«Мама повинна дати життя і навчити жити»: проповідь Блаженнішого Святослава в неділю Мироносиць

10 травня 2022

Жінка в Церкві, як мати та учителька віри, як та, що передає віру своїм дітям, відчиняючи їм двері у вічність, покликана збуджувати те бажання зустрічі з воскреслим Христом. Ми кажемо, що все те, що робить нас людьми, ми отримуємо з молоком матері: спосіб спілкування, нашу мову і культуру. Але дуже важливо, щоб у той момент передавання фундаментальних правил життя мама зуміла передати віру в Бога, була першою євангелізаторкою, яка сповістить добру новину про воскреслого Христа своїм дітям. Про це мовив у проповіді на Неділю жінок-мироносиць Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав.

«Мама повинна дати життя і навчити жити»: проповідь Блаженнішого Святослава в неділю Мироносиць
«Хто нам відкотить камінь від гробу?»
Мр. 16, 3

Всечесні отці!
Преподобні сестри і брати в монашестві!
Дорогі в Христі брати і сестри!

Христос воскрес!

Ця неділя звертає нашу увагу на перші моменти передавання доброї новини того недільного ранку в Єрусалимі. Доброю новиною, осердям Євангелія, є звістка про Христове воскресіння, про порожній гріб і про те Життя, яке перемогло смерть.

Перші хвилини передавання цієї вістки глибоко зберіг і записав для нас апостол і євангелист Марко, пам’ять якого сьогодні звершуємо. Це, правдоподібно, найстарші сторінки серед усіх Христових Євангелій, які передають досвід, пам’ять ранньої Церкви про те, як уперше спільнота віруючих довідалася, що Христос воскрес.

Камінь при вході до гробу

Сьогоднішнє Євангеліє має дві частини. Одна описує похорон Ісуса Христа, кінцем якого є камінь, що закриває вхід до гробу: «Йосиф [Ариматейський]… поклав його [тіло Господнє] у гробі, що був висічений у скелі; потім прикотив камінь до входу до гробу» (Мр. 15, 46). Друга частина починається з мови про камінь. Жінки йдуть до гробу і кажуть: «Хто нам відкотить камінь від входу до гробу?» (Мр. 16, 3).

Той камінь, який мав на собі римські печаті і біля якого стояла римська сторожа, є глибоким символом. З одного боку, він символізує кінець, а з іншого — якийсь початок, тому що був відкочений. Саме жінки бачили, як камінь спершу був засунений, гріб закритий, а потім — як він уже відкочений. Вони стали першими свідками зміни позиції каменя і водночас якогось радикального перетворення всього Божого створіння через ту подію, про яку довідалися.


… та похоронні пахощі

Ще одна важлива річ, на яку сьогодні звертає нашу увагу апостол Марко, є те, що жінки бажали неможливого. Адже зазвичай ми намагаємося, щоб наші бажання збігалися з нашими можливостями.

З одного боку, жінки бажають довершити поховальний обряд, тому несуть пахощі. Дехто припускає, що вони наслідують певні похоронні звичаї, які були в ізраїльському народі, коли впродовж трьох-чотирьох днів люди відвідували могилу, щоб упевнитися, що той похований, все таки, не заснув летаргічним сном, а справді відійшов у вічність. Однак жінки йдуть не тільки послухати, чи там ще хтось рухається, чи хтось живий, чи помер. Вони йдуть із миром, із пахощами. Тобто вони розуміють: усе, що сталося вчора, не має в їхніх очах логічного закінчення. Вони йдуть до гробу, несучи похоронні пахощі.

Бажання неможливого жінок-мироносиць

Наша Літургія описує той ранковий похід із миром так: ідуть і змішують сльози плачу над померлим і похованим у гробі Христом, із тим миром, яке несуть на знак любові, із відчуттям обов’язку довершити діло. І ось кажуть: хто нам відкотить камінь? Хто нам допоможе звершити неможливе? Бо, за людською логікою, ані докінчити похоронного обряду, ані доступитися до тіла Ісуса було неможливо через ті всі перешкоди, які поставила ізраїльська та римська влада.

Бажання неможливого усуває велику перешкоду на дорозі до Ісуса. Цей камінь відкочує ангел Божий, але насправді це Христове воскресіння відкриває дорогу для того неможливого, якого прагнули жінки-мироносиці, навіть не вповні це усвідомлюючи. Вони знаходять звістку від ангела про те, що Христос воскрес. Перше слово, яке до них каже ангел, не пояснюючи нічого: «Не жахайтеся! Ви шукаєте Ісуса Назарянина, розп’ятого. Він воскрес, Його нема тут» (Мр. 16, 6).

Цікаво, що, вертаючись назад, жінки-мироносиці стають жінками-благовісницями. Враз і цією вісткою змінюється не тільки напрямок їхнього руху, а й зміст їхньої дії, їхнього свідчення, служіння. Вони вже більше не відчувають покликання служити до кінця тому, хто вмирає, чи тому, хто помер, а мають нести радість, добру новину. Вони є першими євангелізаторками апостолів, першими, хто несе Євангеліє до спільноти Христових учнів, кому Господь доручив звістку про своє воскресіння.


Жінка дає життя і чуває над ним

Сьогодні ми святкуємо в Україні День матері. Постать матері, жінки під час війни — це особливо зворушлива постать. Ми пам’ятаємо, як увесь світ облетіла фотографія «київської мадонни» — молодої жінки, яка годувала грудьми свою дитину, ховаючись від російських бомб у київському метро. Чому так зворушила ця постать людей у всьому світі? Бо вона дуже глибоко відкрила природу жіночого покликання. Жінка-мати не просто дає життя, а й чуває над ним, щоб воно росло, розвивалося, так само як і Господь Бог, який дає нам життя, нас не покидає. Він і надалі є нашим Батьком, Опікуном, щоб те маленьке створіння не загубилося, бо людина не вміє того життя втримати, не знає, що з ним робити. А мама повинна дати життя і навчити жити.

Нинішнє Євангеліє показує нам ще глибше покликання жінки, яка не лише співпрацює зі своїм чоловіком у таїнстві народження нового життя і його виховання, а й має, як євангельські мироносиці, навчити свою дитину прагнути до великого, неможливого, ба більше, збудити в сучасної людини бажання живого Бога. Бо часто ми перебуваємо в полоні власних страхів, планів, які не співмірні з тими труднощами, що їх ми переживаємо. І запитуємо, як бути певним у непевному майбутньому. Сьогодні жінки-мироносиці відповідають: насамперед майбутнього треба бажати. Бо Христове воскресіння — це остаточне майбутнє, яке відкрите для всіх. Кожна людина раніше чи пізніше переживе ті моменти, що їх пережили жінки-мироносиці і сьогодні чи завтра зустріне воскреслого Христа. Дуже важливо, щоб ми Його прагнули. Каже Христос: «Коли Син Чоловічий удруге прийде на землю, чи буде хтось, хто Його чекає? Чи знайде він віру?» (пор. Лк. 18, 8).

Саме жінка в Церкві, як мати та учителька віри, як та, що передає віру своїм дітям, відчиняючи їм двері у вічність, покликана збуджувати те бажання зустрічі з воскреслим Христом. Ми кажемо, що все те, що робить нас людьми, ми отримуємо з молоком матері: спосіб спілкування, нашу мову і культуру. Але дуже важливо, щоб у той момент передавання фундаментальних правил життя мама зуміла передати віру в Бога, була першою євангелізаторкою, яка сповістить добру новину про воскреслого Христа своїм дітям.


Хто нам відвалить цей камінь війни?

Справді, слова «Хто нам відвалить камінь від входу до гробу?» вражають слухача сьогодні, у час війни, у саме серце. Бо ми мусимо перемогти в цій війні. Ми розуміємо, що це виклик, який часто більший від наших можливостей, і що цей ворог, який хоче нас покласти у гріб, завалити каменем, запечатати, поставити військову сторожу і сказати, що ми будемо поховані навіки, — більший і сильніший за нас.

Сьогодні ми плачемо, як жінки-мироносиці, які йшли до гробу, прийняли виклик біди, і теж себе питаємо: хто нам відвалить цей камінь? Але ми відчуваємо, що в тій історії першого моменту сприйняття вістки про воскресіння саме нам, українцям, як і мироносицям, Христовий посланець, ангел, скаже: «Не бійтеся!». І сила Воскреслого відвалить наш камінь. А жінки-мироносиці продовжуватимуть сповіщати Христовій Церкві радість про воскресіння нашого Спасителя, передавати своїм дітям віру в Бога, любов до Батьківщини, уміння бути українцем і християнином у третьому тисячолітті.

Христос воскрес!

† СВЯТОСЛАВ,
Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви

Персони

Дивіться також

Живе Телебачення Мукачівська греко-католицька єпархія Релігійно-інформаційна служба України Український Католицький Університет Офіційний сайт Ватикану Новини Ватикану Consilium Conferentiarum Episcoporum Europae