СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиЄпископ Ярослав Приріз: Віра без Церкви — свобода чи небезпечна ілюзія?
Пропонуємо вашій увазі проповідь владики Ярослава Приріза, єпископа Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ, виголошену в неділю Святих Отців І Вселенського Собору, 24 травня 2026 року, — у час між святами Вознесіння Господнього та Зіслання Святого Духа. У своєму слові автор роздумує над значенням церковної єдності, небезпекою «приватного християнства», роллю Церкви як Тіла Христового та покликанням християн жити у спільноті, молитві й вірності апостольській традиції.
З цієї проповіді єпископа Ярослава Приріза ви довідаєтеся:
- чому Отці І Вселенського Собору вважали боротьбу з аріанством питанням спасіння людини?
- яку небезпеку для християнина становить прагнення створити «власне християнство» без Церкви?
- що означають слова Христа з Архиєрейської молитви: «щоб вони були одно»?
- чому Церква — це «форма присутності Христа» у світі?
- яке значення для життя Церкви має Євхаристія?
- чому Святий Дух зійшов саме на апостолів, які перебували разом у молитві та єдності?
Між Вознесінням і П’ятидесятницею: урок Нікейських Отців
Сьогоднішня неділя є особливою. Ми перебуваємо між двома великими святами — Вознесінням Господнім і Зісланням Святого Духа. Христос уже вознісся до Отця, але Церква ще очікує на повноту дару П’ятидесятниці. І саме в цей час Церква ставить перед нашими очима святих Отців І Вселенського Собору — тих, які зберегли єдність віри та правду про Христа.
Щонеділі, коли Церква проголошує Символ Віри, лунають слова Нікейського Собору — і кожного разу, промовляючи їх, ми з’єднуємось із тими єпископами, які зібрались у Нікеї, щоб захистити не букву догми, а саму можливість людського спасіння. Собор боронив Церкву від аріанства — спокуси перетворити християнство з віри Передання, отриманого крізь віки, на віру зручну, спрощену, зрозумілу людському розуму. Привабливість аріанства саме в тому і полягала: воно знімало напругу таємниці, вкладало Бога в людські категорії. Але Отці розуміли — питання тут не філологічне і не філософське. Питання сотеріологічне: якщо Христос не справжній Бог, то на Хресті між нами і Богом так і лишається нездоланна прірва, і спасіння — лише красива ілюзія.
Тому вони боролись не за перемогу в богословській суперечці, а за живу людину — за її зустріч із справжнім Богом, за її вічну долю.
Чому християнин не може жити поза Церквою?
І ця боротьба коштувала дорого: вигнань, самотності, тиску з боку влади і власного оточення. Але саме тут відкривається інша, не менш важлива правда — правда про природу церковної єдності. Справжня єдність не є миром за будь-яку ціну і не тишею, купленою замовчуванням істини. Отці Нікеї показали: є речі, у яких поступатись не можна — не з упертості, а з любові до тих, кому ця правда потрібна для спасіння.
Сьогодні, коли ми згадуємо Отців І Нікейського Собору, Церква нагадує нам велику істину: Бог провадить Церкву через соборове діяння. Коли у IV столітті з’явилося лжеучення Арія, яке заперечувало Божество Христа, єпископи з усього світу зібралися разом на Соборі в Нікеї. Вони не вирішували справ віри кожен окремо, не будували «своїх правд». Вони шукали істину разом, у Святому Дусі, у єдності Церкви. Саме тому Собор став перемогою правдивої віри над розділенням і єрессю.
І це дуже важливий урок для нашого часу. Бо сьогодні також є велика спокуса — творити «своє християнство», жити без Церкви, без послуху, без духовної відповідальності. Людина починає казати: «Мені не потрібна Церква, мені достатньо лише Бога в душі». Але Христос не залишив нам лише «приватну віру». Він залишив Церкву. І той, хто свідомо відкидає Церкву, рано чи пізно починає творити власну «правду», власне «євангеліє», власну «духовність». А це є небезпечний початок сектантського духу. Сектантство народжується там, де людина ставить власну думку вище від голосу Церкви, де немає послуху, де руйнується єдність. Натомість Христос молився: «щоб вони були одно». Диявол завжди розділяє. Бог завжди єднає.
«Щоб вони були одно»: молитва Христа за Церкву
У сьогоднішньому Євангелії ми чули так звану архиєрейську молитву Ісуса Христа. Це особлива молитва. Христос молиться до Отця не лише за апостолів, але й за всю майбутню Церкву — за нас із вами. І серед цих слів особливо сильно звучить прохання Спасителя: «Отче святий, ради імени твого бережи їх, тих, яких ти дав мені, щоб вони були одно, як і ми» (Ів. 17,11).
Христос вознісся на небо, але не залишив людей сиротами. Він залишив після Себе Церкву — спільноту тих, хто зібрані в Його ім’я, слухають Його слово, моляться і ламають хліб Євхаристії. Там, де звершується Євхаристія, де Божий народ єднається навколо свого єпископа і священників, там є жива місцева Церква. Бо Церква — це не лише будівля чи організація. Це Тіло Христове, у якому сам Господь перебуває серед свого народу.
Євхаристія — серце життя Церкви
Боговтілення не закінчилося Вознесінням. Воно продовжується. Христос прийняв людську природу — і ця природа залишилась при Ньому навіки. Але понад те: Він взяв собі нове тіло — Церкву. Як колись Слово стало плоттю в утробі Марії, так тепер Христос продовжує бути присутнім у плоті людської спільноти, яка живе Його Духом. Тому Церква — це не замінник Христа на час Його відсутності. Це форма Його присутності. Апостол Павло не каже «церква нагадує про Христа» — він каже: ви є тіло Христове (1 Кор. 12.27).
Якщо Церква — тіло, то Євхаристія — серцебиття. Саме тут невидиме стає дотикальним. За престолом Євхаристії сходяться всі виміри часу: минуле — ми згадуємо Його смерть і воскресіння; теперішнє — Він справді тут, під видом хліба і вина; майбутнє — ми сповіщаємо Його прихід у славі. Євхаристія — це не просто обряд. Це точка, де вічність пронизує час. Тому там, де звершується Євхаристія — там не просто «відбувається богослужіння». Там є Церква в повноті свого буття. Єпископ, священник, народ Божий, хліб і вино, Слово — все це разом творить живу ікону Небесного Єрусалиму.
Дух Святий сходить на єдину спільноту
Саме тому для християнина такою важливою є спільнотна молитва. Після Вознесіння апостоли не розійшлися кожен своєю дорогою, не почали творити власних «духовностей» чи окремих груп. Святе Письмо каже, що вони «однодушно перебували на молитві» разом із Богородицею. Вони були разом. У єдності, у послусі Христові, у спільноті Церкви. І саме на таку Церкву зійшов Святий Дух.
Після Вознесіння апостоли молились разом — як один організм, одне дихання, одне серце. Це принципово важливо. Бо Дух Святий — це Дух єдності. Він не множить «духовності», Він збирає. Недарма перші слова, які людство почуло від Святого Духа через апостолів, були почуті одночасно людьми різних мов і народів. Дух прийшов — і одразу почав збирати, а не розділяти.
Апостоли не були ідеальною командою. Серед них були суперечки — хто найбільший. Був Петро, який зрікся. Були брати Зеведеєві, які хотіли сидіти по праву й ліву руку. Після Голготи вони ховались за зачиненими дверима від страху. І все ж вони залишились разом. І Дух прийшов саме на таку, ще недосконалу, але вірну спільноту.
Спокуса «власної духовності» у сучасному світі
Наш час пропонує нескінченні варіанти «особистої», «окремої», «особливої» духовності — відео, онлайн-зустрічі і науки і т. д. Все це може бути добрим. Але є спокуса зібрати собі духовність на власний смак — і назвати це зрілою вірою. Сформувати Бога, Церкву не істинну, справжню, а за своїм уподобанням, яка б мені підходила, щоб не надто турбувала мою совість, щоб не вимагала б від мене зусиль, змін на краще… Апостоли не пішли цим шляхом. Вони залишились разом. Саме в цій живій спільноті і народжується справжня Церква. І саме на таку Церкву сходить Святий Дух. Тоді, і зараз.
Єдність Церкви як простір спасіння
Тому послух Церкві — це не сліпе підкорення людській владі. Це вияв довіри Христові, який живе у своїй Церкві. Коли ми перебуваємо в єдності з Церквою, зберігаємо вірність її навчанню, її молитві, її таїнствам — тоді перебуваємо у просторі спасіння і благодаті Святого Духа.
Сьогоднішнє Євангеліє вчить нас також, що молитва християнина не може бути егоїстичною. Христос молиться за своїх учнів, просить Отця берегти їх, освятити їх, захистити від лукавого. І ми сьогодні так само молимося за нашу Церкву, за наш народ, за наших воїнів, за всіх, хто страждає від війни. Особливо тепер, коли наша країна переживає тяжкі випробування, ми повинні берегти єдність — у родинах, у громадах, у Церкві, у народі. Бо лише народ, який не втрачає духовної єдності, може вистояти.
Дорогі брати і сестри! Святі Отці І Вселенського Собору залишили нам не лише тексти чи постанови. Вони залишили нам приклад вірності Христові та Його Церкві. Вони навчають нас, що істина зберігається у єдності Церкви, у спільній молитві, у соборовому дусі та вірності апостольській вірі. Тож просімо сьогодні Господа, щоб молитва Христа за свою Церкву здійснилася і між нами. Щоб ми були одним серцем і однією душею. Щоб не шукали власної слави чи власної «правди», але правди Божої. Щоб були вірними Церкві, яку Христос заснував і освятив своєю кров’ю. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, любов Бога Отця і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь!
єпископ Самбірсько-Дрогобицький
м. Трускавець
