СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької Церкви«Бог спішить до приречених»: проповідь Блаженнішого Святослава в Луцьку в суботу п’ятого тижня після Зіслання Святого Духа
«Дорогі в Христі брати і сестри! Ми маємо зрозуміти, що навіть тоді, коли хтось із нас вважає себе (чи хтось інший вважає мене) приреченим, Бог навіть більше спішить до нього, бо любить його. Господь має особливу прихильність до відкинутих, немічних, забутих, які лише на Нього надіються, є «у-богими»». Про це мовив Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав у суботу п’ятого тижня після Зіслання Святого Духа, 8 липня 2023 року.
«Я прийшов кликати не праведних, а грішних»
(Мт. 9, 13)
Преосвященний владико!
Всечесні та преподобні отці!
Преподобні сестри!
Дорогі в Христі брати і сестри —
наша славна волинсько-луцька громадо!
Слава Ісусу Христу!
Нинішнє Святе Євангеліє змальовує нам постать Ісуса Христа як Бога-Спасителя, який іде до приречених, спішить рятувати тих, хто не мав навіть надії, що зможе отримати Боже милосердя, що Господь прийме його в покаянні в конкретних життєвих обставинах.
Покликання митаря
Перша подія, описана в євангельському уривку, — Господь проходить і кличе митника, який сидить на митниці. Той митник — Матей, автор цього Євангелія. Він був очевидцем цих подій, свідком слів Ісуса Христа, які здійснилися в його житті.
Митник був публічним грішником, тому що збирав податок для чужинців. Кожен єврей мав обов’язок сплачувати податок на храм. Цей податок був не просто якимсь суспільним зобов’язанням, а релігійним актом, що прив’язував людину до певної релігійної спільноти.
Караваджо, Покликання Матея, 1599 рік
І ось Христос каже до митника: «Іди за Мною». Він кличе того, хто, згідно з розумінням фарисеїв і тогочасних знавців ізраїльського закону, був приреченим на вічну погибель, стати Його апостолом, якому згодом довірить проповідь свого Євангелія. Ба більше, Господь не покидає його на тій митниці, а йде до його дому.
Каже Матей, що «коли Ісус був при столі в його домі, прийшло багато митарів і грішників, то й посідали з Ним і з Його учнями» (Мт. 9, 10) і всі разом споживали їжу. Фарисеїв це обурило і вони звернулися до Христових учнів: «Чого це ваш Учитель їсть із митарями та грішниками?» (Мт. 9, 11).
Спільна трапеза і Свята Літургія
Потрібно зауважити, що споживати разом їжу означало не лише синхронно наповнювати шлунки, задовольняти тілесний голод, а й обмінюватися своїм внутрішнім, духовним життям. У тогочасному розумінні законовчителів той, хто їсть із грішниками, немовби заражається їхнім гріхом, стає співучасником їхніх злочинів. Тому фарисеї дивувалися: якщо Учитель їсть із грішниками — сам стає таким, як вони, приреченим, і має бути відкинутим! Однак тут виявляється щось цікавіше і глибше. Господар ділиться не тільки тим, що має на столі, а й тим, що є в серці. І коли святий Господь приходить, щоб спожити страву з людиною, то вже Він є господарем трапези, тому що живить людину і подає їй щоденний хліб. Ввійшовши в дім грішника і споживши їжу з митарями, Христос ділиться з ними своєю святістю і подає зцілення хворим. Господь кличе людину до трапези, яку готує сам, — кличе її розділити з Ним вічне життя!
В образі Христа, який засідає за трапезу зі своїм народом, ми бачимо прообраз Божественної Літургії, трапези, на яку Господь і сьогодні кличе нас, немічних, грішників, у наших конкретних життєвих обставинах, — кличе до своєї святості, до свого Причастя. Він прийшов до нас, щоб поділитися з нами своїм милосердям. Пояснюючи свій жест, Христос зауважує: «Написано-бо: милосердя хочу, а не жертви» (Мт. 9, 13), іншими словами, хочу не чогось вашого, а вас. Хочу не взяти щось у вас, а дати вам любов Божу, спасіння, — дати навіть тому, кого люди вважають приреченим. Я прийшов спасти тих, хто не мав надії на вічне спасіння, а був приреченим на вічну погибель. «Здорові не потребують лікаря, лише хворі, — каже Господь, — Бо Я прийшов кликати не праведних, а грішних» (Мт. 9, 12–13). Він приходить, щоб вилити свою любов на наші рани, зцілити їх і дарувати надію приреченим.
Зустріч у момент 30-літнього ювілею
Дорогі в Христі брати і сестри! Ми маємо зрозуміти, що навіть тоді, коли хтось із нас вважає себе (чи хтось інший вважає мене) приреченим, Бог навіть більше спішить до нього, бо любить його. Господь має особливу прихильність до відкинутих, немічних, забутих, які лише на Нього надіються, є «у-богими». Як свідчить історія духовності нашого народу, наші предки добре відчували цю увагу до людини. Був такий звичай, що коли людина готувалася до якоїсь тяжкої або складної події у своєму житті, то давала милостиню вбогому і просила його помолитися за неї. Вона робила це не тому, що сама не вміла молитися, а тому що Господь Бог слухає молитву стражденних, відкинутих, потребуючих.
Складаю сердечну подяку Господу Богу, що я сьогодні приїхав до вас, що ці непрості дороги війни нас сьогодні зібрали тут, у катедральному соборі в Луцьку. Нині в цих драматичних обставинах ми можемо бути разом, немовби Христос приводить нас один до одного додому. Ми відчуваємо, що не приречені у своїх болях, навіть якщо б хтось із могутніх світу цього прагнув приректи нас на загладу, на смерть. Відвідини душпастиря своїх вірних під час війни є моментом, коли ми відчуваємо, що Бог є з нами, що Він прийшов мене шукати. Як важливо зрозуміти, що навіть коли я сам почуваюся загубленим, хтось мене шукає! Не я першим шукаю Бога, а Бог першим шукає мене. Тому те, що ви сьогодні сюди прийшли, є Його даром — Він вас і мене сюди привів. Можливо, ще кілька тижнів тому я не знав, де буду цього дня. А сьогодні ми маємо велику ласку молитися разом Божественну Літургію та сісти за цю таїнственну трапезу з нашим Спасителем. Він прийшов кликати не святих, а нас, грішників, до покаяння, до вічного життя, до Причастя Його Тіла і Крові!
Перед Літургією ваш отець-парох сповістив мені важливу річ. Цього року ця катедральна парафія святкує 30-річчя відновлення свого життя тут, у Луцьку. Щиро вітаю вас із цим ювілеєм. Хай буде благословенний Господь Бог, який дбає про свій народ, посилає священнослужителів, єпископів, щоб вони були зі своїми людьми, ділили з ними цей небесний хліб. Ми дуже потребуємо Божої присутності між нами. Хай ця сьогоднішня зустріч укріпить нас у вірі й надії. Адже під час війни ми почуваємося зраненими. Коли хтось хоча б одного разу пережив повітряну тривогу, обстріл або інші трагедії військового часу, то він навіки носитиме рани, не лише тілесні, а й ті, що найглибші й найдовше болять, — душевні.
Подяка Богові за наше військо
Сьогодні особливо дякуємо Господу Богу за наше військо, за дівчат і хлопців, які подарували нам цю хвилину. Бо ж ми можемо нині разом слухати Боже слово, молитися лише тому, що на фронті хтось нас захищає коштом своєї крові та власного життя.
Ми молимося за всіх, кого зранила війна, хто втратив помешкання, майно, а особливо за наших братів і сестер на окупованих територіях і кажемо: Боже, Ти — наш Спаситель, Ти — надія приречених, безнадійних і грішників, Ти — зцілення зранених і скалічених, вилий на нас цілющу силу Твоєї любові та Твого милосердя. Амінь.
Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви
