СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької Церкви#Ісповідники віри. «Треба годитися із Божею волею. На це приготовитися — віддати душу Богові», — отець Йосиф Бучинський
Отець Йосиф Бучинський — душпастир в селах Гринів, Вишнівчак, Петрики, Мишковичі. Батько восьми дітей, який ніколи не цурався праці. Священник, який відкрито критикував радянську владу за утиски Української Греко-Католицької Церкви. Слуга Божий, що був розстріляний разом із іншими в’язнями та з ними ж похований у спільній могилі.
Народився 5 вересня 1891 року в селі Застав’я на Тернопільщині у селянській сім’ї. Навчався у Львівській духовній семінарії та в Інсбруку (Австрія). У шлюбі з Іванною Могильницькорю виховав вісьмох дітей. У 1917 році висвячений в ієреї. Душпастирював на Тернопільщині в селах Гринів, Вишнівчак, Петрики, Мишковичі. 9 вересня 1940 року його заарештували, а 26 червня 1941 року — розстріляли у львівській в’язниці. Похований на Личаківському цвинтарі в одній із загальних могил.
… Під тривожні звуки церковного дзвону селяни збиралися біля будинку священика, який оточили озброєні енкавеесівці. Вони не хотіли віддавати свого священика і навіть влаштували лежачий протест під колесами автомобіля. Для підмоги оперативники були змушені викликати кінну міліцію. Така геройська відданість парохіян стала реальним визнанням душпастирського служіння отця Йосифа, сповненого любови, милосердя і відваги.
Зростаючи в побожній хліборобській родині, з малих літ хлопець прагнув стати священиком і служити Богові. Сім’я не була заможною, тож батько продав поле — і таки допоміг здійснити синові мрію, який отримав ґрунтовну богословську освіту: здобував її у Львівській духовній семінарії та в Інсбруку (Австрія). Після ієрейських свячень отець Бучинський уже з перших днів виявляє свої педагогічні та організаційні здібності. Так, у селі Вишнівчик розпочинає відновлювати спалену церкву — а що коштів на це не вистачає, то збирає їх, організовуючи різні вистави й концерти. У постановках допомагають йому діти — всього у подружжя Бучинських зростало їх восьмеро (народилось одинадцятеро, але троє померли ще в колисці).
Загалом то була гарна працьовита сім’я. Дітей батьки змалечку привчали трудитися. При цьому отець Йосиф їх дуже любив і просив звертатися до себе на «ти», що було незвичним для тогочасної галицької сім’ї, тим більше — священичої. Вважав, що раз до Отця Небесного ми звертаємося на «ти», то він — не вищий за Нього. А коли його діти — разом із сусідськими — здіймали гамір на подвір’ї, мовчки виходив із молитовником і йшов подалі від хати, щоб помолитись у тиші. Ніколи в їхній родині не було наймитів — звикли завжди давати собі раду самотужки, і поля, навіть доволі великі, обробляли самі, без сторонньої допомоги.
… Коли діти підросли й уже навчались у Тернополі, батько попросив перевести його ближче до міста. Тепер зможе частіше їх бачити та й фінансово стане легше, адже отець Йосиф заледве покривав кошти за навчання.
Так отець Йосиф Бучинський став парохом села Петрики, де селяни були «не дуже віруючі, базари тільки знали…» Отець береться за духовний розвиток селян: засновує гуртки при церкві, «Просвіту», церковний хор. Велику увагу приділяє катехизуванню дітей, до яких його серце широко відкрите, і насамперед до тих, що з убогіших родин: завжди якийсь гостинець тримає для них. Загалом, усі, хто знав його, відзначали притаманні йому м’якість та людяність, милосердя і щедрість. Коли йшов когось із стареньких сповідати, просив дружину: «А дай-но булку з маслом, щоб підкріпити хворого на силі після Причастя». Моментами отець Йосиф дуже нагадує блаженного отця Еміліяна Ковча — своєю небайдужістю, здатністю розуміти і співчувати (зрештою, навіть останні їхні дні дуже схожі). Мав здатність розуміти людей навіть у на перший погляд кумедних ситуаціях. Так, якось 74-літній селянин, надумавши взяти шлюб, приніс йому паспорт. Отець побачив, що це паспорт «для свині»: його видала польська влада, вирішивши посміятися над неписьменним дідусем. Нічим не виявивши старенькому образливої «помилки», отець Йосиф пообіцяв уділити шлюб.
Останньою парохією отця Бучинського стали Мишковичі, де він душпастирював із 1938-го по 1940-й, до свого арешту. І всього за три роки селяни встигли так полюбити свого пароха, що ладні були ризикувати за нього життям. Називали «батьком», а його дружину — «хресною мамою» (була акушеркою). Тепер завжди м’який і добродушний отець застерігає у проповідях селян: настають важкі часи, радянський режим несе лихоліття Церкві та її вірним. Хоча дружина не раз просила отця «не висуватись», змовчати — не міг, вважав своїм обов’язком готувати паству до випробувань, аби були готові до них і не втратили віри. У липні 1940 року отець Йосиф взяв участь у празничній літургії в селі Баворів, де під час проповіді гостро розкритикував політику нової влади щодо УГКЦ та християнської віри.
Нова влада відповіла за два місяці.
… Ще не світало, як у двері хати священика постукали. На запитання хто, отець Йосиф почув відповідь: мовляв, подорожній, хоче коня напоїти, а немає з чого. Отець, не зодягнувшись, взяв відро, і, нічого не підозрюючи, відчинив двері. І почув одразу ж: «Руки вгору». До ранку в його домі тривав обшук, а селяни, прокинувшись, побачили, що будинок священика оточено озброєними «слугами закону». Тривожно забив дзвін — хтось таким чином сповіщав село про біду… На подвір’я плебанії почали стікатися люди — не лише із Мишковичів, а й із сусідніх сіл. Кричали, що не дадуть заарештувати свого душпастиря; лягали на дорогу під машину.… Збентежені енкавеесівці викликали на допомогу кінний наряд. Парох був змушений вийти до людей. «Дякую за все, що ви для мене зробили, але я вас прошу — встаньте, йдіть додому, я не хочу людських жертв». Та люди стояли далі… Оперативники, отямившись, почали нагайками розганяти їх. Отця із зв’язаними ззаду руками кинули на машину. Разом із ним заарештували і двох його синів та ще кількох осіб, котрі гостювали тоді в них. Машина рушила… На неї полетіли одяг і харчі, що їх нашвидкуруч зібрали селяни. «Душогуби! Кати! Віддайте нам нашого отця», — лунало вслід.
Після кількох днів перебування у Тернополі ув’язнених привезли до львівських «Бригідок». Почалися нічні виклики, слідство, яке так і не було закінчене. Зі слів співв’язнів відомо, що у тюрмі отець Йосиф був надзвичайно терплячий, потішав усіх, хто занепадав на дусі. Часто наголошував, що треба «годитися із Божою волею». «Коли Бог зсилає якесь нещастя, то моліться, всюди будьте з Богом, і все зможете перейти», — казав. Постійно виконував свої священичі обов’язки. В одній із камер в’язниці перебувала ігуменя Олена Вітер. Під час прогулянки на тюремному подвір’ї отець опускав на землю під її вікном (воно було низько над землею) освячений хліб і підбирав папірець зі списком гріхів. Так він здійснював Святі Таїнства Покаяння та Євхаристії.
Після початку війни СРСР із Німеччиною за наказом Сталіна у тюрмах масово страчують політичних в’язнів. На подвір’ї львівської в’язниці щодня гудить мотор, заглушуючи передсмертні крики в’язнів: вони проходили по дошці, перекинутій через глибоку яму. Лунав постріл — і в’язень падав униз. Один за одним… За день перед стратою отець Йосиф попросив одного зі співв’язнів — в разі виходу на волю — передати дружині: «Якщо така судьба Божа, то я гину за віру і народ. А жінка нехай виховує дітей так, як ми виховували». (Більшість дітей отця Йосифа згодом спіткає мученицька доля батька — заслання або страта; сина Степана розстріляли разом із ним).
«Треба годитися з Божою волею. На це приготовитися — віддати душу Богові». Такими були останні слова отця Йосифа. Промовив їх 26 червня 1941 року до групи в’язнів, з якими йшов того дня на смерть, а опісля — висповідав охочих. У ці останні хвилини мусив виявити неймовірну відвагу і витримку — був єдиною опорою і потіхою інших приречених.
За матеріалами книги Катерини Лабінської-Снігур «Вірні до кінця»Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
