СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької Церкви«Дякуємо Богові та всім матерям за їх життєвий подвиг, за те, що дають та служать життю», — владика Тарас Сеньків
Проповідь владики Тараса Сеньківа, єпарха Стрийського, виголошена в неділю про мироносиць 8 травня 2022 року, під час Божественної Літургії в катедральному храмі Успіння Пресвятої Богородиці в м. Стрию.
Здається, що з Ісусовою смертю закінчується Боже слово. Об Боже мовчання розбиваються вщент усі сподівання його учнів. Залишилося лише кілька осіб, в яких іскриться віра та надія, що відчайдушно домагаються відповіді у Бога. Віра, що пам’ятає довгу подорож, яку Бог пройшов зі своїм народом від створення світу через усі етапи його історії. Вона бачить порятунок у найскладнішому, як у жертві Авраама, у покликанні із вигнання на Батьківщину. Потім у жертвоприношення Ісаака, яке стало остаточним підтвердженням послуху Авраама та Божої обітниці, у чудесному переході через море і спасінні Ізраїлю з єгипетської неволі та знищенні ворогів, у вигнанні, яке було тривалим очищенням і поверненням до Бога.
Вдячність робить відважними
І така непохитна вірність Бога, навіть цієї трагічної миті породжує в них почуття вдячності до того, хто роздмухував їх надію, яка не згасла з його смертю. Ті, що залишилися до кінця під хрестом Ісуса, а тепер мають постаратися про його похорон, не були з поміж вибраних, вони завжди були людьми з другого плану. Поважний радник синедріону Йосиф з Ариматеї, який очікував прихід Божого царства, домагається у Пилата тіла Ісуса, обгортає його полотном, та ховає у своєму гробі, закривши вхід великим каменем. Дві жінки, які супроводжували Учителя, знаходяться неподалік, щоб запам’ятати де похоронене тіло. Потім спішать, щоб приготувати свій вияв вдячності, в якій скрита непохитна надія, що Бог ще не сказав останнього слова.
Першого дня по суботі, вони рішучо йдуть до гробу, щоб пахощами намастити тіло Ісуса. Ні камінь на вході, ні печать синедріону, ні сторожа, їх не лякають. Вдячність, яка родиться з любові до Вчителя, робить їх відважними.
«Він воскрес. Його нема тут»
Та вже поглядом здалека розуміють, що їх очікує несподіванка: камінь від гробу є відвалений, а сам гріб знаходять пустим. Натомість є хтось у білій одежі, хто несподівано проголошує звістку, від якої їх охопив страх та трепет. «Не бійтеся», — каже до них. — Ви шукаєте Ісуса Назарянина, розп’ятого. Він воскрес». Та запрошує жінок підійти ближче і застановилися над порожнім місцем, де лежав Ісус. «Його тут немає».
Це вже не той Ісус, якого вони бачили та доторкатися, постать визначена місцем і часом. Від цього треба відмовитися. Ніхто в історії світу не залишав такого «порожнього місця», як той, кого передвчора тут поховали. Той, хто увійшов в історію з таким знаком, уже є ним непідвладний. «Він воскрес, як він сказав», — у закритій історії він зробив пролом, який більше не закриється. Будь-яка сторожа коло гробу не могла запобігти цьому пролому, і чим більше спроб його обмежити, тим могутнішим він ставав. Те, що було дано жінкам замість цієї порожнечі, — це радість з послання звістити новину учням та Петрові, та радість з очікування зустрічі. Ісус випередить їх у Галилеї. Там його побачить. Там, де все почалося, у буденному колообігу часу, з його викликами, успіхами та випробуваннями, має початися нове життя: і до якої б міри воно не виглядало незначним, без винятку завжди є незбагненно унікальним. Сподівання їх віри, що смерть — це не мовчання Бога, що він ще промовить своє слово, оправдалося. Але у спосіб, якого не очікували: вони самі стали тим голосом, який сповістив світові радісну звістку про воскресіння та вічне життя.
Шукати Бога у темряві наших гробів
Коли є дуже тяжко, коли стоїмо на краю невідворотного, невідомого чи перед нездоланним, ніколи не забуваймо свою історію, яку Господь творить нашою вірою, історію досвіду надії в нашому житті.
Щоб зустріти Воскреслого, його потрібно шукати в темряві духовних гробів існування людей сучасного світу, відважно переступати за поріг своїх переконань та сподівань, та бути завжди і за все вдячними Богові. Тоді він нас сам напевно знайде.
Материнство є Божим покликанням
Сьогодні теж є день для вдячності. Сьогодні День матері. Материнство є Божим покликанням до співучасті з ним у творенні нового життя. Життя нової людини у просторі та часі, але в якому є закладене зернятко вічного життя. Тому материнство є невпинним божественним чуванням, щоб воно закільчилося та розвивалося в усій своїй красі, не раз зрошене материнським потом та сльозами. Мати не лише дає життя своїй дитині, вона дає дитині усе своє життя. Подібно як Господь маніфестацією своєї любові заявив, що є «для людини», так і кожна матір є конкретним віддзеркаленням цієї безумовної любові. Де такої материнської жертви не вистарчає — починається голод по людяності, спрага по гідності та благородстві особи, відкриваються ворота пекла, звідки у суспільство вривається дух тотального руйнування. Де материнство не служить розквіту любові, там стає жертвою не тільки духовної, але і кровавої війни, яка нищить усе живе.
Тому сьогодні дякуємо Богові та всім матерям за їх життєвий подвиг, за те, що дають та служать життю, за те, що відкривають нам Бога та є його ніжним дотиком, який підтримує нас у життєвій подорожі через час до блаженної вічності з нашим воскреслим Спасителем. Амінь. Христос воскрес!
† Тарас Сеньків,
єпарх Стрийський
