СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиБлаженніший Святослав: «Божественна любов — джерело життя і миру»
У неділю, 15 грудня 2019 року, на Божественній Літургії в греко-католицькому храмі Покрову Пресвятої Богородиці в Караганді протоієрей Василь Говера зійшов на катедру апостольського адміністратора Апостольської адміністратури для греко-католиків Казахстану і Середньої Азії, заснованої Папою Франциском 1 червня 2019 року.
Щоб ввести його в цю катедру, Казахстан спеціально відвідав Блаженніший Святослав Шевчук, Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви, який пробув у нашій країні з 14 по 16 грудня. У цій Літургії взяли також участь апостольський нунцій в Казахстані Френсіс Ассізі Чуллікатт, архиєпископ Чіріл Васіл, секретар Конгрегації у справах Східних Церков, рідні брати о. Василя єпископ Йосафат Говера та протоієрей Андрій Іван Говера, а також римо-католицькі єпископи: єпископ Єжи Мацулевич з Узбекистану, апостольський адміністратор Киргизії о. Ентоні Коркоран, єпископ Йосиф Верт з Новосибірська, єпископ Адель Дель Оро з Караганди, єпископ Хосе Луїс Мумбіела Сієрра з Алмати, архиєпископ Томаш Пета і єпископ Атаназіус Шнайдер з Нур-Султана, апостольський адміністратор Атирау о. Даріуш Бурас та інші священники.
16 грудня в соборі Св. Йосипа в Караганді Блаженніший Святослав разом з єпископом Карагандинським Аделем Дель Оро відслужив заупокійну службу біля гробу єпископа Олександра Хіри. По завершенні Літургії Його Блаженство запропонував домагатися статусу малої базиліки для цього собору, в чому його підтримав єпископ Адель, який зізнався, що сам давно думав про це.
Ваше Блаженство, головна мета Вашого приїзду до Казахстану — оголосити про заснування Апостольської адміністратури Казахстану і Середньої Азії для віруючих візантійського обряду та призначення її предстоятелем митрофорного протоієрея о. Василя Говери. Що, на Вашу думку, ця подія змінить в житті місцевих греко-католиків і християн взагалі?
Перш за все, ця подія стала можливою завдяки ініціативі Папи Франциска. Це він своєю владою створив цю апостольську адміністратуру для віруючих східного обряду Казахстану і Середньої Азії. Булла Понтифіка містить слова, що роз’яснюють його волю: для чого і з якою метою це було зроблено. Святіший Отець говорить, що адміністратура створюється з метою кращої опіки і розвитку греко-католицьких громад в цьому регіоні і забезпечення всіх необхідних засобів душпастирства для місцевої пастви.
Які надії ми пов’язуємо з цією подією? По-перше, нова адміністратура — це один із способів організації вже існуючих громад, тобто, це не якась абсолютно нова дійсність, що звалилася раптом з небес. Швидше навпаки, наші парафії, які діють тут вже багато років, отримують можливість кращої організації та об’єднання в одну структуру.
Звичайно ж, проголошене на папері має ще втілитися в реальність. Апостольська адміністратура, як окрема юридична особа, має бути ще визнана державою, повинні ще запрацювати механізми, які об’єднували б в єдине ціле розрізнені парафії, що діють в Казахстані — в Караганді, Павлодарі, Нур-Султану, Алмати і т. д. З об’єднанням їх в одну структуру відкриваються нові можливості і для забезпечення їх священниками, розширення присутності наших ченців, тобто ми сподіваємося, що краще буде організована вже існуюче життя католиків візантійського обряду в цій частині світу.
Ви тільки що молилися біля гробу єпископа Олександра Хіри, який, як відомо, освятив цю церкву (Св. Йосипа в Караганді) і взагалі багато чого зробив для становлення цієї парафії і Католицької Церкви в Казахстані. Що Ви відчували, перебуваючи в цьому храмі?
По-перше, тут слід особливо відзначити, що Олександр Хіра, як, втім, і о. Олексій Зарицький, були греко-католиками: перший — єпископом, а другий — священником. Фактично, опинившись в’язнями Карлагу, вони розпочали служити таким же в’язням, як вони самі, допомагати ближньому і, звичайно ж, служити в якості священнослужителів. І хочу підкреслити: греко-католицькі єпископ і священник служили навіть в латинському обряді, тому що, коли Церква переслідується, коли всі церковні структури скасовані, тоді приналежність до того чи іншого обряду стає відносною. Звичайно, ті чи інші традиції дотримуються, я б сказав, навіть сильніше, ніж в умовах свободи. Але, коли Церква терпить переслідування, ми розуміємо, що незалежно від обряду, від національності добро потрібно робити всім — всім нужденним, усім, хто страждає, всім хворим, всім вмираючим… І Олександр Хіра — це якраз таки наочний приклад того, як це тут відбувалося.
Особисто я сьогодні глибоко духовно відчував присутність владики Хіри. Чому? Тому що він не тільки став фундаментом Римо-Католицької Церкви в Казахстані, а й здійснив величезний внесок в організацію підпільної Греко-Католицької Церкви в Україні, тобто Караганда мала значення не тільки локальне, була важлива не тільки для Казахстану, але для всього Радянського Союзу. Тоді не було меж між Україною, Росією, Казахстаном, Середньою Азією… Сибір, Далекий Схід… — все це було єдиним простором — простором людських страждань і гонінь на Церкву. З Західної України приїжджали сюди до вас, в Караганду, щоб рукопокладатися підпільно в єпископи, священники, і потім роз’їжджалися по всьому Радянському Союзові.
Особливо важливе значення це мало для нас, греко-католиків, тому що ми не могли служити відкрито, в храмах. А ця церква Св. Обручника Йосифа, відрізнялася якраз тим, що після її освячення перші кілька років греко-католицькі священники відкрито, в східних ризах служили тут Літургію у візантійському обряді, поки влада не спохватилася і вже перед Горбачовським періодом не заборонила.
Тому цей храм Св. Обручника Йосифа мав і має дуже велике значення для нашої Української Греко-Католицької Церкви. Тому я сьогодні приїхав сюди, щоб відслужити Літургію в цьому храмі, де молилися мої священники, мої попередники, де молилися наші блаженні, святі єпископи і батьки, і щоб помолитися біля могили єпископа Олександра Хіри, процес беатифікації якого якраз почався. Ми молимося про успішне завершення цього процесу.
Але є одна умова… Всіх ваших читачів мені хотілося б попросити: якщо у Вас є якісь потреби — духовні чи фізичні, моліться Богу за заступництво Олександра Хіри і, будь ласка, повідомте про всі ті ласки, які за його посередництвом Господь вам пошле. Тому що зафіксований факт чуда — це необхідна умова успішного процесу беатифікації. Вшанування цього святого чоловіка дуже важливо для того, щоб цей процес проходив належним чином.
І сьогодні я також вніс таку пропозицію, щоб цей храм Св. Йосипа був проголошений малою папською базилікою. Сьогодні Папа Франциск приділяє особливу увагу таким ось маленьким, але знаковим храмам. Наприклад, в Одесі цього року відбулася схожа подія: маленька церковця, побудована за часів гонінь, — не великий катедральний собор, а саме маленька церковця, — отримала статус малої базиліки. Тим самим Святіший Отець Франциск хотів підкреслити значимість не тільки великих і красивих соборів, але і таких маленьких храмів, які відіграли велику духовну роль в житті Церкви.
Звичайно ж, цей статус, по-перше, зверне увагу на цей храм, допоможе всім нам зберегти пам’ять про нього, допоможе нам передати цю славну історію новим поколінням. Адже здебільшого молоді сьогодні всі ці розповіді про переслідувану Церкву, про період комуністичного режиму здаються якоюсь легендарною билиною. Сьогодні ніхто з них навіть не уявляє, що Церква може бути гнаною. Тому мені здається, що присвоєння цьому храмові такого статусу буде мати велике педагогічне і євангелізаційне значення. І думаю, що сюди, до вас в Караганду, приїжджатиме безліч людей з усього світу, безліч людей, в житті яких ця церква зіграла важливу духовну роль, багато хто з колишніх в’язнів Карлагу і їх нащадків, які отримали духовну благодать в стінах цього храму.
Вчора під час Літургії в церкві Покрову Пресвятої Богородиці Ви говорили на проповіді, що блаженний Олексій Зарицький був якимось чином пов’язаний з Вашою родиною…
Батьки Олексія Зарицького дружили з моїми бабусею та дідусем. Пам’ятаю, як його рідний брат майже щодня приходив до нас в гості, як він читав вірші Шевченка — на пам’ять «Кобзаря»! Мене завжди дивувало це…
Коли Зарицький вийшов на свободу після першого терміну та ув’язнення і повернувся в Західну Україну, то перший час жив в будинку моїх бабусі і дідуся і служив там підпільно Літургію. А мій дідусь був кравцем і, за його власними розповідями, шив священичі облачення і рясу для о. Олексія.
Для нашої підпільної Церкви в Україні і, зокрема, для моєї сім’ї присутність отця Олексія Зарицького була надзвичайно важливою з багатьох причин. Перш за все, то були часи, коли у нас не було своїх священників, і ми не знали, чи виживе наша Церква, чи не виживе… З’являлися різні розкольники… Наприклад, була така апокаліптична група «тих, що каються», що відмежувалася від інших віруючих. І о. Олексій приїхав і роз’яснив всім, як насправді виглядає підпільна Церква, хто наш митрополит, хто наш єпископ, як Йосип Сліпий перед від’їздом до Риму, а точніше перед своїм вигнанням з Радянського Союзу, призначив своїх намісників, так би мовити, адміністраторів, яким делегував свої митрополичі і єпископські повноваження. І сам Олексій Заріцький якраз був одним з таких адміністраторів, якому митрополит Сліпий делегував свої повноваження для душпастирського служіння тут, в Казахстані та Середній Азії.
Про все це я знав ще маленькою дитиною з розповідей моїх бабусі і дідуся, тому що вони дружили з сім’єю Олексія Зарицького, і я зобов’язаний цим розповідям, цій духовній дружбі своїм покликанням, так як в радянські часи про це не можна було прочитати ні в книгах, ні в газетах, ні почути по радіо чи побачити по телевізору.
А як Ви бачите роль Греко-Католицької Церкви в житті християнських Церков по всьому світі і, звичайно ж, в екуменічному діалозі між православ’ям і католицизмом?
Місія нашої Церкви — це бути нестихаючим пророчим голосом, що закликає всіх християн до єднання. Навіть сьогодні, на цій Літургії були присутні православні священники, які дуже уважно спостерігали, як ми молимося, як співають наші семінаристи, як чинно служить наш диякон… І потім, після Літургії, вони мені сказали: «Ви молитеся точно так само, як ми!» Але у нас є одна особливість: ми причащаємося разом з однієї чаші одного Тіла Господнього з братами і сестрами латинського обряду, тобто наше служіння, наша присутність є знаком того, що християнська єдність можлива, що це не просто якась ідея богословів або церковних політиків, це — заповідь Христа, це — Його воля, Його молитва: «Щоб усі були одно».
Ми знаємо, що Вам часто доводиться зустрічатися з Папою Франциском. Чи не могли б Ви трохи поділитися Вашими враженнями від цих зустрічей?
Ми познайомилися з майбутнім Папою Франциском ще в Аргентині, куди я, молодий ще тоді 38-річний єпископ, приїхав, щоб послужити Греко-Католицькій Церкві в цій країні. І, звичайно, з України потрапити в Аргентину і ще бути католиком східного обряду серед латиноамериканської культури — це просто нездійсненна місія. І ось в той час, коли я туди приїхав, наша єпархія входила до складу митрополичого округу архиєпископа Буенос-Айреса. І кардинал Бергольо був моїм безпосереднім начальником. Тоді ми з ним і зустрілися вперше.
І знаєте, за що я йому вдячний? За те, що він навчив мене тому, що значить бути єпископом сьогодні. Часто ми думаємо, що єпископ, як фараон, як принц, який носить багаті облачення, сидить на престолі, всі йому цілують руки, усі його слухаються, беззаперечно виконують його накази… Але це все величезна брехня!
Мені назавжди запам’яталися слова кардинала Бергольо: «Єпископ — це, в першу чергу, слуга інших, слуга бідних і нужденних». Єпископ — це не фараон і не принц, це останній з усіх слуг. І він говорив мені: «Ти повинен зрозуміти, що покликаний тут служити самому останньому… Хто тут останній в нашому суспільстві, то ти — його слуга».
Для мене це було величезне відкриття і величезна допомога. І я скажу вам, що це стало моєю радістю. Звичайно, якщо хтось думає: «Мені доведеться відмовитися від моїх привілеїв», то його чекає тільки смуток і печаль. А я ніколи не сумував, тому що ніколи не претендував на якусь владу або щось ще. Єдине, на що я претендував — це бути ближче до людей, а це завжди можливо, тому що люди завжди близько. І така свобода від претензій на владу, багатство і т. д. дала мені величезну силу.
Мені ніколи і в голову не приходило, що я стану Главою своєї Церкви, що через кілька років мене, як молодшого з усіх єпископів нашого Синоду, оберуть, щоб бути першим, і з кінця світу, з Аргентини покличуть назад до Києва.
Тобто я вдячний кардиналу Бергольо, сьогоднішньому Папі, за те, що він навчив мене правильно розуміти сенс мого служіння.
І тепер таке питання, можливо, не стільки релігійне, скільки відноситься до політики… Всі ми знаємо про ті трагічні події, які останні шість років відбуваються в Україні. Ми тут, в Казахстані, в силу нашого спільного радянського минулого відчуваємо певний родинний зв’язок з усіма сторонами цього конфлікту. Скажіть, як Ви, як християнин, сприймаєте те, що відбувається?
Чесно кажучи, ми в Україні ніколи навіть в найстрашнішому кошмарному сні не могли собі уявити подібне… І та війна, яка йде сьогодні у нас в країні — це величезний біль для нашого народу. І це війна не між народами, тому що українці і росіяни не хочуть воювати один з одним. Це війна між двома проєктами майбутнього, один з яких передбачає відновлення неосяжного Радянського Союзу…
І мені хотілося б зараз розкрити для всіх обійми миру: давайте цінувати свободу, давайте поважати незалежність один одного і, виходячи з цих принципів, будувати наші добросусідські відносини. Якщо ми зрозуміємо, що покликані сьогодні бути добрими сусідами, любити один одного такими, якими ми є, то це стане рецептом миру для майбутніх поколінь.
Кожен народ, кожна держава має право на повагу сусідів і міжнародної спільноти, кожен народ має право сам обирати шлях свого розвитку, а сусіди повинні дружелюбно поважати вибір того чи іншого народу.
І на закінчення, що Ви хотіли б побажати всім казахам, в тому числі і християнам, які тут проживають, в цей День Незалежності, який ми сьогодні святкуємо?
Наш Спаситель Господь Ісус сказав так: «По тому пізнають усі, що ви — Мої учні, якщо будете любити один одного». Мені хотілося б всім Вам побажати великої любові, справжнього кохання. Це не сентиментів, які сьогодні є, а завтра немає, як хороша чи погана погода, а божественної любові, яка є джерелом життя і миру. По-справжньому любити Господа Бога всім своїм серцем, всією своєю душею, всіма своїми думками, всіма своїми бажаннями, а ближнього свого — незалежно від того, якої він національності, до якої церкви він ходить, яку релігію сповідує, — любити, як самого себе.
Ваше Блаженство, спасибі Вам!
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
