СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької Церкви«Довіряти Богу — є суттю нашої віри та надії», — владика Тарас Сеньків
Чи справді смерть є завершенням усього? Чому християни називають смерть успінням, тобто засинанням? І до чого тут віра і надія на Ісуса Христа? Саме це — проповідь владики Тараса Сеньківа, єпарха Стрийського, у 24-ту Неділю по Зісланні Святого Духа, 5 грудня 2021 року, виголошена під час Архиєрейської Божественної Літургії у катедральному храмі Успіння Пресвятої Богородиці в м. Стрию.
Дорогі у Христі! Сьогодні Євангеліє ставить перед нашими очима дві дійсності, які невід’ємно належать до нашого життя: хворобу і смерть. Христос воскрешає дочку Яіра та оздоровляє важко хвору жінку. Але дійсність є така, що всі, кого Христос воскресив, померли, а всі, кого Він уздоровив — знову захворіли. Кожне чудо, яке вчинив Ісус, лише відслонює таємницю його Божественної Особи та впроваджує свідків у простір віри в нього як Спасителя. Віри в Доброго, Милосердного та близького до трагедій людини люблячого Бога. Але остаточним та єдиним аргументом віри в Христа є Його воскресіння. То ж що таке смерть?
Віра і надія перед обличчям смерті
Лише в таїнстві Христового воскресіння спочиває сила християнської віри та надії. Сьогодні ми робимо розрізнення між цими двома чеснотами. Віра означає бачити за дійсністю сучасного світу інший світ, за життям у часі — життя вічне. Надія ж сподівається, що його осягнемо. Віра є запорукою надії — того, чого сподіваємося. Але біблійна мова, однак, ці дві чесноти поєднує в одно. Вірити одночасно означає і надіятися. Та щоб людина могла надіятися, мусить жити, бо для того, хто припинив своє існування, це вже ні до чого. Тому коли наша згадка про смерть повна смутку та розпачі, то це є плачем над втратою надії.
Христос навпаки спонукає батька померлої дівчини — вір! Це віра, яку дає лише визнання Христа тим, хто є сам Життям вічним і джерелом життя. Інші релігії теж мають ідеї про посмертне життя, але певної надії там немає. Є лише якась потіха для тих, хто лицем до лиця зіткнувся з дійсністю смерті.
Тому міра та глибина суті християнської праведності визначається нашим відношенням до смерті. Христос його окреслив лиш одним словом — «вір». Наша віра і надія сягають за горизонт життя, обмеженого смертю, бо воно у Христі є незнищиме — життя в часі є просто прелюдією до життя вічного. Смерть дійсно існує, але лиш для того, хто у земному житті заперечує Бога, хто сам стає безбожником. Справжньою смертю є гріх, заперечення Богові права на себе.
Смерть як сон і пробудження до життя
Каже Христос: «Дівча не померло, але спить». На деяких гробах можемо знайти напис: «Тут спить… очікуючи воскресіння». Смерть праведних прирівнюють до сну. Бо той хто спить, не лише є живим, але і накопичує сили для життя, коли проснеться. Таке трактування смерті можливе лише в силі християнської надії. Тому на початку християнства говорили: «ми кажемо, що мертві сплять, але то теж вони говорять про нас». І є в цьому доля правди. Сплячий має сни, йому здається, що бачить та чує дуже багато, але це не є дійсністю. Таким є наше життя: бачимо та чуємо дуже багато, але чи все це є правдою? Ті, що померли, бачать Правду лицем до лиця, у смерті пробуджуються до вічного життя, а минуле земне життя починає виглядати як сон. Такою є суть християнської надії у вірі: смертю у єдності з Христом життя не закінчується, але лише починається.
«Дівчино тобі кажу встань», — каже Христос. Можемо сказати, що кожне пробудження є новим початком. Власне, такими новими початками є наповнене ціле наше життя. І кожен раз — до чогось нового. Багато людей приходять до Христа не тому, що відкривають Його для себе як джерело правди та вічного життя, але щоб отримати від нього поміч у вирішенні своїх потреб та рятунок у небезпеках. А кожен раз, коли їх благання є вислухані, це стає мовби пробудженням зі сну власного існування до нової дійсності життя, в якій Бог стає ближчим аж до тієї миті, коли їх очі побачать Його поруч. Власне, це в якійсь мірі стосується кожного з нас. Щоразу, коли Боже слово та благодать торкається нас, пробуджуємося з життєвого сну до відкриття нової дійсності, виповненої Божою присутністю, аж поки не наступить та мить, коли він нас візьме за руку та скаже: «встань». Сьогоднішнє Євангеліє вчить нас подивитися на Божу чинність у житті новим поглядом. Він нас рятує в дочасних труднощах, щоб ми в довірі визнали Його за своє вічне життя. Довіряти Богу — є суттю нашої віри та надії. Вони ведуть через двері смерті до воскресіння і повноти нового життя у вічності.
Перед дійсністю вічного життя
Ми сьогодні можемо собі застановитися над тою дійсністю, яка є єдиною, котра, напевно, буде в нашому житті. І усвідомити собі, що живемо ми ціле своє життя для того, щоби коли настане ця дійсність, ми були не сумні, але щасливі. Щоби нас сповнювала велика надія на вічне життя і зустріч з Богом, котрого ми не бачачи в часі, визнавали б своїм паном, в котрого ми, не розуміючи до кінця Його величі і незбагненності, вірили і визнавали єдиною дорогою та змістом свого життя. Це побажання, яке сьогодні разом з Євангелією складаю кожному з вас і собі самому. Щоб перед тою дійсністю, перед якою всі люди втікають або її баналізують, ми стояли з глибоким усвідомленням відповідальності за своє власне спасіння. Амінь.
єпарх Стрийський
