СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиЄвангеліє від Марії. День восьмий: Мати Церкви
Чи любимо ми Церкву так, як люблять маму, вміючи зрозуміти її недоліки? Усі мами мають недоліки, всі їх мають. Але коли йдеться про мамині недоліки, ми їх приховуємо, бо любимо її… І Церква має недоліки. Чи любимо ми Її так, як маму? Чи допомагаємо Їй бути кращою, достовірнішою, більш відповідною Господній волі?
Церква народжує нас у вірі
Серед образів, які Другий Ватиканський собор обрав, щоб допомогти нам краще зрозуміти природу Церкви, є образ «Матері». Церква — це наша Мати у вірі, у надприродному житті (пор. Світло народів, 6, 14, 15, 41, 42). Це один із образів, які найчастіше вживали Отці Церкви в перші століття. Вважаю, що він може бути корисним і для нас. Для мене — це один із найпрекрасніших образів Церкви. Церква — це Мати! У якому сенсі і як Церква є Матір’ю? Розпочнімо з людської реальності материнства — що робить мама?
Насамперед мама народжує до життя, носить дитя у своєму лоні дев’ять місяців, а потім відкриває життя, народжуючи його. Точно так само і Церква: вона народжує нас у віру з допомогою Духа Святого, який чинить її плідною як Діву Марію. Церква і Діва Марія — це дві Мами, і те, що можна сказати про Церкву, також можна сказати і про Богородицю, а те, що можна сказати про Богородицю, також можна сказати про Церкву! Звичайно, що віра — це особиста справа: «Я вірю», особисто відповідаю Богові, який дає мені пізнати Його й бажає товаришувати зі мною (пор. Світло народів, п. 39). Утім віру я отримую від інших у сім’ї, у спільноті, яка вчить мене говорити «Я вірю», «Ми віримо». Християнин — не самотній острів! Ми не стаємо християнами в лабораторії, ми стаємо християнами не самі, не своїми зусиллями, а через віру, яка є даром, Божим даром, який дається нам у Церкві і через Церкву. І Церква дарує нам життя віри у Хрещенні: саме в цьому Таїнстві ми народжуємося дітьми Божими, дарує нам Боже життя, народжує нас як мати. Якщо зайдете до Баптистерію базиліки Святого Івана на Латерані, до папської катедральної базиліки, то побачите там латинський напис, у якому приблизно йдеться про таке: «Тут народжується люд Божого роду, запліднений у водах, плідних Святим Духом; Мати Церква народжує своїх дітей у цих водах». Прекрасно, правда? Це допомагає нам збагнути важливу річ: наша участь у Церкві — не зовнішній чи формальний факт; вона виражається не в тому, щоб заповнити бланк, який нам дають, а потім… ні, ні: не в тому! Це участь внутрішня і жива; до Церкви неможливо належати так, як належать до якогось суспільства, до партії чи будь-якої іншої організації. Наш зв’язок із Церквою є життєвим, подібним до того, який кожна людина має зі своєю мамою, — як стверджує св. Августин: «Церква — це воістину Матір християн» (De moribus Ecclesiae, І, 30, 62–63: PL 32, 1336).
Чи любимо ми Церкву так, як люблять маму, вміючи зрозуміти її недоліки? Усі мами мають недоліки, всі їх мають. Але коли йдеться про мамині недоліки, ми їх приховуємо, бо любимо її… І Церква має недоліки. Чи любимо ми Її так, як маму? Чи допомагаємо Їй бути кращою, достовірнішою, більш відповідною Господній волі?
У перші століття Церкви всім було зрозуміло: Церква як Матір християн, «народжуючи» християн, водночас «народжується» від них. Церква — це не щось відокремлене від нас. Її потрібно розглядати як спільність вірян, як сукупність християн: я, ти, всі ми є частиною Церкви. Тому материнством Церкви живемо всі ми, пастирі й вірні. Інколи мені доводиться чути: вірю в Бога, але не Церкві. І якщо ти кажеш, що віриш у Бога й не віриш Церкві, отже, ти не віриш самому собі, і це суперечність. Церква — це всі ми! Усі ми покликані співпрацювати в народженні до віри нових християн; всі ми покликані бути вчителями віри, звіщати Євангеліє. Усі ми покликані брати участь у материнстві Церкви, щоб світло Христове досягло найвіддаленіших країв землі. Хай живе Свята Мати Церква! Просімо Богородицю, яка є Матір’ю, щоб нас обдарувала ласкою радості, духовною радістю крокувати в цій історії любові, якою є Церква.
Церква — це материнські обійми
Зіслання Святого Духа означує народження Церкви та її публічне народження. Нас вражають два факти: Церква, яка дивує і засмучує. Основна складова П’ятдесятниці — здивування. Церква, яка народжується у П’ятидесятницю, є спільнотою, яка викликає здивування, тому що силою, яка походить від Бога, сповіщає нове послання — Воскресіння Христове — новою універсальною мовою любові. Хтось в Єрусалимі забажав, щоб перелякані учні Христові радше були закритими в домі, щоб не створювати сум’яття. Також сьогодні багато хто хотів би цього від християн. Однак воскреслий Господь посилає їх у світ: «Як мене послав Отець, так я посилаю вас» (Йо. 20, 21). Церква після П’ятидесятниці є Церквою, яка не погоджується із тим, що вона є шкідливою, забагато «дистильованою». Ні, не погоджується з тим! Не хоче бути декоративним елементом. Вона є Церквою, яка не втомлюється виходити назустріч людям, щоб сповіщати послання, яке Їй доручено, навіть якщо це послання тривожить або будить сумління, чи, можливо, приносить труднощі, а інколи веде до мучеництва. Вона народжується одна і вселенська з точно визначеною ідентичністю, але відкрита; Церква, яка охоплює світ, але його не ловить; залишає його свобідним, але обіймає його як цю колонаду на площі Святого Петра з двома розпростертими руками, які відкриваються, щоб прийняти, і складаються, щоб тримати. Ми, християни, є свобідними, і Церква хоче, щоб ми були свобідними!
Церква — це родина
Світлиця нам нагадує про народження нової родини, Церкви. Нашу ієрархічну святу матір Церкву встановив воскреслий Христос. Вона є родиною, яка має Матір, Діву Марію. Християнські родини належать до цієї великої родини, і в ній знаходять світло й силу, щоб крокувати та відновлювати себе через труднощі й випробування. До цієї великої родини запрошені та покликані всі діти Божі з кожного народу й кожної мови, всі брати та діти єдиного Отця, що є на Небі.
† Папа Франциск
На фото: Чудотворна ікона Матері Божої Ласкавої Станіславівської
