СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиІван Марґітич: владика, який вивів єпархію з підпілля
Кажуть, сутність людини пізнається у випробуваннях. Лише той, хто не зламається, чогось вартий.
Іван Маргітич пережив допити, тюрми і десятиліття переслідувань за свою віру. Ставши єпископом, він лишався завжди привітний з простими людьми та жив у звичайній сільській хаті. За скромність і доброту його прозвали «народним владикою». Він зробив усе, щоб греко-католицька церква вижила у найтяжчі періоди, коли її офіційно вважали «ліквідованою», а остаточна анігіляція у підпіллі і таборах видавалася неминучою. Через сто років після його народження його труди продовжують давати плоди. «Хлопці, — звертався він до своїх товаришів у ГУЛАГу, — лиш молімося Богу, і все скоро зробиться для нас інакшим».
«Хотів повністю жертвуватися»
Народився майбутній владика 4 лютого 1921 року в багатодітній селянській сім’ї у селі Велика Чингава (тепер Боржавське). Його батьки, Антон Маргітич і Терезія Костак, привели на світ ще двох синів і чотирьох доньок. Іван був найстарший син з сімох дітей. З ранніх літ хлопчика виховували у християнському дусі і водили до церкви. Властиво, для тих років це була повсюдна практика. Звісно, що не у всіх, кого за руку приводили до храму батьки, запалювалось бажання присвятити своє життя Богові. Це — покликання небагатьох. Воно було дароване Івану. Але покликання мало — має бути відповідь. І її він теж дав.
Здобувши початкову освіту в рідному селі, хлопчик перейшов до Севлюшської горожанської школи, а потім — до Хустської державної гімназії. Будучи ще гімназистом, Іван вже мріяв поїхати як місіонер до Африки чи Азії. Він не підозрював, що невдовзі служіння на батьківщині стане не менш небезпечним і складним, ніж у незвіданих краях серед язичників.
Поки Іван Маргітич навчався у гімназії, розпочалася Друга світова війна. Піднялася і погасла Карпатська Україна. Підкарпатська Русь перейшла під оруду Угорщини. Маргітич, вірний своєму покликанню, у 1941 році вступив до Ужгородської духовної семінарії. Наступного ж літа, після першого курсу, по молодого семінариста прийшли жандарми зі звинуваченнями у підпільній діяльності і читанні часопису Карпатської Січі «Наступ». Він уперше був заарештований і засуджений на два роки в’язниці. Разом з ним судили також двох старших греко-католицьких священників. Тодішній єпископ Олександр Стойка клопотався про їхнє звільнення перед регентом Угорщини Міклошем Горті. Того разу Маргітича відпустили. Проте на місце одного залізного кулака, що розтиснувся, прийшов інший, який стиснув ще сильніше.
У 1946 році Закарпаття офіційно приєднали до СРСР. Івана Маргітича саме рукоположив у священники єпископ Теодор Ромжа, який почав керувати Мукачівською греко-католицькою єпархією після смерті Олександра Стойки. Як згадував Маргітич згодом, його батькові не надто сподобалося, що старший син висвячується неодруженим. Проте його не могли переконати вчинити інакше: «Я свідомо брався до цього стану. Смерть матері утвердила мене в моєму намірі. Я зрозумів, що дочасне життя — скороминаюче. Хотів повністю жертвуватися для служби народу, а сім’я накладала певні обмеження».
Про свій вибір він ніколи не жалкував.
Церква у катакомбах
Духовенство МГКЄ увійшло у темні часи комуністичного богоборства. Священників брали на допити, арештували і висилали. І для сімейних горе було дійсно більшим, бо страждали ще й їхні дружини і діти. Серед інших забрали у застінок парафіяльного священника з Успенської церкви у Рахові Стефана Уйгелі. На його місце владика Теодор призначив Івана Маргітича. Сам Ромжа був невдовзі ліквідований. Тих, хто лишався вірним своїй церкві, чекали жорстокі репресії.
Найтриваліша частина душпастирського служіння Івана Маргітича минула у підпіллі. На початку 1949 р. працівники КДБ відібрали у нього ключі від храму і прогнали з парафії. Відтоді змушений був критися. Він повернувся до Боржавського, однак і тут йому не давали спокою агенти влади з допитами і наклепами. Кадебісти викликали священника у Виноградів і ночами проводили з ним «профілактичні бесіди».
Він ховався у рідному домі, підтримуючи зв’язок з вірними через батька. Навесні, на Великдень, о. Іван таємно освятив паски між селами Боржавське, Великі Ком’яти і Онок. Він розпочав підпільне служіння у Боржавській долині. До нього долучилися інші отці-вигнанці — Петро Орос, Іван Роман, Іван Ченгері та Іван Горінецький. Жити перебралися до Іванової тітки, у якої була вільна кімната. Разом вони створили підпільну групу греко-католицьких священників, котра обслуговувала потреби вірних по різних містах і селах Закарпаття.
Тим часом на свято Успіння Пресвятої Богородиці, 28 серпня 1949 р., на Чернечій горі в Мукачеві оголосили, нібито «на Закарпатській Україні перестала існувати церковна унія закарпатського духовенства з Римом».
У 1951 року до підпільних греко-католицьких отців через посередників звернувся один вчитель і попросив його обвінчати. Під час обряду, який здійснювали Іван Маргітич та Іван Роман, до будинку увірвалися співробітники міліції і КДБ. «Наречений», як з’ясувалося, був підкупленим провокатором. Священників схопили і зшили проти них справи, як уміли і досі вміють шити неперебірливі законники. Івану Маргітичу дали 25 років таборів із конфіскацією майна. Після Львівської тюрми-розподільника Маргітич опинився в Омському трудово-виправному таборі. Архіпелаг ГУЛАГ описували не раз: голод, моральне і фізичне знущання наглядачів, ненормована важка праця, яка починалася задовго до світанку і завершувалася після смерку, короткий сон у холодних бараках. Крок вліво, крок вправо — розстріл, така ж доля тих, хто впаде від знемоги. Єдиний закон — примхи тюремного начальства. Однак навіть у таких умовах священник викроював хвилини і віднаходив потаємні місця для молитов. Іноді через це пропускав пору, коли арештантів вели до бараків. Наглядачі знаходили його, били і саджали до тісного карцеру, де на кілька днів залишали без їжі.
Після смерті Сталіна становище в’язнів стало трохи легшим. Робочий день скоротили, годували краще, видали постільне. Почалися амністії. У 1955 році вийшов на волю й Іван Маргітич. Він знову вертається у рідне село.
Спершу його, як колишнього в’язня, ніхто не хотів брати на роботу. Нарешті він пішов до колгоспу, у виноградну ланку. Вдень трудився на земному винограднику, а вночі — на Божому, проводячи таємні служби і вділяючи таїнства.
Шлях до світла
Напевно, аби записати, скількох охрестив, обвінчав і поховав отець Іван за ті роки, знадобилася б не одна метрична книга. Добирався до місць таємних молитовних зібрань часто мотоциклом або велосипедом, і якось пережив аварію, котра, як припускають, могла бути підлаштована. Від остеомієліту кісток лівої ноги він страждав до кінця життя, однак завжди молився на колінах. Іншого разу дорогою до Іршави у нього зламався велосипед, але він дістався до місця богослужіння пішки і в дощ.
Іван Маргітич підтримував зв’язки з іншими представниками підпільного духовенства, і 1981 року заснував справжню підпільну семінарію, де з кількома іншими отцями у обстановці суворої секретності, здебільшого ночами, викладав студентам богословські дисципліни. З тієї семінарії вийшло 12 молодих священників, яких висвятив єпископ Івано-Франківської єпархії Софрон Дмитерко.
Від владики Софрона сам Іван Маргітич 10 вересня 1987 року таємно отримав єпископські свячення. Того ж року, як член новозаснованого комітету захисту греко-католицької церкви, Іван Маргітич був учасником першої делегації УГКЦ у Москві. Він виступив на пресконференції, на якій вперше пролунав відкритий заклик легалізувати греко-католицьку церкву. Іван Маргітич став одним з головних ініціаторів заяви на адресу Папи Римського Івана Павла II про вихід УГКЦ з підпілля, де містилося також прохання про підтримку понтифіка.
Через рік владика попри всі перешкоди приїхав до Москви іще раз та виступив на міжнародному симпозіумі, захищаючи репресовану церкву. 20 листопада 1989 року Рада в справах релігій при Раді міністрів УРСР прийняла заяву, в якій ішлося, що «при умові беззастережного дотримання Конституції… греко-католики можуть користуватися усіма правами, встановленими законом для релігійних об’єднань».
Після виходу Мукачівської греко-католицької єпархії на денне світло єпископ Іван Маргітич всіляко опікувався налагодженням уже прилюдного, не катакомбного церковного життя і відродженням греко-католицьких парафій. Він першим провів відкрите богослужіння у Рахові. Рік єпископ молився з вірними просто неба, поки громаді не повернули Успенський храм — той самий, ключі від якого у нього колись забрали. Люди радо слухали його проповіді. З вигляду здавалося — згорблений, немічний старець. Однак коли він починав говорити, у тих словах відлунювала нездоланна сила духу.
У 1990 році після понад 50-річної перерви у Ватикані відбулася перша зустріч десяти греко-католицьких єпископів з України з Папою Іваном-Павлом II. Серед них був Іван Маргітич і ще два закарпатські єпископи — Іван Семедій і Йосиф Головач. 5 січня 1991 року Папа призначив Маргітича єпископом-помічником Івана Семедія, а останнього утвердив як єпархіального єпископа Мукачівської греко-католицької єпархії.
Владика Іван Маргітич зустрів смерть під час богослужіння. 7 вересня 2003 року 82-річний єпископ приїхав у Пилипець, щоб освятити оновлений престол храму. Бог покликав його від свого жертовника на небеса — вочевидь, то була честь, яку він заслужив своїм життям, повністю принесеним у жертву покликанню.
Останній прижиттєвий знімок Івана Маргітича у с. Пилипець. Фото опублікував Василь Капелан
Народного владику поховали у Боржавському, в підземному приміщенні церкви Покрови Пресвятої Богородиці, збудованої з його ініціативи. Згодом у храмі під святилищем облаштували осібний саркофаг, куди 4 лютого 2017 року урочисто перенесли прах єпископа. Певно, то так судилося: коло вівтаря трудився, там помер і там же знайшов вічний спочинок.
За матеріалами Христини Шепи для інтернет-ресурсу «Перший.com.ua»Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
