СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької Церкви#Ісповідники віри. Схимонах Вісаріон (Василь) Баб’як
Схимонах Вісаріон (Василь) Баб’як — святець, який втік від шлюбу після першої оповіді заради монашого життя, яким відтак дорожив більш за все на світі.
«Матінко Божа, я буду служити Тобі все життя!»
У селі Буцневі, що біля Тернополя, 6 жовтня 1910 року у сім’ї Кіндрата і Марії Баб’як народилося хлоп’ятко. У хрещенні йому було дано ім’я Василь. Його батьки щиро вірили і любили Бога.
Одного разу їх чотирирічний хлопчик, дивлячись на ікону Пресвятої Богородиці, з радістю та вдячністю проказує: «Матінко Божа, я буду служити Тобі все життя!» А у Буцневі було особливе вшанування Богородиці в чудотворній іконі, яка і нині знаходиться в сільській церкві. І ця любов до Богородиці передавалась також і дітям.
Василь зростав і любив молитися, перебувати на богослужіннях, бути на самоті в роздумах про Бога. Тоді він працював на залізниці в Тернополі з односельчанином, який дуже бажав, щоби Василь женився на його сестрі Антоніні. За якийсь час Василь нарешті дав згоду, що буде женитися. У церкві почали голосити оповіді і Василь з мамою та старостами йдуть до батьків нареченої (Старчевських) домовлятися про весілля. Ті дуже зраділи, бо будуть мати гарного, побожного і роботящого зятя. За столом Василь підніс голову і бачить ікону Богородиці, а вона така ж, як у дитинстві була в його хаті. І тут він чує голос: «Василю, ти обіцяв служити мені все життя!» У думці він відповів: «Матінко Божа, я вже йду в монастир!» У хаті гостяться, жартують, тільки Василь неспокійний і хоче вже йти додому. Мама просить, щоби не спішив, бо ще не домовились про весілля. Василь всіх залишає, прибігає до священника і просить, щоби не голосив других оповідей, бо він йде до монастиря (Записи в книзі оповідей, том ІV, стор. 53: «Перша оповідь — 31.01.1935 р. Б», «8.02.1935 р. Б. — Жених відкликав»). Священник сказав йому: «Маєш добрий намір!» І порадив йти до Унівської лаври та поблагословив на монаше життя. Вдома мама просить сина, щоби не робив їй у селі сорому, а Василь спаковує валізу. При від’їзді мама сказала Василеві: «Добре! Якщо ти вибрав таку дорогу, то йди і не вертайся!»
До Перемишлян Василь приїхав потягом (до війни через Перемишляни проходила залізнична колія), а до Унівської лаври добирався пішки. Дуже важкі були ці сім кілометрів дороги, бо диявол докладав багато зусиль, щоби не допустити молодого хлопця у монастир. Пройшовши яких сто метрів, Василь сідав на валізу, бо не мав сили йти. Сильно мучила думка: «Вертайся! Куди ти йдеш? Вертайся!» Він знову вставав і йшов, і знову сідав, і в такій боротьбі дійшов до сільського млина, де побачив монаха, якому все розказав. Коли разом зайшли на подвір’я монастиря, то наш кандидат в монахи сказав: «О, звідси я вже не піду нікуди!»
В лаврському журналі «Ясна путь», який виходив в той час, написано, що Василю Баб’яку 21 вересня 1937 року на Різдво Пресвятої Богородиці уділили постриг в монашество, а 21 вересня 1938 року він склав перші монаші обіти в цей же богородичний празник. Через відповідний час у монашій схимі братові Василію надають ім’я Вісаріон.
У 1941 році схимонаха Вісаріона мобілізують до радянського війська. Через, можливо, хворі легені його не відправили на фронт, а залишили в тилу, де він працював у Челябінську на заводі. В цей час також багато молився, а особливо — від того часу, коли в посилці йому вислали молитвослов. Начальник викликав брата-монаха і запитав: «Чому ти так багато молишся? Адже на тебе поступають скарги». Однак брат пояснив, що для тіла потрібна їжа, а для душі потрібна молитва. Начальник нічого на те не сказав, відпустив брата, і дав вказівку, щоби в неділю монахові не давали ніякої роботи.
Одного разу брат Вісаріон притягнув до бараку, де жив, замерзаючого, голодного чоловіка. Він доглядав його та віддавав йому свій пайок. Цей чоловік пізніше буде часто приїжджати до Буцнева і допомагати монахові, який врятував його від смерті.
Коли схимонах Вісаріон повернувся до свого краю, то Українська Греко-Католицька Церква вже була заборонена радянською владою і перебувала у підпіллі. Тому брат Вісаріон замешкав у своєму селі Буцневі. Жив він скромно і убого, не мав пенсії, а хвороби утруднювали життя. Брат налагодив зв’язки з підпільним монастирем монахів-студитів. Зі Львова до нашого брата приїжджав отець-ігумен Юліан Вороновський.
Уся духовна діяльність брата Вісаріона була цілком таємна. У його хаті проводилися спільні молитви і богослужіння. По сусідству з братом проживав підпільний греко-католицький священник отець Василь Курилас, який повернувся з ув’язнення. Святі Літургії щоденно відправлялися таємно у хаті нашого схимонаха. Сестра Йосифа Савка, ЧСВВ, з Тернополя часто відвідувала брата Вісаріона і приходила на богослужіння. Вона допомогла братові зробити в його будинку гарну каплицю для богослужінь.
Одного разу КДБісти увірвалися до хати, почали чинити обшук, все в кімнаті поперекидали. А опісля дали братові процесійний хрест, який був у каплиці, і так з насмішками вели його через село. Брат Вісаріон пізніше говорив сестрі Йосифі: «А мені не було соромно нести хрест!» І ще не раз були такі недружні «відвідини» влади. Брат казав: «Перевіряли, що я тут роблю. А нічого злого не роблю, я молюся». Після обшуків отець Василь відправляв Службу Божу вже о першій годині ночі у сусідки, при щільно застелених вікнах, щоби ззовні ніхто не бачив світла.
Житель села Буцнева Ігор Василіцький розповідає, що влада дізналася про те, що в селі проводиться катехизація великої кількості дітей, і тому було арештовано отця Василя, брата Вісаріона і схимонахиню студитку Моніку Ребрину, яка катехизувала. Отця і брата через тиждень відпустили, а сестру Моніку ув’язнили на три роки. Схимонахиня Моніка без нарікань несла хрест терпіння через все своє земне життя з любов’ю до Ісуса Христа.
Одного разу молодий чоловік Роман Хомин, ревний підпільний греко-католик, приїхав до Буцнева, щоби відвідати монаха Василя, бо так в цей час говорили про схимонаха Вісаріона. Брат радо його прийняв. Роман привіз братові гостинці, мав з ним духовну розмову. Коли гість виходив з хати, то побачив, що по дорозі йшли три чоловіки. Як виявилося, це були місцеві партійні керівники. Вони зразу схопили Романа за руки і повели до сільської ради, щоби вияснити, хто приходив до «уніята» Василя. Багато погрожували, намагалися викликати міліцію. Зрештою відпустили, але повідомили про відвідини монаха керівництво підприємства у Тернополі, на якому працював Роман Хомин.
Схимонах Вісаріон щоденно молився Церковне Правило, Ісусову молитву, Вервицю до Богородиці, біля померлих читав молитовний Псалтир, а на прохання людей молився Акафісти, Молебні. Із дитинства він у серці носив велику любов до Богородиці, з Нею розмовляв, як з присутньою людиною. Сестри студитки розказують про одну з таких розмов. Брат звернувся до Богородиці з проханням: «Матінко Божа, закінчились свічки, і я вже не маю як молитися. Богородице, дай мені молока!» Через короткий час заходить жінка до хати і каже: «Брате Василю, помоліться за мою родину Акафіст. Я принесла Вам свічку і молока».
Брата Вісаріона часто відвідували сестри Студійського уставу з Тернополя, а саме: схимонахиня Анатолія Івашків і схимонахиня Никифора Бабій. Вони привозили йому продукти, допомагали в різних потребах. Брат радо їх зустрічав, розповідав їм про своє життя і давав духовні поради, наприклад, таку: «Спокусу треба відтинати, як шаблею».
Наш брат Вісаріон був щасливий у монашому стані і дорожив монашим життям. Він багато молився, у нього в каплиці горіла свічка і були завжди розкриті богослужбові книги. Мова його була лагідна і щира, він був смиренний, ревний і відважний. Поспілкувавшись з братом, людина наповнялася Божою благодаттю. А ще сестри монахині кажуть, що схимонах Вісаріон залишив їм приклад і красу побожності та був живою іконою Ісуса Христа.
У серпні 1986 року брат Вісаріон передчував свій відхід у вічність, тому забажав, щоби його привезли в Унів до брата схимонаха Давида Когута, і щоби його поховали на монашому цвинтарі на Чернечій горі. Брат Давид запитав: «Що таке сталося, що ви, брате, приїхали до мене?» і брат Вісаріон відповів, що приїхав вмирати. У неділю вони разом ще слухали по радіо Святу Літургію на хвилі «Радіо з Ватикану», і брат Вісаріон опісля сказав, що наступної неділі він вже не буде по радіо слухати Святу Літургію. У четвер, 28 серпня, на Успіння Пресвятої Богородиці, вони ще спільно у молитвах прославляли Покровительку монашого життя, а також брат Вісаріон відвідав своїх співбратів на монашому цвинтарі. А в п’ятницю він сказав братові Давиду, що у неділю буде помирати. Коли настала неділя, 31 серпня, брат помився, одягнувся в монаший одяг і ліг та заснув у Господі. Брат Давид сповістив отця архімандрита Юрія Макара, який на той час жив у Перемишлянах, про кончину брата Вісаріона. Йому було уділено монаший похорон і таємно захоронено, щоб не знала влада, на Чернечій горі серед своїх співбратів у студійському монашестві.
Схимонах Давид, живучи в Уневі, дбайливо опікувався монашим цвинтарем. На могилі брата Вісаріона, як і на всіх інших, він встановив залізний хрест, а старенька жінка Неля Фудало (в майбутньому послушниця студитка Арсенія) обсаджувала кожну могилу барвінком. І сьогодні могила брата Вісаріона оповита зеленим барвінком з новим, вже кам’яним хрестом.
Прийдіть на могилу нашого святця, помоліться, а він попросить Богородицю, щоби Вона вам допомогла. Дякую отцю Євгену Кобильнику, пароху с. Буцнева, і всім, хто поділився спогадами про нашого брата Вісаріона.
За матеріалами ієромонаха Олександра ПриліпаПресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
