СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької Церкви«Молитва, що оправдовує»: проповідь Блаженнішого Святослава у неділю про митаря і фарисея
У Києві у проповіді, виголошеній напередодні Великого посту, 1 лютого 2026 року, Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав звернувся до євангельської притчі про фарисея і митаря, наголосивши на значенні смирення, покаяння та сокрушеного серця в молитві. Осмислюючи біблійний текст у світлі сучасних викликів — війни, суспільної напруги та спокуси гордині, — Предстоятель УГКЦ закликав вірних до внутрішнього очищення, духовної єдності та довіри до Божого милосердя.
З цієї проповіді Отця і Глави Української Греко-Католицької Церкви Блаженнішого Святослава ви довідаєтеся:
- як у притчі розкривається протиставлення фарисея і митаря та що воно говорить про справжню природу молитви?
- чому «повні руки» фарисея не стали запорукою його оправдання перед Богом, тоді як «порожні руки» митаря були прийняті?
- яке значення має сокрушене і смиренне серце в контексті Божого милосердя та виправдання людини?
- як євангельська притча про митаря і фарисея пов’язана з сучасними викликами — гординею, нарцисизмом влади та суспільними поділами?
- чому серце людини назване найважливішим храмом зустрічі з Богом і від чого воно має бути очищене?
- який духовний заклик адресовано вірним напередодні Великого посту?
Ти, Боже, не нехтуєш»
(Пс. 51 (50), 19)
Преосвященні владики!
Всечесні отці!
Дорогі брати-семінаристи!
Дорогі в Христі брати і сестри!
Христос народився!
Храм як простір зустрічі Бога і людини
Сьогодні слово Божого Євангелія (Лк. 18, 10–14) переносить усіх нас до Єрусалима, до єрусалимського храму — до найголовнішого простору Старого Заповіту, місця зустрічі між Богом і людиною. Нинішня притча запрошує нас подивитися на всі події, які там відбувалися, а також на те, що відбувається нині, Божими очима. Адже тільки Господь знає, хто і як поводиться в храмі, що кожен із нас думає, перебуваючи на молитві. Лише Йому відомо, що народжується в серці людини, яка стоїть перед Його обличчям.
Фарисей і ілюзія духовної висоти
Господь Бог запрошує нас уважно вглянутися в молитву двох осіб — людей, які є повною протилежністю між собою, справжньою духовною антитезою. Ми чуємо про самовпевненого фарисея, який, очевидно, стоїть попереду всіх інших, залишивши їх за своїми плечима. Перед ним і Богом, як йому здається, нікого немає. Цей чоловік прийшов виконувати приписи старозавітного закону і почувається повністю впевненим у тому, що промовляє. Бо він дотримується одного із приписів, який каже: «Ніхто нехай не показується передо Мною з порожніми руками» (Вих. 23, 15).
Фарисей приходить із повними руками. Він переконаний, що зробив для Бога дуже багато. Чоловік розповідає Господеві про свою праведність — не лише про те, що приніс у руках, а й про все те, що назбирав у своєму серці. Проте його духовна висота, про яку він розказує, є нічим іншим, як самовиправданням. Фарисей виправдовує себе, що досі все зробив правильно і бездоганно.
Кому насправді належать «плоди праведності»
Цей ревнитель закону, однак, забув, що припис «про повні руки» мав на меті нагадати кожному: земля, яка наповнює руки землероба, так само як і плоди особистого благочестя людини у виконанні Божих заповідей, насправді належать Богові, а не людині. «Господня є земля, її повнота, вселенна та її мешканці» (Пс. 24, 1), — співає псалмоспівець. Апостол народів у світлі цієї правди нагадує: «Хто бо тебе вирізняє? Що маєш, чого б ти не одержав? Коли ж одержав, то чому вихваляєшся, неначе б не одержав?» (I Кор. 4, 7).
Митар — грішник, що надіється на Бога
Господь Бог також показує нам людину, яка стоїть позаду, можливо, ту, яку навіть не допускали до спільного простору молитви. Цікаво, що минулої неділі ми бачили митаря в Єрихоні на смоківниці, а сьогодні бачимо представника тієї ж професії в єрусалимському храмі. Ми знаємо, що митар був привселюдним грішником. Він справді приходить до Бога з порожніми руками. Ба більше, у тогочасному Ізраїлі кожен чоловік, який досяг двадцятирічного віку, мав обов’язок сплачувати податок на храм. Це був один зі способів участі в релігійному житті народу, справжній релігійний акт.
А що робив цей митар? Він збирав податки для римської влади. З погляду релігійного життя це означало, що він спонукав Божий народ до гріха: замість того щоб шанувати Бога в храмі, він фактично заохочував людей скеровувати своє майно на інші потреби. І все ж, не маючи нічого у своїх руках, митар мав у серці єдине — покаяння. Він знав, що не може нічого представити Богові на свій захист. Не мав перед Ним жодного виправдання. Тому митар не надіявся на власну благочестивість, а всю свою надію покладав лише на Боже милосердя.
Смирення як умова Божої благодаті
Перед обличчям Господнього милосердя всі людські думки, навіть релігійні вчинки, відкриваються зовсім інакшими, ніж з перспективи людини. Євангелист каже нам, що саме митар пішов додому виправданим. Це означає, що Бог прийняв його сокрушене серце, вислухав його молитву і наповнив його порожнечу своїм милосердям, очистив його. Це і є справжнє оправдання. Господь сповнив смиренне серце своєю благодаттю, своєю святістю, своїм милосердям. Фарисей же пішов додому осудженим, бо не потребував Бога. У його серці не було місця для Божого милосердя: воно було заповнене власною гординею. Так закінчується ця притча: «… бо кожний, хто виноситься, буде принижений, а хто принижується, — вивищений» (Лк. 18, 14).
Оправдання з милості, а не з діл
Духовна мудрість, яка завжди лежала в основі християнського благочестя, говорить: розкажи мені, як ти молишся, і я скажу, яким ти є християнином. Святий Августин пояснює цю дивну дію Божого милосердя й оправдання: «Бо не те виправдання, що з діл, а те, що з милості й віри в Господа нашого Ісуса Христа… Сам фарисей хотів бути виправданий власною праведністю; але Бог шукає не його самовиправдання, а покаяння серця, бо єдине виправдання — це дар благодаті» (Sermo 169, Проповідь на Євангеліє від Луки, CCL 38, 984–987).
У храмі Господь Бог шукає в нас глибоке смирення перед Ним, сокрушене серце, яким Він не погордує, натомість наповнить його своїм милосердям [пор. Пс. 51 (50), 19]. Дія Божої любові скидає могутніх, але піднімає слабких, упокорює гордих, але огортає своєю любов’ю тих, кого світ відкидає.
Гордість сили і крах без Бога
Дорогі в Христі брати і сестри, сьогодні ми часто чуємо про людей, які вважають, що тримають у своїх руках «сильні карти», навіть перед Богом. Сучасний світ сповнений політичних нарцисів, які думають, що можуть вирішувати долю світу. Проте Господь Бог усіх їх упокорить. Гірко дивитися, як той, хто вважає себе кращим, сильнішим, багатшим чи праведнішим, принижує інших. Такий світ чекають руїни і потрясіння. Лише ті, хто вміє впокорювати себе перед Богом і приймати Його силу, яка єдина спасає, зможуть відбудувати світ.
Великий піст як час правди про себе
На порозі Великого посту Боже слово закликає нас переглянути спосіб своєї молитви. Не потрібно хвалитися перед Богом. Натомість належить щиро відкрити правду про себе, визнати власні гріхи і провини. Не сороммося того, чого ще не маємо чи не здобули, а щиро ставаймо перед Богом у смиренні. Написано-бо: «Бог гордим противиться, смиренним же дає благодать» (Як. 4, 6). А пророк Ісая проголошує: «Так бо говорить Всевишній, Вічноживий, Святий на ім’я: „Я живу високо у святині, та й із скрушеним і смиренним духом, щоб оживляти дух смиренних, щоб оживляти серце скрушених“ (57, 15). Отже, простором і місцем найважливішої зустрічі між людиною і Богом є храм людського серця, яке має бути не захаращене самовиправданням, а вільне і чисте для цієї зустрічі через смирення.
Сокрушене серце в час війни
Господь оживляє сокрушене серце. Тому нам особливо потрібно пильнувати своє серце в тих обставинах, які ми сьогодні переживаємо — у трагедії війни й у цей холодний період року в нашому героїчному Києві. Бо, спостерігаючи за тим, як ми, кияни, будуємо стосунки між собою, часто бачимо, що починаємо звинувачувати одне одного в тому, чого нам ще не дали, у тому, чого ми недоотримали. Звинувачуємо одне одного в наших труднощах і невигодах, забуваючи, хто є справжнім винуватцем нашої біди. Ми звинувачуємо всіх, навіть Бога, забуваючи про злочинного агресора, який нищить і воює проти нас.
Не дати посварити братів
Тому Боже слово сьогодні закликає нас бути мудрішими й духовно вищими від тих, хто прагне посварити українців між собою, спровокувати холодні бунти, різні вияви суспільної напруги та протистояння, коли брат принижує брата або коли один українець вважає себе людиною «із сильнішими картами» перед Богом, ніж його сусід, який є поруч.
Під час Святої Літургії ви можете зауважити, що священнослужитель здійснює різні жести перед Господом. Часом ми молимося з піднесеними до Бога руками. Що означає цей жест? Він означає те, що ми стоїмо перед Всевишнім з порожніми руками. Ми є прохачами Божого милосердя. А всі ті добрі діла, які можемо чинити, рятуючи життя одне одного, є лише плодом любові й милосердя, отриманих від Бога.
Прийдімо сьогодні до Господа із сокрушеним серцем, яке Він наповнить своєю святістю, любов’ю і силою. Будьмо подібні до того мудрого митаря, який вийшов із храму оправданим, і скажімо сьогодні разом: «Боже, змилуйся надо мною, грішним!» (Лк. 18, 13). Амінь.
Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви
