СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької Церкви«Ісус зцілює розслабленого, щоб переконати нас у всемогутності свого милосердя», — владика Тарас Сеньків
«З цією вірою в Ісуса, котрий може «зцілити всяку хворобу в людях», ми маємо приймати тих, хто потребує зцілення, і довіряти їх йому. Тому іншим елементом розповіді є віра, яку Ісус бачив у тих, що принесли розслабленого». Із такими словами під час проповіді у другу неділю Великого посту, 31 березня 2024 року, звернувся до вірних владика Тарас Сеньків, єпарх Стрийський.
З цієї проповіді владики Тараса Сеньківа ви дізнаєтеся:
- яким чином у християнстві сприймається зв’язок між гріхом і хворобою?
- чому після здійснення того чи іншого гріха людина потребує зцілення?
- на чому ґрунтується підхід Ісуса Христа до людини?
- яким чином наші ближні можуть спричинитися до нашої зустрічі із Богом?
- що є запорукою нашої надії у моменти важких і болісних страждань?
Шанувальники і неприятелі Ісуса
Вражаюча своїм динамізмом cцена оздоровлення паралітика, є однією з перших, яка поділила очевидців на шанувальників і неприятелів Ісуса. Той, хто хотів погодитися з Ісусом у цій ситуації, мав дуже суттєво змінити свої релігійні погляди. Мусів повернутися від традиції, переданої книжниками, до «віри батьків», до віри Мойсея та пророків.
За тогочасними уявленнями паралітик напевно був грішником, якого цей рабин мав би зганьбити за гріхи, або принаймні закликати до покаяння. Ісус однак не зважає на точку зору книжників, а на віру тих, що приносять розслабленого. Він діє навіть більш суверенно, ніж найповажніший рабин: говорить не про гріхи, а про їхнє прощення, не відкриває гріхів хворого, а прощає їх. І це невидиме прощення робить видимим через зцілення. Воно стає знаком повернення до первісно Божого порядку і подолання наслідків гріхів.
Гріх паралізує кожного
Навіть сьогодні ми недалекі від засуджуючого мислення книжників. Люди часто бачать лише прямий зв’язок між хворобою та гріхом, хоч вважають це несправедливим: «За що Бог мене карає?» Або прощення гріхів вважають таким же недосяжним, як негайне зцілення паралітика.
Ця історія показує силу зла, яке було створене людиною і живе у ній. Сьогоднішній світ усуває калік на маргінес, і живемо в ілюзії що усе в цілому добре. Однак, коли йдеться про гріх, то насправді все навпаки. Всі, що живуть у гріхах є «паралізованими», але ця ситуація «паралічу» здається нам нормальною. Людина, яку зцілив Ісус та звільнилася від внутрішнього зла, є зараз трохи екзотикою навіть серед християн. Але Євангеліє не каже, що Ісусове слово, сповнене сили, є здатне зцілювати лише деяких.
Євангеліє представляє Ісуса як того, хто прощає гріхи силою Божою. Яким є його прощення, заявлено дуже рішучо: паралізований, котрого несли четверо, стає людиною, яка може сама нести своє ліжко. Зцілення яке дає Ісус — це не лише усунення зовнішніх симптомів, воно сягає цілої людини. Це тотальне втручання: прощення, яке зціляє найглибший, фундаментальний вимір її буття. Ми можемо спокутувати свою провину, але не здатні «зробити так, щоб її не було». Ісус чинить те, чого людина не в змозі: касує гріх.
Мати відвагу віри уповати на Бога
Робити іспит сумління, є правильно, але це має межі. Часто нам уникає суть самого гріха і необхідності зцілення. Коли Ісус каже: «по їхніх плодах пізнаєте їх», то плоди не означають заспокійливе суб’єктивне відчуття, і не кількість зусиль, які прикладає людина. Потрібно прийняти себе такими, якими ми є: любити, прощати, терпіти невдачі, та пам’ятати про Божий погляд, завжди звернений на нас, навіть попри всі недоліки, які ми маємо у житті. Потрібно мати відвагу віри уповати на Бога, а не лише на власній сили, чи допомогу інших. З цією беззастережною вірою ми повинні довіряти йому себе для зцілення скрізь, де бачимо, що ми нездорові і що не можемо викорінити зло з коренем. Гріх у нас не є тим, що ми зможемо усунути самі. Лише Ісус є тим, хто зціляє, як ніхто інший: він знищує гріх повністю.
З цією вірою в Ісуса, котрий може «зцілити всяку хворобу в людях», ми маємо приймати тих, хто потребує зцілення, і довіряти їх йому. Тому іншим елементом розповіді є віра, яку Ісус бачив у тих, що принесли розслабленого.
Опертися на ближніх і на Бога
Підхід Ісуса до людини ґрунтується на тому, що вона може бути партнером Бога, і що її земне життя не обмежене смертю, а питання вічності, як остаточної мети людини, має фундаментальне значення. Кожен, хто здатний прийняти цей погляд Ісуса на людину, має надію знайти в Ісусі та його вченні спасіння, благодать та показник правильного шляху в житті. Але хто від нього далекий, буде слухати слова цього Євангелія або як казку, або щонайбільше як стародавній, етично цінний текст — але не як визвольне слово!
Тому щодо фундаментального питання: чому Ісус прийшов, є багато сумнівів і нерозуміння. Через це ми часто не бачимо того, що Ісус нам дає, а нарікаємо на те, що він не дав очікуваного. Паралітик міг «виправдано» злитися на Бога і на своє життя, адже він був нещасним та обмеженим у своїх можливостях змінити своє життя. Як можна не ображатися на Бога за те, що він все це допустив? Таке мислення «робить видимим» те, що ми інколи переживаємо. Ми не можемо прийти до Христа, бо є паралізованими, каліками. І це не обов’язково має бути «духовний» параліч через конкретний гріх. Іноді навіть зовнішньої «несприятливої обставини» достатньо, щоб буквально паралізувала нашу віру. Невдачі у праці, зруйновані стосунки, ланцюг непорозумінь або сварок у родині — відчужують нас від Христа.
Паралітик теж міг «закритися», просто зрезигнувати через усвідомлення своїх меж, і замкнутися в панцирі «безпорадності». Але натомість він зробив дещо інше: «сперся на інших», дозволив їм принести себе до Христа, та був терпеливий, всупереч несприятливим обставинам ситуації.
Тому щасливий той, хто дозволяє себе нести… і донести! Це велике благословення мати «благодійників», які «штовхнуть нас до Христа», незважаючи на перешкоди: нашу впертість, «забарикадованість» у проблемах, жаль до себе, лють та нарікання. Ми противимося таким благодійникам, тому що вони витягують нас на світло з пітьми ситуації, у якій ми вкорінилися разом зі своїми проблемами. Вони будять нас словом, «несуть нас до Христа» своїм прикладом; але передусім наполегливою молитвою, яка долає страх з усіх перешкод.
Бог прощає наш гріх
Що легше сказати розслабленому: «Прощаються твої гріхи», чи сказати: «Встань, візьми ложе своє та й ходи?» Насправді ми не маємо відповіді, бо нам часто бракує рішучості взагалі піти до сповіді. Зцілення від хвороби чи каліцтва є очевидним, натомість прощення гріхів відбувається на духовному рівні, і контролювати його неможливо. Але Ісус зцілює розслабленого, щоб переконати нас у всемогутності свого милосердя. Він запевняє, що простить гріх, який ми визнаємо, так радикально, ніби поставить нас на ноги, яких ми раніше не мали: «Кажу тобі: встань, візьми ложе своє та йди додому!»
«Не пам’ятайте про минуле, не зупиняйтеся на минулому. Подивіться, я роблю щось зовсім нове». Це слова запевнення Божого прощення. Але не потрібно плутати з прощенням наслідки гріха. Через них він, можливо, поведе нас ще незнаними шляхами і це може коштувати нам багатьох зусиль, але усвідомлення, що Бог з нами, приведе до бажаної мети.
Боже синівство є запорукою нашої надії
Непорушним фундаментом віри у це є наше Хрещення, у якому ми позначені печаттю Святого Духа за адоптованих дітей Небесного Отця. Навіть якщо ми втечемо і зречемося Ісуса, печать залишається в нас, а він далі залишається нашим господарем та джерелом нашого життя. Однак не забудьмо, що у вічності і нашим Суддею.
Якщо ми на ділі визнаємо Христа своїм Спасителем, адоптивне Боже дитинство є запорукою непохитної надії, навіть якщо ми кричимо «з безодні», «з лев’ячої ями», «з огненної печі» чи з останніх сил на своєму хресті, наш божественний власник подбає про нас. Він є вічним і вірним «так», на яке ми маємо відповісти нашим «амінь — вірую». Наші уста навіть можуть мовчати, але Бог дивиться в серце, і у разі потреби він підтвердить свої обітниці, щоб ми почувалися безпечно навіть серед «великого горя». І зробить це таким чином, що ми здивуємось: «Такого ми ще не бачили». Амінь.
† Тарас Сеньків,
єпископ Стрийський
