СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиЄпископ Богдан Дзюрах: Ставати справжньою людиною, наслідуючи людяність Ісуса
Владика Богдан Дзюрах, апостольський екзарх для українців візантійського обряду у Німеччині та Скандинавії, у проповіді на VIII неділю після Зіслання Святого Духа роздумує над тим, що означає бути справжньою людиною у світлі Євангелія. На прикладі Ісуса Христа проповідник показує, що людяність виявляється у співчутті, жертовній любові, готовності ділитися навіть малим і смиренному служінні ближнім, адже саме так людина відкриває своє покликання та наближається до Бога.
«Бог став людиною, щоб людина стала Богом за благодаттю», — казали давні Отці Церкви. Можна сказати, що все Божественне починається від того, що є по-справжньому людське. Втім про те, що є правдиво людське не знає до кінця навіть сама людина. Відомий усім нам вислів блаженнішого Любомира «Бути людиною» походить з одного інтерв’ю, в якому Блаженніший казав, що його найбільшим прагненням є «бути людиною», при цьому щиро визнавав, що він і сам до кінця не розуміє, що це означає: бути людиною.
Син Божий Господь Ісус прийшов у цей світ не тільки щоб об’явити нам Бога, згідно зі словами Йоана Богослова: «Бога ніхто ніколи не бачив, Єдинородний Син, що в лоні Отця, той об’явив». Він, будучи правдивим Богом і правдивою людиною, об’являє нам рівно ж правду про нас самих, про те, якою має бути справжня людина, згідно із задумом Творця.
Бо людина, віддалившись внаслідок гріха від Бога, втратила справжню себе саму, загубила себе і з давніх давен шукає істину про себе, про свою справжню сутність, про своє покликання. До речі, вислів Блаженнішого Любомира пов’язаний з розповіддю про стародавнього філософа Діогена, який бігав по місті з запаленою свічкою посеред білого дня і на здивоване запитання перехожих, що означає ця його дивна поведінка, відповідав: «Шукаю людину».
Зі слів Ісуса, а ще більше — з Його життя і поведінки ми пізнаємо і наново відкриваємо, що означає бути справжньою людиною і саме про це можемо дізнатися з нинішнього Євангелія. Отож, які людські прикмети і якості ми бачимо сьогодні в Божому Слові, і які проявляються в особі і поставі Господа Ісуса.
Передовсім впадає в очі Ісусова вразливість на потреби інших і Його співчутливість до людської недолі. На самому початку євангелист Матей зауважує, що Ісус «побачив силу народу і змилосердився над ними та вигоїв їхніх недужих». Побачити людину в її потребі, не відвертати погляду від убогого і злиденного, відчути в серцю співчуття і милосердя — ось перший прояв людяності в нашому житті і серці.
Навпаки, байдужість і черствість віддаляють нас від людяності, провадять до закам’яніння серця, до того, що отці називали склірокардією, нечулістю, затвердінням серця. Коли ми байдуже проходимо повз убогу чи страждаючу людину, ми ми проходимо повз нашу власну людяність, розминаємося з нею…
В Старому Завіті Господь, бажаючи духовного оновлення свого народу, дає таку обітницю: «Я дам вам нове серце, і новий дух вкладу в ваше нутро. Я вийму кам’яне серце з вашого тіла й дам вам серце тілесне. Я вкладу в ваше нутро дух мій і вчиню так, що ви будете ходити в моїх заповідях та берегти й виконувати мої установи» (Єз. 36, 26). Справжня людина має у собі Духа Божого і живе згідно Божих заповідей, найголовнішою і першою серед яких є заповідь любові.
Але згадана вразливість серця не може обмежитися лише розчуленням, яке залишається на поверхні серця, на рівні емоцій, почуттів. Бо справжня людяність провадить до конкретних діл і виявляється в ділах співчутливої, але передовсім — жертовної любови. Тому Ісус на Тайній Вечері казав апостолам: «Ніхто не має більшої любови, як тоді, коли він віддає своє життя за своїх друзів». Апостоли поки що не опанували цього божественного закону досконалої людяності.
Тому їхня пропозиція апостолів відпустити народ, щоб люди розійшлись по селах і самі намагалися хто як може давати собі раду, була спонтанною і походила з їхнього серця, в якому ще бракувало справжньої людяності, бо це серце ще було «старим», не переміненим Божою силою і Божим Духом, який визволяє людину від егоцентризму і егоїзму і вчить її турботи і відповідальності за інших.
Вияви цієї вразливості і турботи про інших починаються від дуже простих жестів. Одного разу одна старенька знайома вчителька із Австрії, яка в далеких 90-х вчила мене в монастирі Редемптористів біля Відня німецької мови, ділилася, що її у нинішньому Євангелії вразило те, що Ісус сказав людям сісти на траву. Вона у цьому вбачала велику турботливість Ісуса, Який хотів, щоб людям було зручно, затишно на цій пустині.
Любов до ближнього визволяє людину від егоїстичного зосередження на собі та робить її здатною ділитися із ними навіть тими обмеженими засобами і можливостями, які ми маємо в своїх руках. Ісус довершив чудо з того малого, але справжнього добра, яке вже мали у своїх руках апостоли: п’ять хлібів і дві рибини. Кожен з нас має своїх п’ять хлібів і дві рибини, оте маленьке, але справжнє людське добро, яке походить від Бога і яке поєднане з Божою благодаттю і любов’ю може стати засобом підтримки багатьох людей, засобом переміни світу.
Парадоксально, але хто любить, є здатний ділитися із ближніми навіть тим, чого не має. Відомий італійський актор Ґвідо Оріфіче, який виконував головну роль у фільмі «Життя прекрасне» — «La vita è bella» одного разу висловлювався про це так: «Ми ніколи не маємо часу. „Вибач, не міг, не маю часу, бабусю, мамо, не маю часу. Але любити означає саме це: любити означає дарувати те, чого не маєш. Це — любов. Легко дарувати якісь предмети, які маленькі, дрібні речі, дарувати дарунки і даруночки і так заспокоювати власну совість. Ні! Слід дарувати наш час, себе самих, наші дні, нашу присутність!“.
І третя риса великої справжньої людини це — смирення, відсутність честолюбства, уникання людських почестей і похвали. Ісус, довершивши чудо розмноження хліба, не несе і не роздає його людям сам особисто, а каже це робити своїм учням. Він не потребує, щоб люди виявляли Йому вдячність, захоплювались Ним, бо Він шукає не своєї волі і не своєї слави, але прагне сповнити Божу волю і прославити Бога своїм життям, повної вірною до кінця і жертовної любови — до Отця і до людини.
Просімо в Господа очистити наше життя від самолюбства, егоїзму і байдужості, а наповнити нас Його Духом любови, який буде крок за кроком перемінювати наше серце та робити нас щораз то більше подібними до Ісуса і тим самим справжніми людьми, над якими здійсниться Божа обітниця: «Коли ти з голодним своїм хлібом поділишся, уведеш до хати бідних, безпритульних, побачивши нагого, вдягнеш його, від брата твого не будеш відвертатись і ховатись. Тоді світло твоє засяє, як зірниця, загоїться негайно твоя рана, спасіння твоє буде йти поперед тебе, Господня слава — слідом за тобою» (пор. Іс. 58, 6–8). Тоді, можемо додати, ти станеш справжньою людиною. Амінь.
† Богдан Дзюрах,
апостольський екзарх у Німеччині та Скандинавії
Локації
Персони
Владика Богдан ДзюрахАпостольський екзарх у Німеччині та країнах Скандинавії, Член Постійного Синоду УГКЦ
