СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької Церкви«Мені довелось познайомитись з війною дуже близько», — о. Андрій Зелінський, ТІ
До початку війни на Донбасі в Україні дуже мало говорили про військових капеланів. Ба більше, на початку священнослужителі їздили на фронт у неформальний спосіб. Зараз все змінилось.
Андрій Зелінський — військовий капелан Української греко-католицької церкви. Він розповів, що найважчим періодом для нього була масова втрата друзів на війні.
Про початок військового капеланства
Як розпочалось ваше військове капеланство?
До початку бойових дій на території нашої держави мені поталанило долучитись до когорти молодих священників, які уже намагались функціонувати як військові капелани у час, коли про це в нашій країні ще говорилось дуже мало.
Починаючи з 2006 року, на базі тоді ще Львівського військового інституту розпочалось наше знайомство із душпастирством серед військових. Це була одна з найбільш захоплюючих пригод мого життя.
Якою була перша поїздка в зону бойових дій?
Гаслом військового капеланства в УГКЦ ми вважаємо 2 дуже простих, але змістовних слова: «Бути поруч».
Отець Андрій Зелінський з військовослужбовцями
У нас не існувало ще формальних офіційних моделей залучення священника до душпастирської опіки військовослужбовців у районі виконання бойових завдань. У неформальний спосіб, звісно, можна було виїхати на якийсь короткий термін, допомогти чим можна і повернутись. Однак я завжди мріяв про справжнє військове капеланство, про яке писали у книгах — таке, про яке можна прочитати в історії.
Зрештою, дозвіл отримали від Генерального штабу Збройних сил України.
У червні 2014 року я потрапив у штаб АТО. Якщо підрахувати увесь час проведення у районі бойових дій — це буде майже 3 роки.
Пізніше став штатним капеланом Морської піхоти України.
Чи доводилось вам служити під обстрілами?
Перший досвід служіння військового капелана в умовах збройної агресії проти України — це штаб АТО. Згодом були:
- Піски під Донецьким аеропортом;
- Дебальцеве у січні 2015 року;
- Широкине;
- Водяне;
- Авдіївська промзона у дуже гарячий період.
Мені вдалося познайомитись з війною дуже близько.
З якими проблемами до вас найчастіше звертались воїни?
Війна — це руйнація. І не лише фізична, коли снаряди потрапляють у якісь об’єкти, інфраструктури. Насамперед це руйнація звичного плину часу та порядку нашого життя, до якого ми звикли. Найважливіше у таких обставинах, коли руйнується світ, у якому ти став особистістю, не втратити сенсу.
Треба бачити сенс, уміти собі пояснити, інтерпретувати усі події.
Насамперед для військовослужбовців важливо мати власну відповідь на питання: «Навіщо я тут?». Це те, що захищає нашу психіку та дозволяє не стати заручником у собі.
Кожен обстріл припиняється, війна завершується. Найголовніше — уміти повернутися, не жити з війною у серці. Інакше перемога стає неможливою. Перемога — це більше, ніж просто припинення бойових дій. Це здатність рухатися, розвиватися, досягати більшого у житті.
Про психічний стан воїнів
Проблема посттравматичного стресового розладу у воїнів. Як з цим впоратися в духовному плані?
Це дуже комплексне поняття. Якщо ми говоримо про ПТСР як результат участі у бойових діях чи взагалі служби у війську — насамперед треба готуватися, діяти наввипередки. Це те, чого нам бракує насправді найбільше у ЗСУ.
Правильне формування свідомості — це підготовка людини до служби у війську. На це звертають дуже мало уваги.
В грудні 2020 року нарешті у ЗСУ з’явилась доктрина розвитку військового лідерства. Це те, чим живуть усі збройні сили наших партнерів, зокрема НАТО. Людина готує свою свідомість до того, як вона бере зброю, живе з нею та долає виклики екзистенційного характеру на полі бойових дій.
Лідерство — це душа війська. Ми маємо яскраві приклади військового лідерства, але нам все ще бракує формаційної системи — універсальної, на національному рівні, коли у вищих військових навчальних закладах впроваджується офіційна дисципліна з військового лідерства, яка присутня у всіх країнах-партнерах НАТО. Збройні сили України до цього прямують, ми вже майже там.
Військовий капелан на фронті
У підготовці свідомості душпастирська робота є однією з головних складових, адже це вміння потурбуватися про найглибше у воїнах.
Найголовніше у війську — це людина, тут дуже важливо її вберегти, забезпечити психологічну стійкість. Ми і наша церква зараз докладаємо максимальних зусиль для того, щоб допомогти ЗСУ та забезпечити військових психологів цією здатністю допомагати військовослужбовцям виробляти в собі стресостійкість на достатньому рівні. Вміння перетворити виклики на нові можливості.
Про віру на війні
Чи з’являлась у воїнів на війні віра в Бога?
Дуже популярним залишається вислів: «На війні не існує атеїстів». Я зазвичай намагаюся не те щоб спростувати, але кажу: «Я бачив і можу показати в якому окопі». Це, звісно, жарт.
Однак я про те, що люди у 21 столітті навіть в умовах бойових дій залишаються з власними переконаннями та світоглядом. Залишаються люди, яким війна віри не додає.
Однак бачив багатьох людей, яким війна допомогла кардинально змінити своє ставлення до життя. Переоцінити, переосмислити найважливіші цінності життя. Тоді люди починають шукати чогось глибшого, серйознішого.
Навіть ті, які вірять, починають шукати глибини у своїй вірі. Їм хочеться чогось глибшого. Дуже актуально не забувати в умовах війни про здатність робити добро, бажання боротися за справедливість, вміння бачити красу навіть в умовах знищеної війною дійсності.
Чи має значення віросповідання воїна, який звертається до вас?
Існує базовий алгоритм, універсальний. Зокрема, у Збройних силах Канади до нього часто вдаються. Коли ми говоримо про поліконфесійне військо, як в Україні, військовий капелан діє як представник держави.
Він має бути озброєним, вихованим, сформованим для того, щоб запропонувати духовну підтримку для людини будь-якого вірування або навіть невіруючої. Звичайно, були різні конфесії. Базовий алгоритм:
- кожен священник повинен служити вірянам своєї конфесії;
- кожен капелан служить усім військовим.
Капелан — це теж воїн, він має завжди пам’ятати про власне призначення.
Про вбивства на війні
Заповідь Божа вчить: «Не вбий». Як віруючій людині воювати, порушуючи цю заповідь?
Ісус казав одного разу, що не існує більшої любові за ту, коли хтось кладе життя за своїх друзів. Це дуже важливо пам’ятати кожному воїну — ти йдеш з правильними намірами, щоб захистити, а не з власної ініціативи, аби просто убити.
Зброю беруть для того, щоб захистити життя. Слабодухість може спричинити смерть близьких і рідних людей, які невинні і не можуть самі себе захистити. Мотивація залишається однією з головним елементів психічного здоров’я. Важливо пам’ятати, навіщо воїн це робить — щоб захистити себе, рідних, всю країну.
Це та мотивація, яка стане згодом запобіжником негативних наслідків війни, коли людині доводиться долати наслідки війни у собі.
Захисник — це воїн з любов’ю у серці. Не з ненавистю. Не вірю у те, що ненависть може забезпечити перемогу.
Знищити противника — це не перемога. Потрібно будувати Україну, а з ненавистю цього не зробиш.
Як прощати ворога тим, в кого він забрав близьких?
Прощати дуже важко і боляче, але дуже необхідно, аби майбутнє, за яке полягли побратими, стало реальністю. Ще раз кажу — ненавистю ніхто нічого ще не створив. Вона руйнує, пожирає нас з середини і ми стаємо заручниками тих динамік, які не дозволяють нам створити ні себе, ні кращого світу навколо нас.
Уміння прощати — це процес, який може тривати роки або ціле життя, але важливо не втратити цього з горизонту.
Мені довелося втратити багатьох друзів. Багатьох з них — навесні 2015 року. Я навіть писав, що частина мого життя ніби сховалась у тінь.
Доволі часто довелося втрачати не лише тих, з ким познайомився під час війни, але й тих, кого знав до початку війни. Ця історія не завершувалась.
У 2017 році на одному з похоронів я собі казав: «Це нереально, це неможливо витримати», адже 4 роки постійних втрат. Однак я дуже добре усвідомлюю, що якщо залишитись на цьому етапі — просто завмерти на етапі болю — все завершиться, все може бути марним.
Для нас важливо пам’ятати, що пам’ять — це не лише про скорботні пісні і гвоздички на могилі. Це дуже важлива мотивація для того, щоб рухатися далі і творити країну високої якості заради тих, хто поклав за неї життя. Це найкраща пам’ять.
Що найважче для військового капелана?
Один з найсерйозніших викликів — біль втрати і уміння інтерпретувати цей біль і залишатись на ходу, адже завдання військового капелана — постійно бути тим, хто знаходить у собі силу забезпечити силою інших.
Я дуже часто говорю, що завдання військового капелана — прихилити небо до військового, наблизити глибші сенси та розуміння, яке дозволяє людині не зламатися.
Найсерйозніший виклик для військового капелана — це втрата цього сенсу. Це найтрагічніший варіант розвитку подій, коли людина, яка відповідає за це, сама втрачає цей сенс. Таке може трапитись, бо вона людина, вона вразлива.
За матеріалами Сергія Камінського для інтернет-ресурсу «24 канал»Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
