв Служби Божі. Замість вина, необхідного для Причастя, використовував воду, настояну на родзинках, які отримував у передачах. Щоб уберегтися від «стукачів», у розмовах з іншими ув’язненими священниками переходив на латину.
Співкамерник Йосифа Сліпого Авраам Шифрін писав про нього, перебуваючи на еміграції в Ізраїлі: «Виглядав велично навіть у своїй арештантській одежі. Його поведінка змушувала навіть вартових солдатів ставитися до нього ввічливо. Спокійний, висококультурний, він сидів у тому кип’ячому казані злодійської каламуті вже друге десятиріччя й був дуже хворий. Та тримався непохитно, старався не бути тягарем нікому».
«Моє перше вражіння було дуже важке», — описував зустріч із митрополитом у таборовому лазареті Володимир Мороз — випускник Богословської академії, ректором якої свого часу був Йосиф Сліпий. «Я пам’ятав Блаженнішого як поставного імпозантного чоловіка приємної зовнішности, а переді мною стояв худий, в обвислій лазаретній одежі старик, весь посивілий, лице запале, голова злегка дрижала. Втішився зі зустрічі, через кілька хвилин старався згадати мене, як студента, розпитував про моє життя. Я йому розповів, що я вже не лагерник, а працюю вільним без права виїзду звідси, і що у 1948 році їздив у відпустку у рідні сторони. Дуже цікавився, як виглядає життя на рідній Тернопільщині, особливо релігійне. Дуже його боліло, що деякі священники підписали й перейшли на православіє. Життям в лазареті був задоволений. Дуже гарно відносився до нього лікар-хірург, естонець за національністю, Веріга, хоч сам працював у неволі».
В одному з тодішніх листів із табору митрополит писав до племінниці Марії Наконечної та монахині Меланії Куцини у Львові: «Тішуся дуже, що недуга проходить. Дай Боже, щоб вернуло повне здоровля. Якщо можна, то вишліть скоро посилку, так щоб вона прийшла ще до кінця року, і книжки. Важко тут тепер, хоч легко ніколи не було. Кожний має свій хрест і мусить нести його до кінця. Претерпівий до конца той спасен будет». З іншого листа: «На посилки таки не дали дозволу. Тепер прохаю, пришліть мені кальоші на валянки, бо тут буває одного дня сильний мороз, а на другий день — дощ. Для певности залучую відрисовану підошву валянки, при тій нагоді вложіть пачку кави і екстракт м’ятки. Очевидно шліть тільки як бандероль. Чи пам’ятали ви 1-го листопада про Андрея?» — мав на увазі день смерті Шептицького.
«Без жодного захисту перед морозом, що доходив 40 градусів нижче нуля, одягнений у лахміття, з ногами, обвитими деревною корою, що прив’язана була до колін і кісток шматтям. А проте завжди погідний, повний зрозуміння для всіх, благородний навіть у стосунках з наглядачами і таборовими шпигунами», — описує митрополита-каторжанина колишній в’язнень ҐУЛАҐу, австрійський професор Франц Ґробауер. Здаймо собі нині ось тут справу з того, що стоїмо в довгому історичному ряді наших церковних і державних мужів, вірних і громадян, що відповідальність за майбутнє нашого народу лежить на нас, сучасних і грядущих поколіннях. Оживити давну світлу українську традицію в думанні і діянні! Важке завдання, та Божа Премудрість нехай просвічує нам шлях! Виходім з того дому Божого Премудрости на свої всеземні поселення ободрені і впевнені, що наша доля — недоля скінчиться і ясний день перед нами зазоріє.
Висновки. Блаженніший Святослав каже у цей тривожний час: «Любіть свій народ: будьте патріотами, діяльними та відповідальними».
Нехай буде плодовитим ваше життя для України і вічності! Користь для спасіння душі нехай буде кожний день і кожна година короткого земного життя. Пам’ятаймо, що ціла сотня літ прожита на землі у порівнянні з вічністю — це краплина у безмежному океані. За це коротке земне життя можна погубити свою душу і так само спасти її.
Пресвята Богородице, Мати Божа Неустанної Помочі прославлена в Коломийській іконі «Це Мати твоя» допоможи нам прийти до на зустріч з Богом.
Господи, нехай земне життя для кожного із вас буде початком вічного щасливого життя.
Благословення Господнє на вас!
† Василь Івасюк,
єпарх Коломийський
13 лютого 2022 року,
у Неділю про митаря і фарисея,
храм Різдва Пресвятої Богородиці,
c. Фатовець (Коломийський район, Івано-Франківська область)
