#Ісповідники віри. Отець Павло Орос — вистріл під Розп’яттям

11 вересня 2021

З 1944 року отець Петро Орос — помічник пароха в селі Великі Ком’яти, з 1946-го року — парох у селі Білка Іршавського району. Згідно зі свідченнями, отця Петра Ороса таємно висвятив на єпископа в 1944 році блаженний владика Теодор Ромжа. 27 серпня 1953 року отця Петра впритул розстріляв радянський міліціонер. У 1992 році відбулося урочисте перепоховання його тлінних останків.

#Ісповідники віри. Отець Павло Орос — вистріл під Розп’яттям

Народився 14 липня 1917 року в селі Бірі (Угорщина) у сім’ї греко-католицького священника.

У восьмилітньому віці залишився круглим сиротою, виховувався у родича-священника. Закінчив Ужгородську духовну семінарію. Був висвячений у священики в червні 1942 року.

… .Молодий священик, перебираючи зернятка вервечки, молився перед придорожнім Розп’яттям. Знав, що збігають останні хвилини його життя. Про що тоді говорив із Богом? Мабуть, просив за свою Церкву і тих, кого залишав. А може, перед очима пробігло коротке, сповнене жертовного служіння життя?

Що таке біль і втрата, отець Петро Орос пізнав у дитинстві: восьмилітнім хлопчиком, разом із старшим братом, залишився повним сиротою. Свого батька, греко-католицького священика, не пам’ятав: мав лише рочок, коли його не стало під час пошесті тифу. На все життя отець Петро зберіг вдячність родичам — це були дві священичі родини, які тепло і щиро заопікувалися ним та братом, дали можливість вивчитись і «вийти в люди». Закінчивши

Хустську гімназію, юнак вступив в Ужгородську греко-католицьку духовну семінарію. До майбутнього священичого служіння ставився дуже серйозно, прагнув стати душпастирем з усебічними і ґрунтовними знаннями.

… Прийнявши рішення про священство у безженному стані, 24-літній випускник семінарії був висвячений на священика і розпочав самовіддане служіння. 40-ві роки XX століття — непрості часи в історії Закарпаття, яке невдало намагалося утвердити свою національну ідентичність та незалежність. Воно знову опинилось у складі Угорщини, а вже не за горами було і «возз’єднання» із Радянською Україною. Хоча рідною мовою отця Петра Ороса й була угорська, він добре володів місцевою русинською говіркою та українською мовою (знав також французьку та латину). Отож йому не складало жодних труднощів порозумітись із будь-ким із вірних Закарпаття.

Першим місцем його душпастирського служіння стало село Великі Ком’яти, а з 1946 року отець Петро — парох села Білки. Існують свідчення, що священика таємно висвятив на єпископа блаженний владика Теодор Ромжа, який передбачав переслідування Церкви і намагався підготувати собі надійну опору. Є також письмові згадки з пізніших часів про те, що отець Петро освячував храми та призначав священиків.

Ще в семінарські роки — так засвідчують однокурсники мученика — стала помітною визначальна риса його характеру: любов до ближнього. Ця любов буквально світилася в ньому, виявляючись у повсякденних стосунках із людьми. Зрештою, отець Орос завжди вважав її найважливішою християнською чеснотою, тоді як найбільшими гріхами — гординю і марнославство. Міг спокійно, — пригадують очевидці такий випадок, — зняти з ніг черевики і віддати біднякові зі словами: «Тобі вони більше потрібні, бо якщо захворієш, хто буде виховувати твоїх дітей, чоловічку?» В оцьому теплому «чоловічку» та розумінні людської нужди — весь отець Петро.

Вірні парохій, де він служив, віддячували йому теплом і відданістю — саме їхня допомога дала йому змогу підпільно провадити душпастирське служіння після приходу радянської влади й початку репресій проти греко-католицького духовенства. Священнослужителю не раз пропонували прийняти православ’я, але щоразу наштовхувалися на його рішучу відмову. У 1948 році влада офіційно забороняє йому здійснювати священиче служіння — і відтепер отець Петро провадить його нелегально. Поряд із іншими священиками, котрі зберегли вірність греко-католицькій церкві, він опікується вірними Іршавщини та Виноградівщини. Як може, підтримує у вірі і селян, і священиків. Так триває до 1953-го.

На початку цього року отця Петра заарештували. Протримавши два тижні його звільнили, але й далі тримали у полі зору. Підозрювали, що його єрархічний церковний статус може бути вищим, але не мали очевидних доказів. Вирішили розправитися з непокірним отцем, що ніяк не піддавався на вмовляння перейти на «дозволену віру». І при цьому навіть не намагалися створити бодай якусь видимість правосуддя.

… Вбили отця Ороса на празник Успіння Пресвятої Богородиці. Напередодні він відслужив велелюдну літургію у Великих Ком’ятах. Вранці пішов на залізничну станцію. Супроводжувала отця місцева селянка. Уже біля потягу підійшов до них якийсь міліціонер і наказав отцеві йти за ним. Коли минали розп’яття при дорозі, отець Петро попросив вбивцю відпустити його, на що почув: «Молися, бо тобі кінець». Кулю отримав ззаду, коли із вервечкою у руках молився навколішки перед Розп’ятим Христом. Бо ж хвилю перед тим спожив Святі Тайни, які мав при собі… Нажахана селянка побігла до людей, привела голову сільради, але міліціонер пригрозив: «Мовчи, бо й тебе таке спіткає». Пізніше ж вихвалявся, що отримав за скоєне винагороду 500 рублів.

Ні місцевим селянам, ані близьким не дозволили навіть поховати по-християнськи отця Петра: побоялися, щоб могила не стала місцем молитви.

39 років місце поховання отця Петра зберігалось у найсуворішій таємниці. Тільки після легалізації Греко-Католицької Церкви знайшлися очевидці, які під присягою розказали правдиву історію тих трагічних днів. 28 липня 1992 року колишній начальник КПЗ Іршавського РВВС згодився дати свідчення і показав міліцейський гараж, де було закопане тіло. Після ексгумації і проведеної експертизи 23 серпня 1992 року відбулося перепоховання тлінних останків отця Петра Ороса зі всіми почестями, які належать його сану. Наступного дня відбувся архієрейський похорон. Мощі поклали у каплиці поблизу церкви у с. Білки.

Мученицька смерть отця Петра Ороса була вінцем його повного чеснот і святості життя, нагородою відданої душпастирської роботи. Вірники глибоко поважали і від усього серця любили свого духовного отця, який у важкі часи переслідувань був із ними, був їх потіхою, добрим і дбайливим пастирем. Він своїм життям підтвердив слова Спасителя: «Добрий пастир душу свою віддає за вівці».

За матеріалами книги Катерини Лабінської-Снігур «Покликані до святості»
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ