«Блаженніший Любомир — наш улюблений Батько, Вчитель і Заступник перед престолом Всевишнього», — владика Богдан Дзюрах

31 травня 2020

В німецькій мові є вислів, зміст якого можна передати приблизно так: Чоловік скаржиться на своє оточення і на егоїзм, який панує у світі, кажучи: «Усі люди егоїсти, кожен думає лише про себе. Про мене думаю лиш тільки я один»…

Вірус егоїзму

Так, кожна людина заражена вірусом егоїзму. Коронавірус спалює легені і це смертельно небезпечно для людського організму. Натомість егоїзм, егоцентризм і зосередженість виключно на собі спалюють людське серце, і тому вони такі загрозливі для людської душі. «Філавтíя», — самолюбство, — Отці пустині називали коренем і першопричиною усіх гріхів і зол у людському житті. З іншого боку, святість людини проявляється у її готовності і здатності поставити у центрі своєї уваги, своєї турботи і свого служіння іншого.

Ісус ставить на перше місце своїх учнів

Саме так як це робить в нинішньому Євангелії Господь Ісус: напередодні своїх страстей, коли вже буквально відчуває на собі смертельний подих зрадника і руку розпинателів, Ісус не думає про себе, а думає про своїх апостолів, про своїх найближчих співпрацівників і молиться за них до Отця Небесного. І не лише за них, але і за тих, до котрих Він їх пошле після Воскресіння і з якими вони творитимуть Його Церкву.

»Я вже більш не у світі, а вони у світі, і я до тебе йду. Отче Святий! Заради імени твого бережи їх, тих, що їх ти мені передав, щоб були одно, як ми! Бувши з ними у світі, я беріг їх у твоє ім’я; тих, яких ти передав мені, я їх стеріг, і ніхто з них не пропав, лише син загибелі, щоб збулося Писання. Тепер же іду до тебе, і кажу те, у світі бувши, щоб вони радощів моїх мали у собі вщерть».

Третя річниця відходу до вічності Блаженнішого Любомира

Сьогодні ці слова Архиєрейської молитви Ісуса Христа звучать особливо проникливо і промовисто, бо сьогодні виповнюється рівно три роки від того моменту, як перейшов до вічності наш улюблений Батько, Вчитель і Заступник перед престолом Всевишнього Блаженніший Любомир. Три роки вже минуло з того часу, а ми і надалі відчуваємо потребу похилятися над прикладом побожності і над життєвою поставою цього смиренного і мудрого Божого мужа, якого Господь подарував нашій Церкві і нашому народові, щоб разом з ним ми переступили поріг третього тисячоліття і відкривали наше життя щораз більше до Господа Ісуса як Джерела відродження українського народу.

Він за життя свого стеріг нас і оберігав, а ми, за його потужними старечими плечами, почувалися безпечними і захищеними. Часто пригадуємо собі ми, що мешкали з ним в Княжичах, як він, коли нам треба було відлучитися на деякий час з дому, казав: «Ви їдьте, а я пильнуватиму хати». Це «пильнування дому» ми розуміли і розуміємо більше в духовному плані, ніж у фізичному: він і тоді, і надалі пильнує нашого спільного дому — дому нашої Церкви і нашої Батьківщини.

Приклад простоти і мудрості Блаженнішого Любомира

Він вмів прийняти, вислухати, пригорнути кожного, не створюючи штучної дистанції, — думаю, навіть теперішню «соціальну дистанцію» він в притаманний собі спосіб легко б подолав у притаманний собі спосіб — своєю лагідною усмішкою, добрим словом, спокійним поглядом мудрих проникливих очей. І очевидно мудрість — той найбільший дар, яким Господь його оздобив, щоб він провадив свою Церкву і народ у непростий період національного і церковного відродження. Як згадував один з його побратимів по Ініціативі 1-го грудня, «його розважливість, впевненість у тому, що він говорить, і власних сумнівах, — а він таки сумнівається і переконаний у необхідності цього, діє магічно на людей. Замовкають навіть дуже відомі люди — і не говорять дурниць» (В’ячеслав Брюховецький).

«Молитва була джерелом його мудрості і запевняла силу його слову»

Його служіння слова, таке цінне і так потрібне нам усім, було виявом його участі у Христовому священстві. Тому Він, подібно як Христос Спаситель, приймав слово з висот і щедро ним ділився з нами усіма. І це його служіння не припинилося з його відходом до Отця Небесного. Втім, воно зараз доповнюється і довершується тим, що було первинним навіть під час його земного мандрування: глибокою і щирою молитвою. Молитва була джерелом його мудрості і запевняла силу його слову. Ця молитва є тепер його найбільшим служінням, яке він дарує наші Церкві і українському народові. І кожен з нас вже, мабуть, мав нагоду пересвідчитися у дієвості його молитовного заступництва у різних справах, не лише духовних, але і дочасних.

Блаженніший Любомир прагне вимолити для нас дарів

Думаю, що у світлі нинішньої Архиєрейської молитви Господа Ісуса, яку ми чули в Євангелії, він прагне вимолити для нас таких самих дарів, яких прагнув Господь для своїх учнів, для своєї Церкви:

— живої віри в Бога — Отця Небесного. Він нас учив, подібно як Ісус, звертатися до Бога словом «Отче!», «Татуню!» і довірятися Йому беззастережно у всіх обставинах життя;

— єдності як сповнення заповіту Христа Ісуса для своєї Церкви — «щоб усі були одно», але також як запоруки перемоги для свого народу. Для нього були осоружними поділи, протистояння і протиставлення. Він закликав творити добро усім без винятку, а після початку війни, коли у нашому народі з’явилися сотні тисяч внутрішніх переселенців, він, що і сам був скитальцем на чужій землі і відчув силу людської підтримки і любові, сприймав цю важку для народу ситуацію як нагоду взаємного пізнання і підтримки та був переконаний, що люди, яким ми сьогодні простягнемо руку помочі, завтра стануть «апостолами єдності України, коли повернуться до своїх домівок».

— а третій дар, якого, я не сумніваюся, Блаженніший бажав би нам сьогодні, це — трохи більше радості. Його вражав смуток на обличчях українців, коли він після майже 50 років проведених на чужині, вернувся до вільної вже України. І це не дивно, бо радість, справжня радість не походить з розважальних шоу, така радість є оманливою, облудною, несправжньою; натомість справжня радість — це дар Божий, плід Святого Духа. Бо там, де Бог, там є життя і радість. Господь Ісус невипадково просить Отця Небесного, щоб Його учні мали у собі «вщерть Його радощів». Блаженніший Любомир наголошував, що єдине справжнє щастя — це життя з Богом; натомість життя без Бога — це пекло. А в пеклі, як відомо, радості немає. Ми були 70 років під впливом пекельних сил. Тепер крок за кроком здобуваємо Богом даровану свободу, якої нас позбавили наші недруги. І просимо на цьому шляху духа радості, звертаючись устами наших священників наприкінці Літургії до Христа Ісуса: «Ти, що сповнив увесь отчий промисел, сповни радости і веселости серця наші».

Ми молимось за нашого Блаженнішого, за упокій його душі, а в нього просимо з Христом і у Христі вимолювати для нас і надалі цього потрійного дару — живої віри в Бога, єдності і радості.

Радість від нас для Блаженнішого Любомира

А на закінчення бажаємо зробити радість і для нього. Бо нинішній день — це для нього радісний день. Бо це — День народження до вічності; день сповнення його надій; день єднання з Христом Господом, якого він так дуже полюбив, якому так вірно служив, з яким з’єднався усім своїм буттям спершу у Хрещенні, відтак у священстві і в повноті священства — в єпископстві; це — день остаточного і повного прозріння, коли він міг побачити Бога лицем в лице, так як новонароджена дитина бачить обличчя мами. Щоб принести радість нашому Блаженнішому, не треба дорогих дарунків. Він і за час свого земного мандрування не дуже побивався за дарунками, тим більше зараз, в небі. Він може сказати так, як сказав св. Павло пресвітерам з Мілету: «Ні срібла, ні золота, ані одежі я не вимагав ні від кого» (Діяння 20, 33), бо добре знав, що золото не приносить радості людині. Але є щось, що він, без сумніву, прийме від нас із радістю, я би сказав, навіть з великою радістю. Ви, мабуть, пам’ятаєте, як Павло Шеремет, що трагічно відійшов від нас, питався нашого Блаженнішого в одному з інтерв’ю, що йому приносить радість, можливо — «вареники, прогулянки, книги», — а той з добродушною усмішкою відповів: «Коли хтось робить щось доброго. Мені дуже приємно довідатися, що хтось зробив щось доброго, що хочуть робити, що думають про це, що усміхаються один до одного».

То ж прошу вас і закликаю в ім’я Господнє і в ім’я світлої пам’яті Блаженнішого Любомира словами св. апостола Павла: «Не втомлюймось добро чинити» (2 Сол 3, 13), чинім добро щоденно, витривало, даючи свідчення живої віри, укріплюючи нашу єдність і обдаровуючи одне одного Божою радістю, усміхаючись… навіть крізь захисну медичну маску. Амінь.

† Богдан Дзюрах,
Секретар Синоду Єпископів УГКЦ