СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької Церкви«Лицезріти присутність Невидимого у випробуваннях життя є душею віри та її маніфестацією», — владика Тарас Сеньків
«Бути в Церкві та з Церквою, яка торжествує, легко. Але бути вірним Богу та його Церкві, коли вона терпить та бореться — це вимагає відваги віри та безумовної вірності правді Христового Євангелія. Лише така віра віддзеркалює у нашій душі Боже обличчя, яке своїм сяйвом преображає обличчя Церкви, та єднає нас з Христом у його стражданнях і його славі». Такими словами підсумував свою проповідь у Неділю православ’я, 24 березня 2024 року, владика Тарас Сеньків, єпарх Стрийський.
З цієї проповіді владики Тараса Сеньківа ви довідаєтеся:
- що ми відзначаємо у Неділю православ’я?
- звідки ми можемо черпати інформацію про Боже обличчя і Його вигляд?
- що є душею та маніфестацією християнської віри?
- чому саме розп’ятий поруч із Христом розбійником увійшов першим у Царство Небесне?
- якою повинна бути справжня віра християнина?
Що ми відзначаємо у Неділю православ’я?
Перша неділя Великого посту має назву «Неділя православ’я». Назва не пов’язана з постом, але є спомином про подолання у Церкві єресі «іконоборства», яка більш століття в ранньому середньовіччі руйнувала Христову віру передовсім на східних теренах Католицької Церкви. Протагоністами цієї єресі були імператори, патріярхи, численні єпископи, духовенство та монашество, так що замішання у середовищі Божого люду було велике. Але одночасно це стало викликом до поглиблення Церквою розуміння обсягу віри, та породило численні геройські свідчення вірності Христовому Євангелію. Святі Отці сьомого Вселенського собору засудили іконоборство як єресь, та на згадку про перемогу над ним постановили святкувати торжество православ’я в першу неділю Великого посту. Заперечення почитання ікон торкається самої суті віри у втілення Божого Слова. Боже обличчя на іконі — представляє таїнство присутності Божественної Особи Христа між нами.
Людське прагнення Божого обличчя
У Старому Завіті Боже обличчя лишалося завжди невидимим. Господь Бог сказав до Мойсея: «Ти не можеш побачити мого лиця і лишитися живим». Але людина від сотворення прагне споглядати вічного, безконечного Бога, бо саме споглядання змінює людину, уподібнює її лице до обличчя Божого. Втілення було об’явленням істинної величі людини в божественній особі Ісуса Христа. А хто бачить Христа, той споглядає Отця. У своєму Єдинородному Синові Ісусі Христі раз і назавжди Бог-Отець звернув до нас своє лице. Боже обличчя — це ніщо інше, як дійсна присутність Божої Особи серед своїх людей. В іконі, силою благодаті Святого Духа, ми можемо споглядати Боже обличчя у людській подобі. Ікона вчить нас бачити невидиме, вона є мовби вікном, відкритим у вічне життя в небі, де ми будемо споглядати Бога лицем в лице.
Ісус Христос захотів, щоби здатність споглядати Боже обличчя і відчувати на собі його сяйво, відкрилася усім, хто житиме на землі. За переданням, сам Христос передав відбиток свого обличчя на полотні для царя Авгара. Подібний відбиток на хустині отримує Вероніка під час Хресної Дороги. Тому то повнотою церковного передання і повнотою істинної віри є здатність людини споглядати Боже обличчя.
Христос сьогодні страждає в тілі України
Сьогодні відблиск сяйва Божого обличчя на лиці Христової Церкви пробують затьмарити звістки від тих, хто прикриваючись ідеями милосердя, намагається просувати компроміси з незаперечним злом. Слова Наступника ап. Петра про «білий прапор» для України, які так болюче діткнулися свідомості нашого народу, є лише одним з епізодів, які характерні його приватному богословському мисленню, котре він аплікує на терени міжнародних відносин. Воно не має в собі жодного логічного змісту, лише мотивувало політичні та конфесійні сили закликати вірних УГКЦ до розірвання єдності з Апостольською Столицею, обвинувачуючи її у ворожому ставленні до України у час нашої боротьби проти московського агресора. Та ми є греко-католиками не тому, що якийсь Папа нам до вподоби, чи ні, а тому що належимо до Єдиної, Святої, Соборної і Апостольської Церкви, заснованої Христом на камені св. Верховного апостола Петра. І жодні сили пекла її не здолають.
А всякі «торгаші» нашою свободою, які намагаються зберегти комфорт для своїх ідеологій чи структур, заперечуючи правду про агресора, та думають, що можуть врятувати мир компромісом зі злом, знецінюють правду, зневажають Богом дану людську гідність та затьмарюють на обличчі Церкви сяйво Божественної слави. Христос сьогодні страждає в тілі України як той, хто є Главою Церкви, свого Містичного Тіла, якого невід’ємною частиною є УГКЦ.
Лицезріти присутність Невидимого — душа віри
Тому лицезріти присутність Невидимого у випробуваннях життя є душею віри та її маніфестацією. Тому не даймо себе обманути. Згадаймо! Першим у рай входить розбійник, а не пророки, не праведники. А чому? Покаянням? Де там є покаяння? На Голгофі розбійник, розп’ятий зліва, зневажав Христа словами: «Якщо ти Бог — спаси себе і спаси нас». Але той, що розп’ятий по правиці Спасителя, був ним вражений, та з довірою звернувся кажучи: «Пом’яни мене Господи, коли прийдеш у Царство своє». У цих словах є щось більше, щось, що обіймає та перевершує найдосконаліше каяття, навернення… З іншого боку: а де апостоли? Всі вони свого Вчителя покинули, і тільки єдина людина посеред цього океану зла, впевнено дивиться на цього нагого, зневаженого Чоловіка, над яким знущається натовп, злорадно кажучи: «Якщо ти Син Божий, то зійди з хреста, і ми увіруємо в тебе».
На Голгофті сяйво Божого обличчя померкло…
Знущатися над Богом? Що це за такий Бог? Апостоли були в повній розгубленості: значить це не Месія, це не посланник Божий? Вони, які бачили як Христос ходив по воді, як він п’ятьма хлібами наситив п’ять тисяч народу, як воскрешав мертвих та повертав зір сліпим: вони все це бачили, але перестрашені його арештом, зневірилися у його Особі та науці, і розбіглися. Легко вірити в Бога, який йде по воді, Бога, який оживляє мертвих — це аргумент, це Бог, якого визнаємо перед лицем його могутності. Але як Бог, преображене неземним сяйвом обличчя якого вони споглядали на Таворі, може нагим висіти на Хресті? Над Богом можуть знущатися і глумитися?
На Голгофті сяйво Божого обличчя померкло… І від такого Бога всі повтікали, всі його покинули. І тільки один чоловік цієї жахливої хвилини вірить, що цей злиденний розп’ятий — є Богом. Він вражений тим, що коли його прибивали цвяхи до хреста він молився за своїх вбивць. Розбійник розуміє, що будучи безвинним, можна або кричати про свою невинність, або проклинати своїх катів. Але молитися будучи безвинним за своїх вбивць може тільки Бог. І цієї страшної смертельної миті він єдиний, поміж усіх людей у світі, хто вірить, що поруч нього на Хресті розп’ятий Бог. Тому звертається до нього, як до Вічного Бога, бо навіть за очевидністю його смерті бачить Життя. За цю феноменальну віру, більшої за яку ще в історії не було, і не буде, він перший входить у Рай.
Вірити попри «буревії обставин і часу»
Ось яка віра важлива, щоб встояти тоді, коли суперечності потрясають життям, коли сяючий блиск Божого обличчя на обличчі його Церкви меркне. І якщо нас кидають у різні сторони сумніви чи міняють буревії обставин та часу, то це вказує, що за декларованою вірою скривалася пустка. Бути в Церкві та з Церквою, яка торжествує, легко. Але бути вірним Богу та його Церкві, коли вона терпить та бореться — це вимагає відваги віри та безумовної вірності правді Христового Євангелія. Лише така віра віддзеркалює у нашій душі Боже обличчя, яке своїм сяйвом преображає обличчя Церкви, та єднає нас з Христом у його стражданнях і його славі. Амінь.
† Тарас Сеньків,
єпарх Стрийський
