СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької Церкви#Ісповідники віри. Пізнє та плідне покликання отця Івана Татаринського
131 рік тому, 1 липня 1890 року, в селі Іванівка (Скалатський повіт, Тернопільщина) народився Слуга Божий отець Іван Татаринський, беатифікаційний процес якого вже триває із 2001 року.
Він довго і важко йшов до здійснення своєї мрії про священниче покликання. Ставши священником у 37 років, отець Татаринський прослужив трохи більше, ніж десятиліття. Його самовіддану душпастирську працю, що залишила по собі щедрі плоди та добру пам’ять серед парафіян, обірвала мученицька смерть. Отця Івана стратили, бо у «щасливий радянський час» наважився збирати гроші для голодуючих братів із Великої України і зберіг вірність Церкві, не підписавши перехід на православ’я…
Майбутній священник Іван Татаринський народився 1 липня 1890 року в селі Іванівка, Скалатського повіту на Тернопільщині (нині Тернопільського району Тернопільської області) в багатодітній сім’ї (7 синів і 3 дочки) місцевого дяка Михайла Татаринського та його дружини Анни з дому Окаринська.
Отець Іван Татаринський був найстаршим із десяти дітей убогої, але працьовитої та побожної родини, весь маєток якої складався з хати, городу та двох моргів поля. Тато дуже мріяв про те, що їхній здібний Івась колись піде його слідами: адже хлопчик змалечку був прив’язаний до Бога і Церкви, мав чудовий голос, тож бути йому добрим дяком! Про щось більше думати з їхніми статками не доводилося. Та місцевий парох, зауваживши здібності хлопчини, посприяв його вступу в Тернопільську гімназію. Проте хлопець провчився там лише шість класів — далі не було чим оплачувати науку.
Опісля, Іван працював писарем у податковому уряді в Тернополі, а відтак у старостві.
Військова кар’єра
Восени 1912 року Іван Татаринський був призваний на військову службу до австрійської армії в 15 полк, що базувався в Тернополі. З початком Першої світової війни воював спочатку на російському фронті, а після старшинського вишколу у Львові, відправлений на італійський фронт. Дослужився до рангу унтерофіцера І класу і за відмінну службу отримав срібний хрест заслуги з короною. Восени 1918 року зголосився на службу в Українську Галицьку Армію і в грудні в складі І полку Січових Стрільців висланий в Україну. Отримав звання хорунжого, а в травні 1919 року був іменований четарем і став керівником полкового обозу. Взимку 1920 року Іван Татаринський потрапив у штаб І бригади ЧУГА (колишній ІІ корпус УСС) як старшина для особливих доручень і служив до квітня 1920 року, коли ЧУГА здалася полякам. Був інтернований у таборі Фридрихівка, де захворів на тиф і після короткого лікування був звільнений. У 1922 році завершив середню освіту і вступив до Львівської духовної семінарії, де навчався впродовж 1922–1926 років.
Випускника-богослова викладачі характеризують як «майже взірцевого»: він «меткий, ревний, серйозний і працьовитий». Не дивно — адже позаду багатий життєвий досвід, гарт, здобутий у боях та на шляху до мети. А ще — цілісна працьовита вдача, успадкована від батька-селянина.
Священниче служіння
1 серпня 1926 року в селі Берлин Іван Татаринський повінчався з дочкою священника Софією Струмінською і 27 лютого 1927 року в храмі св. Юра у Львові був висвячений на священника. Від березня 1927 року до березня 1929 року виконував функції адміністратора парафії в с. Ражнів, Брідського повіту, а 10 березня 1929 року отримав призначення на парафію в с. Гаї-Дітковецькі.
Прибувши туди із молодою дружиною Софією, застає не надто втішну картину: довкола пияцтво, духовна занедбаність. Із властивою йому завзятістю, організованістю, розторопністю береться він до праці. Насамперед піднімає духовний та освітній рівень селян: будує читальню, Народний дім, засновує сільський кооператив «Єдність». Згадуючи батьківський досвід і використовуючи власні музичні таланти, організовує чудовий церковний хор. З-посеред багатьох обдарувань священника були й режисерські — ставить із аматорським драматичним гуртком п’єси українських класиків, якими захоплюються прості селянські душі. Надійною підмогою у його подвижницьких трудах стає дружина Софія: вона організовує для жінок курси в’язання і вишивки, разом із ними вишиває для церкви хоругви та фелони. Дуже швидко занедбане село змінюється на одне із найрозвиненіших, культурно й духовно, у районі.
Ще один напрям старань отця — підтримка національного духу. Так, у 1931 році з його ініціятиви селяни встановлюють хрест на знак пам’яті про односельчан, що загинули в Першій світовій війні та в боях за волю України. Працювали люди вдень і вночі — навіть діти шапками землю носили: боялися розгону з боку польської поліції. Вдосвіта хрест уже стояв, парох одразу ж освятив. Тепер могли не остерігатися наруги, як-не-як, польські поліцейські — теж християни, не посміють освяченого хреста чіпати…
… Отець Іван дуже любив дітей. Хоча й не мав власних, умів відчувати дитячі серця, їхні потреби. Кожного маленького мешканця села знав на ім’я. Вчив їх бути добрими християнами, милосердними, співчутливими, мати відкрите серце до чужого болю. Не один із них проніс крізь життя слова свого пароха, який просив не минати чужі покинуті могили, що стоять поруч із рідними, доглянутими; скосити сусідське жито, яке не може дочекатися господаря, бо той занедужав… Цими, може ще не надто зрозумілими для діток образами вчив їх бути небайдужими, адже, як казав, «не все малі будете, колись виростете». І сам був таким. Його серце, говорили селяни, вміло любити, причому ця любов торкалася кожного. Не міг отець Іван бачити чужої кривди. Коли парубки насміхалися над місцевим євреєм — привселюдно ганив їх. На недільних проповідях від отця завжди добряче діставалося пиякам та домашнім тиранам, котрі полюбляли «самостверджуватись» у власних сім’ях. А коли якось селяни на полі так розпалились у сварці, що кинулися з вилами наздоганяти чоловіка, парох довго не з’ясовував, за ким правда, — впав на безборонного і прикрив своїм тілом, врятувавши йому життя.
У березні 1939 року був готовий план нової мурованої церкви, громада вже навіть заклала фундамент нового храму, але не змогла його побудувати, бо розпочалася Друга світова війна.
Перед приходом радянських військ парохіяни, котрі розуміли, що діяльність їхнього отця не мине непомітно для нової влади, просили його виїхати за кордон, але той відмовився: вважав, що його місце разом із ними. Передбачення селян майже одразу ж справдилися: у жовтні 1939-го отця заарештували. Офіційним приводом стало, зокрема, те, що отець Іван Татаринський виступив проти зведення в селі тріюмфальної арки на честь визволителів. Йому пропонували «підписати православ’я» — тоді б «простили помилку». Та священник відмовився.
Арешт і страта отця Івана
30 жовтня 1940 року о. Іван Татаринський був заарештований НКВД і ув’язнений у Підкамінській тюрмі. Згодом був перевезений до Золочівської тюрми. В травні 1941 року засуджений до 8 років позбавлення волі. У червні 1941 року перед приходом німців о. Іван Татаринський був замордований у так званій «парилці» (задушений гарячою парою) в Золочівській тюрмі.
Одного дня групу в’язнів, котрі не підозрювали нічого лихого, повели купатись у тюремну лазню. А тоді замкнули і не відкривали дверей доти, доки усі не задихнулися парою. Отець Іван Татаринський був одним із них.
Місце поховання отця Івана Татаринського досі невідоме.
Від 2001 року триває беатифікаційний процес прилучення о. Івана Татаринського до лику блаженних.
За матеріалами книги Катерини Лабінської-Снігур «Вірні до кінця. Мученики й ісповідники віри XX століття»Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
