СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької Церкви#Ісповідники віри. Августин Волошин — невтомний просвітник, «батько» народу, президент Карпатської України
Батько Карпатської України Августин Волошин — педагог, доктор, священник, просвітник та політик всупереч планам Гітлера проголосив незалежну Карпатську Україну і став її президентом. За часів угорської та радянської окупації він не на мить не припиняв боротьби. 19 липня 1945 року прийняв мученицьку смерть у московській бутирці. З 2002 року Герой України.
Августин Волошин з’явився на світ 17 березня 1874 року в селі Келечин комітату Мармарош, що тоді був складовою Австро-Угорської імперії (нині це Міжгірський район Закарпатської області України). «Село оперізують високі гори з густими лісами. Через село тече невеличка ріка, повз котру проходить дорога… В селі є около сто хат. Хати построєні із смерекових дерев і покриті по більшій часті соломою…», — так описував рідне село Келечин о. Августин. У цих мальовничих краях минало дитинство малого Густі — так кликали його три сестрички, «отець милий» і «солодка мати» (так зворушливо називав він своїх батьків згодом у своїх творах). Дитинство його і справді було щасливим — чудова природа Срібної Землі (як поетично звуть Закарпаття), тепла дружня сімейна атмосфера. Батьки — інтелігентне освічене священиче подружжя — змалечку заохочували діток до праці, вчили бути милосердними, розуміти чужий біль. Батьки були національно свідомими українцями (за тодішньою термінологією, русинами), походили з лібертинів — тобто колишніх залежних селян, які стали вільновідпущениками. Тато, Іван Волошин, служив священником Греко-Католицької Церкви. Свого сина він виховував у дусі християнської моралі та українського патріотизму.
Тож не дивно, що після восьмикласної гімназії в Ужгороді Августин вступив на теологічний факультет Будапештського університету. Та через хворобу довелося повернутися до Ужгорода, де він закінчив богословську академію. У 1896 році одружився з 18-річною Іриною Петрик, донькою професора Ужгородської гімназії та нащадком відомого закарпатського поета Олександра Духновича. Дітей подружжя ніколи не мало, але шлюб був щасливим. Ірина в усьому підтримувала чоловіка, сама займалася викладацтвом і благодійністю, організовувала безкоштовні обіди для дітей незаможних селян, опікувалася сиротами та проблемами жіночої освіти. Вона передчасно пішла з життя — у 1936 році від злоякісної пухлини вуха.
У 1897 році Августин Волошин був рукоположений на священника і розпочав свою душпастирську діяльність в Цегольнянському храмі Ужгорода. Одночасно Августин Волошин продовжує навчання, і в 1899–1900 роках закінчує Вищу педагогічну школу в Будапешті та отримує диплом викладача математики і фізики в середніх навчальних закладах.
Як греко-католицький священик, подвижник оберігав традиційний обряд і виступав проти священиків, котрі намагалися латинізувати церковне життя Закарпаття. Наполягав на збереженні кирилиці: «Обвинувачую тих греко-католиків, які інформували уряд, що з нашим народом і нашою мовою можна пускатися в таку погану гру, прикладу якої не знаємо. Турки не накинули своєї азбуки своїм підданим... Але “патріотичні добродії” вибрали нас, русинів, щоб лишити нашу особливість, примушуючи нас прийняти негідний алфавіт». У результаті цих зусиль кирилицю було відстояно.
Великим прикладом для отця-доктора був митрополит Андрей Шептицький; не раз отець Августин говорив про нього як про життєвий дороговказ, людину, що змогла зберегти рівновагу між розумом і серцем та збагнула суть патріотизму, сила якого лише в ділах.
Педагогічна кар’єра отця Августина Волошина
Період 1900–1939 років став найпліднішим у житті Августина Волошина. Він проявив себе і як педагог, і політик, і громадський діяч, і видавець. Із дипломом будапештської Вищої педагогічної школи став професором, а потім і директором Ужгородської учительської семінарії. Активно протистояв посиленій мадяризації Закарпатського краю, виступаючи проти латинської абетки та в оборону кирилиці. Налагодив випуск українськомовної газети «Наука» (потім «Свобода»). У 1920-1930-х багато зробив для викриття Голодомору в Радянській Україні й інформування про це світової громадськості.
Августин Волошин відомий і як автор щонайменше 42 книг. Серед них — шкільні підручники та посібники, політичні й релігійні праці, художні твори для дітей та драми, які ставилися на сцені навіть у Празі. Зокрема, «Методическая грамматика карпаторусского языка для народных школ»(1899), „Читанка для угро-русской молодежи“ (1900), „Азбука“ (1904), „О письменном язицѣ подкарпатських русинов“ (1920), „О соціяльном вихованню“ (1924), „Коротка історія педагогіки для учительських семінарій“ (1931), „Педагогічна психологія“ (1935), „Методика народно-шкільного навчання“ (1935), „Коротка історія психології“ (1937). Водночас Волошин видавав кілька газет і журналів, зокрема і єдину свого часу руську газету „Наука“ сприяв друкуванню книг, був одним з засновників товариства „Просвіта“ і брав активну участь у його діяльності.
Як згадував Василь Гренджа-Донський: «Найбільшою заслугою о. Волошина є те, що в ті часи найбільшої мадяризації пише і видає книги, шкільні підручники і редагує майже єдину на той час газету „Наука“… Августин Волошин — найбільший наш муж наших нових часів, не зробив жодної кар’єри, хоч його широке знання, досвіди й здібності та великі заслуги просто предестингували його на найвищі достоїнства».
Доктор, професор о. Августин Волошин написав чимало ґрунтовних праць, які свідчать про його ерудицію в галузях мовознавства, літературознавства, історії, культури, соціології, політології, богослов’я тощо: «Що хоче угро-руський народ» (1918), «О письменном языці подкарпатських русинов» (1921), «Дві політичні розмови» (1923), «Памяти Александра Духновича», «Релігійні відносини на Підкарпатській Русі» (1930), «Про шкільне право будучої держави» (1942) та інші.
Як літератор, він написав побутові драми «Марійка Верховинка», «Без Бога ні до порога», історичну драму «Фабіола», п’єсу «Князь Лаборець», драму «Син Срібної Землі Юрій Довжа», оповідання «Люби своє» та інші твори, переклав українською мовою твори святого Авґустина, уклав малу Біблію, малий біблійний катехизм для нижчих класів народної школи, молитовник для української еміграції в Празі тощо.
Цінні матеріали з історії, культури, господарського, релігійного, громадського і політичного життя Закарпаття публікувалися на сторінках календаря-альманаху «Місяцеслов», який Августин Волошин видавав із 1902 року, газети «Наука», яку він редагував з 1903 р. (з 1907 р. виходив і додаток до неї «Село»), перейменованої у 1920 році на «Свободу», а в 1938 році — на «Нову Свободу». Був також засновником видавництва «Пчілка» і редактором журналу «Пчілка», в якому публікувалося дуже багато матеріалів з історії, культури і природи краю, одним із редакторів Наукового збірника тов-ва «Просвіта» в Ужгороді (1922–1938), що й досі залишається найповажнішим періодичним науковим виданням за всю історію Закарпаття.
Великою заслугою Августина Волошина як публіциста є оборона ним рідної мови та національної символіки українського народу: синьо-жовтого прапора, державного гербу Тризуба, гімну «Ще не вмерли в Україні…» Статті на цю тему друкувалися в газеті «Свобода» та інших виданнях.
Значну роль відіграв Августин Волошин в економічному відродженні Закарпаття, розуміючи, що саме в цій ділянці — основа політичної незалежності і культурного розвитку. Він багато зробив для створення кооперативів, став засновником і головою Крайового кооперативного союзу, Підкарпатського банку, асекураційного товариства «Бескид», фабрики дзвонів «Акорд» в Ужгороді, фабрики свічок «Геліос» у Горянах, фабрики сірників у Чинадієві тощо.
Був великим благодійником і жертводавцем. У 1932 році разом із дружиною Іриною пожертвував 300 тис. крон на сиротинець «Нова родина» в Ужгороді і 100 тис. крон для бідних та подарував під сиротинець свій будинок в Ужгороді (нині це вул. Августина Волошина, № 36). Відповідно до заповіту, засвідченого 19 серпня 1944 року у Празі міністрами Карпатської України Степаном Клочураком і Миколою Долинаєм, Августин Волошин увесь свій маєток, заощадження готівкою і на банківських рахунках заповідав єпархіальним училищам, учительським семінаріям, сестрам Василіянкам, сиротинцям Карпатської України.
Центральною постаттю був Августин Волошин і в громадському житті Закарпаття, зокрема, на ниві культури й освіти. Досить згадати його подвижницьку працю у двох українських громадських інституціях — крайовій «Просвіті» і «Учительській громаді», засновником і провідником яких був і які відігравали визначну роль у розвитку культури, освіти та освідомленні закарпатських українців.
Великі його заслуги у спорудженні в Ужгороді Народного Дому товариства «Просвіта», заснуванні першого на Закарпатті українського професійного театру «Руського театру товариства „Просвіта“, видавничій діяльності „Просвіти“, організації читалень по всьому краю, проведенні просвітянських з’їздів, свят, зльотів молоді тощо. Не було такого просвітянського заходу чи події, на яких би з яскравою промовою не виступав Августин Волошин. Кожний його виступ — це ціла програма розвитку духовного і культурного життя Закарпаття.
Велику просвітницьку роботу здійснила «Учительська громада», заснована в 1930 році на противагу «Учительскому товариществу Подкарпатской Руси» (що штучно намагалось проводити неприйнятну для місцевого населення політику русифікації карпатоукраїнців). Якщо у рік заснування в ній нараховувалося 220 членів, то в 1937 році — 1631, що становило понад дві третини всього учительського корпусу Закарпаття.
Політична кар’єра отця Августина Волошина
1923 року, коли Закарпаття за підсумками Першої світової війни вже відійшло до Чехословаччини, Волошин заснував і очолив українську Християнсько-народну партію. Вона поєднувала соціальні гасла (захист інтересів українського селянства) із політичними — боротьбу за надання автономії Закарпатському краю. Як представник цієї політичної сили Волошин обирався до складу чехословацького парламенту, де за його участі ухвалили важливий закон про кооперацію. Домігся надання державної допомоги священникам.
«Наша програма ясна і чітка. Нікому не хочемо робити кривди, хочемо, щоб у нашій країні запанувала правда, право й справедливість! Хочемо, щоб перестала біологічна політика нищення всього, що є українське», — виголосив Августин Волошин на конгресі Першої Центральної Руської Народної Ради 4 вересня 1938-го.
Пік політичної кар’єри Августина Волошина припав на 1938–1939 роки. Саме тоді після «Мюнхенської змови» Чехословаччина увійшла в період тяжкої політичної кризи й зрештою була змушена погодитися на створення автономного уряду Підкарпатської Русі. Спочатку його очолював мадярофіл Андрій Бродій, а Волошин входив до складу уряду на правах державного секретаря. Але дуже скоро чеська влада заарештувала Бродія за звинуваченням у проугорських симпатіях. Новим прем’єр-міністром краю 26 жовтня 1938 року став Августин Волошин, який сформував уряд виключно з прихильників українського руху. Про свій політичний курс він одразу заявив: «Ми віримо, що великий 50 мільйоновий український народ підійме й надалі своє велике слово і не допустить, щоб наші віковічні вороги накладали на нас пута, знов садили нас в тюрми».
Поява цієї декларації зумовила цілу низку українських маніфестацій в Галичині на підтримку Закарпаття.
«Волошина часто представляли як типового духовника-політика-дипломата з часів Ренесансу. Але цей образ рішуче фальшивий, — писав паризький часопис „Ле Пті Парізієн“ в лютому 1939-го. — Отець Волошин зовсім не подібний до того рафінованого духовенства, що засліплювало королівські двори своїм блиском та дорогоцінностями. Батько Волошин між населенням дуже об люблений і сам він — розумний реаліст. Він ані мрійник, ані фанатик».
Діючи в надзвичайно складних умовах (нестабільна політична й економічна ситуація, окупація Угорщиною частини Закарпаття, відповідно до Віденського арбітражу), Волошин зумів заслужити повагу та навіть любов значної частини населення. Зарубіжні журналісти, які відвідали Закарпаття в той час, писали:
«Людина на свойому місці. Український нарід виявив для нього таку любов і таке признання, що назвав його „батьком народу“. Цієї назви не устійнив ніякий закон — вона створена народом».
15 березня 1939 року в Хусті було проголошено незалежність Карпатської України. Августина Волошина обрано президентом новопосталої держави. Державною мовою Карпатської України проголошувалася українська, державним прапором — синьо-жовтий, а державним гербом — сполучення крайового герба з національним. Державним гімном проголосили «Ще не вмерла Україна». Але угорська окупація, яка водночас розпочалася з дозволу Гітлера й мовчазної згоди Сталіна, поклала край нетривалому існуванню незалежної української держави на Закарпатті.
Переслідування та арешт отця Августина Волошина
Августин Волошин був змушений виїхати до Румунії, звідти — до Югославії, Німеччини і, зрештою, до Праги. Протягом Другої світової війни він відійшов від активної політичної діяльності, знову поринувши в педагогічну — викладав на катедрі педагогіки Українського вільного університету. У квітні-травні 1945 року виконував обов’язки ректора цього навчального закладу. Але 15 травня, одразу після взяття Праги радянськими військами, його заарештували співробітники СМЕРШу.
Комуністичний режим Радянського Союзу не міг пробачити Августину Волошину його любов до українського народу, української національної ідеї, патріотизму до української державності, антикомуністичних поглядів та політичну діяльність, спрямовану на здобуття державної незалежності Україною. Цілковито абсурдними на сьогоднішні дні видаються ті обвинувачення, які на той час щодо громадянина Чехословацької республіки у червні-липні 1945 року висунули кати Головного управління контрозвідки «CМЕРШ» Державної безпеки СРСР.
У постанові на арешт від 3 червня 1945 року, винесеній слідчим Головного управління контррозвідки «CМЕРШ» Держбезпеки СРСР майором Вайдорфом та схваленій начальником слідчого відділу цього ж підрозділу генерал-майором Леоновим, Августин Волошин (що утримувався під вартою вже з 20 травня без будь-яких на те законних підстав) обвинувачувався в тому, що:
«Волошин будучи українським націоналістом, проводив ворожу діяльність проти Радянського Союзу.
У 1924 році на території Закарпатської України із числа вороже налаштованих до Радянського Союзу місцевих мешканців — українців Волошин створив так звану «Християнсько-соціалістичну партію» і до кінця 1938 року був її керівником.
В період 1937–38 рр. ця партія налагодила контакти з німецькими фашистами і за їх вказівкою проводила роботу, спрямовану на відділення від Чехословаччини Закарпатської України та створення на території останньої самостійної держави під протекторатом Німеччини, яка повинна була стати плацдармом для збройного нападу на Радянський Союз.
З цією метою восени 1938 року, за наполяганням керівництва німецького уряду, Закарпатська Україна була відділена від Чехословаччини, і на її території було створено автономну державу на чолі з фашистським урядом.
Волошин при сприянні німців був призначений на пост прем’єр-міністра цього уряду.
На початку 1939 року він створив із роздрібнених антирадянських націоналістичних партій і угруповань антирадянську організацію «Українське Народне об’єднання», в яке увійшли також члени «Християнсько-соціалістичної партії».
Будучи засновником та ідеологом «Українського Народного об’єднання», Волошин за завданням німців скеровував діяльність цієї антирадянської організації на збройну боротьбу проти Радянського Союзу за відділення від нього України і створення на її території буржуазно-націоналістичної держави під протекторатом Німеччини.
У березні 1939 року, після окупації Закарпатської України угорськими військами, Волошин разом зі своїми співучасниками втік у Німеччину, а звідтіля — в Прагу, де продовжував антирадянську діяльність, публікуючи у фашистській пресі свої статті, спрямовані проти Радянського Союзу».
І така абсурдна і безпідставна постанова на арешт (в якій навіть елементарний перелік історичних подій, географічних назв, найменування політичних партій, їх об’єднань та хронологія дат не відповідають дійсності в контексті тих політико-правових і державних процесів, що розгортались на теренах Закарпаття в 20-х — 40-х рр. ХХ ст.) була затверджена та санкціонована на найвищому рівні, не більше і не менше, а заступником начальника Головного управління контррозвідки «СМЕРШ» Державної безпеки СРСР (нач. Абакумов) та заступником Головного військового прокурора Червоної армії (гол. військ. прок. Афанасьєв). На її ж підставі 3 червня 1945 р. майор Войндорф за участю вище наведених воєначальників виносить постанову про обрання запобіжного заходу щодо Августина Волошина — взяття під варту.
Незважаючи на те, що Августин Волошин ніколи не був громадянином Російської радянської федеративної соціалістичної республіки і ніколи не вчиняв жодних дій на її території, його, громадянина Чехословаччини (про що заначено в самих постановах на арешт та взяття під варту), на противагу навіть діючого тоді кримінально-процесуального та кримінального законодавства російської держави у складі СРСР було притягнуто до кримінальної відповідальності за ст. ст. 58–4 та 58–11 КК РРФСР.
Дуже скоро Волошина вивезли до Москви як «особливо небезпечного злочинця» та ізолювали в камері-одиночці Лефортовської в’язниці.
Володимир Марчук, який відбував покарання за те, що здався в полон німцям, описував Августина Волошина як невисокого, повного чоловіка: «Він мав хворий шлунок і не міг їсти. Свою їжу віддавав мені. Я не знав жодної молитви, і Волошин вчив мене „Отче наш“. Кожного дня розповідав про життя Ісуса Христа, також про себе — як він їздив до Риму, до Праги. Я дізнався, що Волошин зустрічався з Ріббентропом, Бандерою і Мельником».
Безперевні, принизливі, з фізичними тортурами і психологічною (моральною) наругою над священиком, Президентом Карпатської України допити в застінках комуністичних катівень Московії швидко відобразились на слабкому здоров’ї і так уже немолодого Августина Волошина. Вже 11 липня 1945 року після чергового мордування Августин Волошин був перевезений до тюремної лікарні Бутирської в’язниці в тій же Москві. Та медична допомога, певно, вже не могла йому зарадити. Серце не витримало… Як засвідчує акт медичного огляду, проведеного черговим лікарем Бутирки «Заарештований Волошин Августин Іванович, 1874 р. народження, перебуваючи в лікарні з 11. УІІ-45 р. з приводу декомпресійного пороку серця, запалення нирок, хронічного коліту 19. УІІ-45 р. о 15 год. 20 хв. помер від паралічу серця». Так 19 липня 1945 року Августин Волошин і помер — за офіційною версією, від паралічу серця.
Так перестало битися серце великого, видатного і гідного сина України, професора, доктора о. Августина Волошина, Президента Карпатської України, Героя України (посмертно), вина якого перед людиноненависницьким та великошовіністичним комуністичним режимом полягала тільки в одному: що він народився українцем, українцем хотів жити, любив і поважав свій народ, бажав йому щастя і доброї вільної долі, боронив мову, історію та звичаї свого народу, був патріотом і священиком з вірою в Господа Бога та майбутнє своєї держави — України.
Рівно за одинадцять місяців перед смертю отець Августин Волошин склав заповіт. Починав його так: «Душу мою вручаю Божому милосердю. Виражаю й тут мою глибоку вдячність Богові за те, що дарував мені добрих християнських родичів і добру побожну жінку, що так щиро помагала мені і в духовному життю. Дуже вдячний і за те, що покликав мене до священичої служби...» Очевидно, вважав себе передусім священиком, бо тільки цей бік своєї розмаїтої діяльности назвав. Просив, аби похорон був «скромним, без світських парад». На похороні просив роздавати людям образочки із розп’яттям та проханням помолитися за отця Августина Волошина, президента Карпатської України. Просив поховати себе біля дружини в Ужгороді, а коли б «воєнні чи політичні обставини» не дозволили, то там, де відійде... Як і де поховали його - не знаємо.
Племінниця розповідала про отця Волошина (жив у неї якийсь час після смерти дружини в 1936 році), що він щодня о дванадцятій годині, коли грали в місті дзвони, молячись, казав: «Прийми, Боже, мою мученицьку смерть за віру, за народ». Чи передбачав своє мучеництво - важко сказати. Однозначно лишень, що був готовий до нього, а його довіра до Бога, покора перед Його волею були досконалими.
Могили великого українського патріота немає — існує лише кенотаф на Ольшанському цвинтарі в Празі. 2002 року йому посмертно присвоєно звання Героя України. Вулиці, названі на честь Августина Волошина, тепер є в Києві, Львові, Ужгороді, Івано-Франківську, Стрию.
За матеріалами інтернет-ресурсу «Український інтерес»Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
