СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиДарунок, виклик та доручення. Владика Борис Ґудзяк до 30-тиріччя Незалежності України
До 30-ліття Незалежності Української Держави архиєпископ і митрополит Філадельфійський владика Борис Ґудзяк поділився своїми духовними роздумами про значення цієї події.
Після століття смертей, депортацій та вимушених переселень, Господь дарував нам Незалежність. Це виглядало дивом для всіх, хто пережив ці події особисто або слідкував за ними з солідарності.
Усі великі авторитети світу — могутні президенти, досвідчені експерти, впевнені аналітики і навіть побожні прелати — до останнього не могли цього передбачити. Хтось робив все можливе, щоб цього не допустити. «Все ж краще Радянський Союз, аніж хаос», — гадали вони. Ті, хто достатньо дорослий, добре пам’ятає, про кого саме йдеться. Залізна завіса, потуга ядерних боєголовок, хмара пропаганди та звичних політичних оцінок створювали враження, що Радянський Союз — в’язниця народів, людей та особистостей — «непорушний».
Що це був за день! Для світу, для нас, для мене особисто. У літню спеку, після шести років інтенсивного навчання та досліджень в Гарвардському університеті, я зосереджено писав свою докторську дисертацію з історії Української Церкви. Вже кілька місяців я майже безвилазно сидів у своїй кімнаті. У середині серпня велосипедом відвіз сто сторінок другого розділу професорові Омелянові Пріцаку у Велслі, що за 13 миль від Кембриджа, і починав писати третій. Літо 1991 року для мене ознаменувалося самотністю, зусиллями та працею. Всі ж інші були на вакаціях.
До «всіх» належали Михайло Горбачов, більшість світових президентів, прем’єр-міністрів, парламентарів, генералів та журналістів. Прекрасні умови для державного перевороту, реакційного путчу, який мав на меті відкотити хвилю свободи, що зародилася у радянських республіках з перебудовою та щойно отриманою певною релігійною свободою.
Перші новини із СРСР збентежили всіх. За ними слідувало кілька днів непевності та тривоги. А потім — екстрене повідомлення — Україна проголосила незалежність! Пригадую тріумфальні кадри як В’ячеслав Чорновіл йде попереду колони депутатів, які вносять гігантський прапор України до Верховної Ради… «Ще не вмерла Україна» звучало як применшення: вона ж лише щойно народилася. Радянський Союз розпався: без кровопролиття, без війни, наче моральний картковий будинок, яким він насправді і був — побудований на брехні, жорстокості та зраді. Чудо!
Я вибіг зі своєї квартири на Массачусетс авеню на переможну пробіжку вздовж річки Чарльз. Яскраво світило сонце, вітер дув мені у спину. Україна стала вільною! Я закінчу писати й вирушаю робити своє…
Цей момент був дарунком: даром Божественної благодаті, але й водночас частиною та плодом складного процесу. Він став наслідком жертви мільйонів впродовж десятиліть та століть. Лише двадцяте століття дало 15 мільйонів смертей. Серед незліченних жертв, які боролися за свободу, проти жаги до панування були й мої предки та члени родини.
Стільки людей віддали так багато. Пригадую історії мого дідуся Михайла Шипули: він служив в Українській Галицькій Армії, а його донька, моя тітка Ірина, загинула в лавах Української Повстанської Армії наприкінці Другої світової війни. Самовіддане служіння, самопожертва та біль. Ці історії є спільними для стількох родин, які походили з країни, що не існувала на політичній мапі. Заперечена та відкинута ідентичність. Життя наповнене марних виправдань, пояснень, хто ти і звідки… часто майже безрезультатно.
24 серпня, 30 років тому, нарешті настала свобода. Людська гідність нашого народу визнана. Мрія багатьох поколінь дарована нашому. Хіба ми заслужили її більше, аніж вони?
Проте цей скарб довірений нам.
Минуло 30 років. Незалежність все ще непевна, свобода ще неповна. Дехто вважає, що справжньому суверенітету та незалежності України ще немає 30-ти. Тоді відбулося лише часткове народження, яке довершилося на Майдані у 2014 році через розстріл Небесної Сотні і тепер скріплюється у війні проти загарбника. Прагнення гідності справді стає нашим. Прийшло нове усвідомлення, що свобода невіддільна від відповідальності, що ніхто не може виконати наше завдання замість нас.
Випробування та потреба захищати свободу досі тривають. А відповідальність — наша зброя. Кожен конкретний момент, кожна особиста жертва, кожна смерть на українсько-російській лінії зіткнення, кожен крок від особистих інтересів у бік спільного блага є таїнством, внеском у паломництво від страху до Богом даної гідності.
Незалежність України має національний та етнічний виміри. Водночас, свобода України є тріумфом всього людства. Про таку йдеться у Старому Завіті. Це вихід із землі неволі до обіцяної землі, що тече молоком та медом. Це перехід від смерті до життя. Наша відповідальність все ще неповна, у зародковому стані. Це паломництво. Уже тридцятий рік.
Візьму сміливість припустити, що наше паломництво триватиме аж до кінця часів. Благословенна та радісна, водночас виснажлива та хвилююча подорож. Кожен з нас повинен свідомо та сумлінно пройти свій відрізок.
Бурхлива радість 24 серпня 1991 року, життєдайна солідарність Майданів, можливість вільно подорожувати Карпатами, плавати у Дніпрі, випити кави на площі Ринок у Львові — все це справжнє і правдиве.
Справжньою є війна і правдивою — жертва тисяч людей.
Справжніми та правдивими є боротьба, зусилля, яких ще потрібно докласти, навернення, яке необхідно здійснити. Ще стільки всього потрібно очистити, реформувати, побудувати, щоб наша земля текла молоком та медом.
Нам даний дар, щоб ми могли віддавати себе за свободу наших братів і сестер в Україні та інших країнах. Скрізь. Ми покликані служити один одному заради свободи кожної людини.
Йдімо вперед із вдячністю і радістю, пам’ятаючи про великий дар, оптимістично та тверезо дивлячись на шлях, що лежить перед нами.
Боже, благослови Україну!
Многая літа, Україно!
† Борис Ґудзяк,
архиєпископ і митрополит Філадельфійський
