«Бути українським кардиналом — це передусім велика відповідальність», — кардинал Микола Бичок

22 лютого 2025

Якщо би ви відвідали катедральний храм Святих апостолів Петра і Павла Української Греко-Католицької Церкви в Мельбурні минулої п’ятниці, ви могли б потрапити на Літургію, яку більшість католиків досі не бачили: Архиєрейську Божественну Літургію з нагоди піднесення кардинала Миколи Бичка, єпископа Української Католицької Єпархії Австралії, Нової Зеландії та Океанії, до Колегії кардиналів.

«Бути українським кардиналом — це передусім велика відповідальність», — кардинал Микола Бичок

На Літургії були присутні австралійські єпископи, а також духовенство інших Східних Католицьких Церков.

Кардинал Микола Бичок є сьомим кардиналом в історії Української Греко-Католицької Церкви, починаючи з Ісидора, митрополита Київського, у XV столітті та однієї з ключових фігур Флорентійської унії, яка залишається надзвичайно важливою для ідентичності УГКЦ.

Під час урочистої консисторії, яка зробила його кардиналом, у базиліці Святого Петра в Римі 7 грудня 2024 року, багато хто помітив єпископа в незвичному головному уборі — чорному куколі, який сьогодні рідко можна побачити, хіба що на гравюрах єпископів Київської митрополії XVI-XVII століть. Це був Микола Бичок.

Але піднесення єпископа з найменшої у світі української католицької єпархії, яка представляє меншину в і без того невеликій католицькій громаді Австралії, стало несподіванкою для багатьох. Деяким католикам призначення Бичка здається, що воно узгоджується з акцентом Папи Франциска на посиленні голосу з периферії Католицької Церкви.

Справа не лише в тому, що кардинал Бичок походить з невеликої єпархії, далеко від Риму. Він також є наймолодшим кардиналом в Католицькій Церкві і одним з наймолодших єпископів Української Греко-Католицької Церкви — минулого тижня кардиналу виповнилося 45 років. Він належить до покоління духовенства, яке виросло після розпаду Радянського Союзу і виходу Церкви з підпілля.

Новий кардинал є членом Згромадження редемптористів, здобув освіту в Україні та Польщі. Він служив у Росії, Україні та США, а в 2020 році поїхав, щоб стати єпископом для української діаспори в Австралії.

Це інтерв’ю було відредаговано для більшої повноти та ясності.

Ваше Преосвященство, чому Ви обрали шлях не лише священника, але й члена монашого Згромадження редемптористів?

Покликання до богопосвяченого життя я відчув у 15 років, ще навчаючись у школі. Розпізнати своє покликання мені допомогла спільнота редемптористів, оскільки я регулярно відвідував богослужіння в їхній парафії в Тернополі. Пізніше я почав служити разом з отцями на місіях та реколекціях. Приклад їхнього життя та велика ревність у проповіді Слова Божого глибоко вплинули на мене. Їхнє віддане служіння Богу і людям наповнювало мене подивом і захопленням, яке з часом переросло в палке бажання приєднатися до них.

З розповідей мого першого духовного вчителя, о. Михайла Шевчишина, я дізнався про служіння наших отців і братів у підпільній Церкві, про їхню витривалість і мужність у ті важкі часи. Мій другий духовний вчитель, о. Володимир Вонс, представник молодого покоління редемптористів, став живим прикладом того, як можна повністю присвятити свою молодість Богові. До сьогодні редемптористська спільнота залишається для мене дуже важливою.

Хто для вас є прикладом для наслідування в житті? Чи могли б Ви назвати кількох духовних лідерів, які Вас надихали і продовжують надихати?

У контексті мого кардинальського служіння моїми взірцями для наслідування, безумовно, є мої попередники як кардинали: Йосиф Сліпий (глава УГКЦ з 1944 по 1984 рр.), Мирослав Любачівський (глава УГКЦ з 1984 по 2000 рр.) та Любомир Гузар (глава УГКЦ з 2001 по 2011 рр.).

Я часто цитую патріарха Любомира Гузара, який, незважаючи на свій високий статус, умів говорити дуже просто і зрозуміло. Якось він сказав: «Моя мрія в житті — бути людиною. Але я не знаю на сто відсотків, що означає бути людиною. Моя мрія в житті — бути людиною, навіть у молитві. Бути доброю людиною, нормальною людиною».

Так само у своєму служінні я завжди намагаюся «просто бути людиною».

Для мене гідним прикладом для наслідування є також єпископи-мученики, зокрема редемптористи блаженний Василь Величковський та блаженний Микола Чарнецький, а також священники, які були вивезені до таборів ГУЛАГу, та дідусі і бабусі, які передавали нашу віру наступним поколінням, незважаючи на заборони та небезпеки.

Ви деякий час служили в Росії. Це, мабуть, був досить унікальний досвід. Як це — бути українським священником у Росії?

Так, звичайно, час мого перебування в Росії був особливим у моєму душпастирському служінні. У 1947 році відбулася так звана операція «Захід», під час якої багато людей, як мирян, так і священників, незгодних з радянською владою, були примусово депортовані із Західної України до Сибіру.

У 1959 році о. Василь Рудка, редемпторист, вирушив до Сибіру, щоб служити цим людям. Він був першим священником, який поїхав туди. У 2004 році, будучи дияконом, я мав нагоду вперше відвідати Сибір, щоб пройти дияконську практику, організувати кілька молодіжних і дитячих таборів та відкрити Сибір для себе. У червні 2005 року, після свячень, я поїхав на місіонерську роботу до Сибіру. Ставши священником, я хотів повністю навернути світ. У мене був великий місіонерський запал, і я хотів зробити для людей все, що міг. Праця в Сибіру була справді місією, тому що доводилося постійно подорожувати, відвідувати наших людей на великих відстанях, від 50 до 300 кілометрів. Це був важливий період у моєму священничому служінні, який я ніколи не забуду.

Наші священики-редемптористи були змушені припинити своє служіння там у 2014 році, після окупації Криму, після 55 років служіння українцям у Сибіру. Одним із отців, які здійснювали своє душпастирське служіння в Сибіру, був о. Богдан Гелета, який провів понад півтора року в російському полоні, починаючи з листопада 2022 року.

Яким був ваш досвід служіння в США? Чим служіння в діаспорі відрізняється від душпастирської праці, скажімо, на Західній Україні?

Служіння в діаспорі — це служіння на чужині, служіння різноманітній спільноті — людям, які давно виїхали з України, тим, хто ніколи не були на землі своїх предків, і тим, хто нещодавно приїхав. Служіння в Україні, зокрема на заході, в Івано-Франківську, — це служіння вдома. В Україні набагато більше людей відвідують богослужіння щодня, і робота священника відрізняється навіть у різних регіонах, наприклад, у центрі чи на сході України.

У Сполучених Штатах більшість людей відвідують церкву тільки в неділю, і зрідка по суботах для особливих подій, таких як весілля або хрещення. З понеділка по п’ятницю ми служили Літургію, молебні чи інші служби з кількома людьми, часто лише з дяком. Звичайно, іноді приходили люди, але наша праця в США була більш місіонерською. Там Церква не чекала, коли люди прийдуть, а йшла до них. Протягом тижня ми намагалися відвідати наших парафіян — особливо хворих і літніх людей — поговорити з ними на різні теми, відповісти на їхні запитання. Думаю, це головна відмінність.

Продовжуючи тему служіння в діаспорі: якою, на Вашу думку, є місія Української Католицької Церкви за межами України? Чи полягає вона в опіці над українськими мігрантами, чи включає в себе також проповідь до людей з інших етнічних груп?

Як Українська Церква, наше першочергове завдання — надавати духовну підтримку українцям, які тут перебувають. Однак ми повинні визнати, що діаспори в різних країнах мають певні відмінності.

Наприклад, в Австралії наша Церква переважно складається з родин, які приїхали під час третьої хвилі української міграції в 1950-х роках, потім була хвиля в 1970-х роках, і третя група приїхала після війни в колишній Югославії. У деяких наших парафіях до 80 % складають українці з Боснії, які ніколи не були в Україні [невеликі групи українців оселилися в Боснії в XIX столітті].

Новоприбулих немає; з часів незалежності України до Австралії приїхало лише кілька українців.

Є багато змішаних шлюбів, і це створює певні проблеми, особливо з огляду на те, що Австралія є дуже секуляризованою країною, де християнські цінності дедалі більше втрачаються. Це виклик для всіх Церков, але особливо для нашої. Хоча ми є Українською Греко-Католицькою Церквою, це не означає, що ми є тільки для українців, і що ми повинні бути закритими для інших. Церква повинна залишатися відкритою, як сказав Ісус Христос: «Ідіть, отже, і навчіть всі народи, христячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа». Тому роль нашої Церкви у світі не повинна обмежуватися служінням лише українцям.

Що таке Єпархія УГКЦ Cвятих апостолів Петра і Павла в Австралії, Новій Зеландії та Океанії? Яка її структура, скільки там католиків і де розташовані парафії? Чи існують вони також у Новій Зеландії та Океанії?

Єпархія святих апостолів Петра і Павла для українців-католиків Австралії, Нової Зеландії та Океанії займає загальну площу 8 919 530 квадратних кілометрів і включає як материкову Австралію, так і острови Океанії.

На цій величезній території ми маємо 10 парафій і 10 місійних станцій. Священyик відвідує Нову Зеландію, яка вважається місійною станцією, раз на півроку і намагається відвідати всі міста, де проживають українці. Навіть якщо присутні лише кілька людей, вони просять священника приїхати до них.

У порівнянні з подібними громадами в США чи Канаді, наша українська громада набагато менша — близько 8000 вірних. Однак, зважаючи на відстані між нашими парафіями та місіями, ми зі священниками мусимо багато подорожувати, щоб відвідати всіх наших вірних. Більшість наших парафіян належать до покоління 60+, але ми також докладаємо зусиль, щоб залучати молодь. Ми часто зустрічаємо їх на таборах українського скаутингу та Спілки української молоді, тому наші капелани закріплені за цими організаціями. Я намагаюся відвідувати їхні літні табори принаймні раз на рік, зазвичай наприкінці грудня — на початку січня, і проводити кілька днів з учасниками.

Наші священники також намагаються служити Літургії для дітей у своїх парафіях принаймні раз на місяць.

Що для вас було найбільш незвичним після приїзду до Австралії?

До приїзду в Австралію я вже служив у різних країнах, тому не можу сказати, що було щось таке, що мене справді вразило чи здивувало. Однак, що мені здалося незвичним і дивним, так це час мого приїзду. Я був висвячений 7 червня 2020 року, а приїхав до Австралії майже через рік, 24 травня 2021 року. Через пандемію COVID-19 існували суворі обмеження, тому після прибуття мені довелося провести два тижні на карантині в готелі в Сіднеї, що я б описав як повну ізоляцію.

Я вступив на престол 12 липня 2021 року, а вже через чотири дні ми увійшли в чотиримісячний локдаун. Протягом цього часу лише п’ять осіб мали право відвідувати Літургії: єпископ, священник, диякон, дяк і п’ята людина, яка транслювала богослужіння. Так проходили мої перші місяці в Австралії.

Як Ви дізналися, що Вас призначено кардиналом? Як це сприйняли в Австралії? Адже наша Церква там є «меншиною в меншині», і, напевно, навіть не всі римо-католики знають про її існування.

Я вже багато разів ділився цією історією, тому не скажу нічого нового. Я дізнався про цю новину в Брісбені, у східній частині Австралії. Того дня наша парафія святкувала свято Покрови Пресвятої Богородиці. Коли в Римі був полудень і Папа оголосив про номінацію, в Австралії вже був вечір — близько 21:00. Ми щойно закінчили вечерю, і мій телефон був вимкнений. Коли я його увімкнув, то побачив багато пропущених дзвінків і повідомлень, які вітали мене з проголошенням кардиналом.

Спочатку я подумав, що це якийсь жарт.

Але коли я зайшов на офіційний сайт Ватикану, то побачив, що це не жарт — це правда. Чесно кажучи, я був шокований. Так я дізнався про свою номінацію. На той час увесь світ знав про це, соціальні мережі, мабуть, гуділи, але я дізнався про це на годину пізніше, ніж усі інші.

Враховуючи мій вік і той факт, що я належу до покоління молодих єпископів, це призначення здивувало багатьох людей. Воно було незвичним у порівнянні з минулим. Наприклад, попередні кардинали в Австралії були архиєпископами Сіднея, і здавалося б, що нинішній архиєпископ Сіднея мав би стати кардиналом. Іншими словами, вони могли думати спочатку про нього як про майбутнього кардинала, або про інших архиєпископів, але точно не про мене.

Що для Вас означає бути східним католицьким кардиналом? Для Східних Католицьких Церков це все ще дещо незвично, хоча стає все більш поширеним. Це тому, що кардинальство глибоко вкорінене в традиції Латинської Церкви?

Так, справді, в нашій Церкві немає такого особливого чину в ієрархії. Для мене це призначення не змінює того, ким я є, бо я залишаюся насамперед єпископом для українців-католиків Австралії, Нової Зеландії та Океанії. Я також є єпископом Української Греко-Католицької Церкви в єдності з Блаженнішим Патріархом Святославом, нашим Отцем і Главою, та моїми братами-єпископами в Синоді Української Греко-Католицької Церкви.

Я продовжую тісно співпрацювати з моїми братами-єпископами в Австралії, як з латинської, так і зі східної традиції.

Колегія кардиналів, наскільки я розумію, представляє новий масштаб відповідальності. Якщо єпископ в першу чергу зосереджується на своїй помісній Церкві, то кардинал, до певної міри, повинен також розглядати питання вселенського масштабу. На Вашу думку, які найважливіші питання стоять сьогодні на порядку денному Вселенської Католицької Церкви?

Моє призначення кардиналом відбулося в особливих обставинах війни в Україні. Тому, звичайно, одним із пріоритетів Церкви зараз, на мою думку, має бути активне служіння посередником для встановлення справедливого миру не лише в Україні, але й на Близькому Сході та в інших частинах світу, які переживають війну і конфлікти.

Друге наше завдання — це боротьба з секуляризацією. Служачи священником у США та єпископом в Австралії, я був свідком того, як секуляризація вплинула на суспільство і Церкву. Ми покликані бути місіонерами — допомагати людям наново відкрити любов Бога і Його Сина, Ісуса Христа. Ми повинні допомогти людям усвідомити, що Церква є місцем зустрічі з живим Богом, особливо через Святі Таїнства — сповідь і Євхаристію. Ці два таїнства, звичайно, глибоко пов’язані між собою. Справжній мир у світі настане лише тоді, коли люди матимуть мир у своїх серцях — мир, який походить від Христової любові.

Якою, на Вашу думку, є місія Східних Католицьких Церков сьогодні у Вселенській Церкві?

Можу навести приклад звідси. Австралія — це країна, яка складається з багатьох мігрантів, і вони становлять кістяк Католицької Церкви в цій країні. В Австралії є п’ять Східних Католицьких Церков: Українська, Сиро-Малабарська, Мелхітська, Маронітська та Халдейська, кожна з яких принесла з собою глибокі культурні традиції та сильну віру в Христа. Ми всі є членами Австралійської католицької єпископської конференції, яка двічі на рік збирає всіх католицьких єпископів Австралії на пленарні засідання.

Наша Церква, особливо наша Літургія, дуже популярна серед австралійської молоді. Наприклад, у нашій церкві в Сіднеї є англомовний хор, який складається з австралійських католиків, які співають Вечірню по суботах і Божественну Літургію по неділях. Це живий приклад нашого взаємного збагачення.

У попередні століття УГКЦ мала кількох кардиналів. Який найважливіший урок ви винесли з їхнього досвіду та діяльності? Що означає бути українським кардиналом?

У своєму житті я мав нагоду бачити лише двох українських кардиналів: Мирослава Івана Любачівського та Любомира Гузара.

Бути українським кардиналом — це передусім велика відповідальність.

Мій попередник, патріарх Йосиф Кардинал Сліпий, який був звільнений після 18 років радянського ГУЛАГу і переїхав до Риму, став голосом нашої Церкви у вільному світі. Через різні форуми він наголошував на переслідуваннях Церков в СРСР і закликав до більш радикальних дій для захисту прав вірних.

Блаженніший Мирослав Іван кардинал Любачівський, який, незважаючи на вік і фізичну неміч, повернувся до керівництва Церквою в Україні, створив структури та інституції, які допомогли нашій Церкві перейти від переслідувань до свободи. Блаженніший Любомир кардинал Гузар, завдяки якому УГКЦ, вийшовши з підпілля і відродившись на Західній Україні, перенесла свій церковний центр зі Львова до Києва та розпочала активний розвиток УГКЦ в центральній, східній та південній Україні, залишив мені гідний приклад для наслідування.

Бути українським кардиналом — це великий привілей. Цей привілей наданий не мені одному, а насамперед нашій Церкві та нашому багатостраждальному народові.

Окрім того, що ви є єпископом УГКЦ, ви також є католицьким єпископом в Австралії, і очевидно, що ваш статус у цій країні і в Церкві на цій землі змінився. Ваша відповідальність зросла. Які виклики стоять сьогодні перед католицькою громадою в Австралії? Які нові завдання ставите перед собою?

Як я вже згадував раніше, нашим викликом тут, в Австралії, є секуляризація. Вона впливає на суспільство, Церкву, наших людей, а також на покликання до монашого і священничого служіння. Однак моє завдання залишається тим самим, яким воно було завжди — показувати людям Божу любов. А найкращий спосіб показати людям Христа — це наслідувати Його приклад у своєму особистому житті, бути близьким до людей, особливо до тих, хто найбільше потребує і є відкинутим.

Після кардинала Йосифа Сліпого та кардинала Владислава Рубіна Ви є третім кардиналом з Тернопільщини. Що такого особливого у Вашій малій батьківщині, що вона дала світові вже третього кардинала?

Чесно кажучи, я не знаю, чому так сталося. Не знаю, чому Святіший Отець Франциск вибрав саме мене. Бог має план для кожного з нас, який ми не завжди розуміємо. Тернопільщина — це край з багатою духовною спадщиною і глибокою вірою людей. Можливо, саме ця віра та відданість християнським цінностям стала основою для таких покликань.

Переклад з англійської мови
Розмовляв: Анатолій Бабинський для інтернет-видання «Pillar»
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ