СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької Церкви«Багато болю, але в українському народі — струменіюче джерело надії»: інтерв’ю Глави УГКЦ для ватиканських медіа
В інтервʼю для ватиканських медіа Глава Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав Шевчук ділиться думками в контексті 1000 днів, що минули від початку повномасштабного російського вторгнення. Він закликає не залишати Україну наодинці і не вважати її проблемою, бо в стійкості українців — вирішення багатьох несправедливостей у сучасному світі.
Блаженніший Святослав Шевчук говорить про скорботу і біль, які переживає український народ, але ще більше про надію, простежуючи тисячу днів війни, яка охопила Україну. В інтервʼю для ватиканських медіа Глава УГКЦ знову засуджує війну, називачи її «безглуздою і святотатською», і від імені українців звертається із закликом: «Не залишайте нас наодинці», бо «присутність Церкви — це таїнство, яке робить видимою реальну присутність Господа серед Його народу».
Ваше Блаженство, які почуття переважають серед людей в Україні після тисячі днів повномасштабної війни, також і в контексті російських обстрілів останнього тижня?
Очевидно, якщо говорити про почуття, то, з одного боку, справді зростає глибоке почуття болю. Люди відчувають глибоку скорботу, бо щодня доводиться бачити на власні очі це жахливе обличчя смерті, руйнування. Але з іншого боку, мушу сказати, що, дивлячись на те, як ми прожили ці тисячу днів, переважає почуття, я б навіть сказав більше: не стільки почуття, скільки чеснота, тобто здатність зберігати надію. Бо без надії сьогодні неможливо далі жити в Україні. Бачимо, як працівники української енергетичної інфраструктури після ракетного обстрілу, після кожного руйнування, починають все спочатку і за кілька годин намагаються відновити пошкодження. Бачимо наших лікарів, які, незважаючи на небезпеку, допомагають діставати людей з-під завалів зруйнованих будинків, тобто мають цю медичну, професійну чесноту надії, адже продовжують рятувати життя. Тому, з одного боку, є глибоке почуття горя, але з іншого боку — ось ця справжня чеснота надії, надії людей різних професій, різних прошарків суспільства, різних соціальних груп, як також представників різних регіонів України.
Багато українців кажуть, що війна їх дуже змінила. Які зміни чи перетворення, на вашу думку, переживає Церква в Україні? І чим з цього досвіду можна було б поділитися з усіма католиками світу?
Тут я хотів би трохи поділитися нашим досвідом. Коли почалася війна, коли в одну мить ми опинилися під бомбами, ми пережили глибокий шок. Багато вчених з психології, з суспільних наук, а також ми з духовної точки зору, всі погоджуємося, що цей шок був немовби моментом перезавантаження: в одну мить порушилися всі людські стосунки, все, що ми до того часу розуміли, знали, переживали, було зруйноване. Тобто ми стали свідками явища, коли твоє попереднє життя розбилося вщент. Цей перезапуск спричинив певне оновлення, правду кажучи, тому що ми були змушені оновити наші стосунки, починаючи від стосунків із самим собою. Кожен повинен був зрозуміти: «Хто я є? Що я маю робити?». Спали всі маски, всі видимості, вийшли на як глибокі наміри людських сердець. Об’явився глибокий сенс людської природи, як у її величності, унікальності, так і в її слабкості та гріховності. Це потрясіння спровокувало також інше явище: втрату і відновлення наших взаємин з Богом. В одну мить здавалося, що Бог сховав своє обличчя. Коли переживаєш бомбардування, відчуваєш, як здригається твій дім, чуєш отой жахливий гуркіт бомб, які падають, це справжні переживаєш так, ніби потрапив у духовну ніч, коли хочеться кричати: «Господи, де Ти? Чому Ти мене покинув?» — як Ісус взивав на хресті. Та далі той Бог, Який в один момент майже був затьмарений, дає відчути свою присутність, і Церква стає свідком явища глибокого навернення як тих, хто був близьким до Церкви, — священників, єпископів, монашества, мирян, — так і тих, хто був далеким від Церкви. Віднайти Бога як джерело свого життя і надії посеред цієї катастрофи, цієї ночі знищення, болю і війни. В цьому і полягає сенс духовного і церковного життя: втрачати і знову знаходити, проходити через руйнування, а потім віднайти себе в іншому світі, суспільстві, країні. Тому всі говорять, що тієї України, яку багато хто знав до 24 лютого 2022 року, більше не існує. Потрібно наново відкривати цей народ, цю країну, наново відкривати Христову Церкву, присутню посеред цих людей.
Життя — це найцінніший Божий дар. В Україні численні сім’ї переживають горювання через втрату своїх близьких, які загинули на фронті чи внаслідок обстрілів. Як у цьому контексті Церкві вдається допомагати людям далі любити і захищати життя?
У цих обставинах ми почуваємося зануреними в океан болю. Потрібно відкрити і зрозуміти людський біль. Людський біль — це не просто почуття, це не просто відчуття болю тіла, душі чи нашої психіки. Людський біль є таємницею, і Церква зараз справді перетинає це «Червоне море» болю, йдучи слідами Ісуса Христа, Який зумів заглибитися в усю повноту людського болю, щоб потім показати нам вихід. Ми зрозуміли, що в хвилину болю настає період жалоби, тобто період, коли людина переживає цю втрату найдорожчої людини. Також і і траур — це теж явище, це період, який треба зрозуміти, вивчати, як також поважати. І як слід поводитися? Як його переживати? Як залишатися душпастирями, християнами, людьми в цьому океані болю? Ми дечого навчилися. По-перше, не треба поспішати сказати: «Я тебе розумію». Багато людей з-за кордону, навіть друзі, коли кажуть нам: «Ми вас розуміємо», то ці слова завдають нам глибокого болю. Тому що не можна сказати юнакові, який втратив ноги: «Я тебе розумію». Ти ніколи не зрозумієш цього юнака, якщо не будеш занурений у той самий біль, який переживає він. Тому не варто поспішати зі словами: «Я тебе розумію», бо розуміння приходить через досвід. По-друге, дуже важливо бути присутнім, навіть якщо ми не можемо нічого сказати, навіть якщо ми мусимо пережити цей період нерозуміння того, що відбувається. Але справді бути присутнім. Таїнство присутності є важливим. Іноді присутність може викликати в тебе момент глибокої незручності. Мені часто спадали на думку слова пророка Єремії, які він промовляв до Господа: «Ти ввів мене в оману, о Господи, і я дав себе ввести в оману. Схопив єси мене, подужав. Я став посміховищем щоденним, кожний глузує з мене». Ми неодноразово переживали те, що багато хто глузував з нас. А ми іноді просили їх: «Мовчіть, але будьте присутніми, перебувайте поруч з нами. Не залишайте нас наодинці». Присутність Церкви — це таїнство, яке робить видимою реальну присутність Господа серед Його народу. Третя дуже важлива річ — це сила Божого слова. Слова, яке несе Божу силу, несе життя, надію, здатність відновлювати наші людські та духовні ресурси. Слово Євангелія — це справді життя. Це не просто красива фраза чи метафора: Боже слово передає життя. Я на власні очі бачив, коли проповідував Боже слово, як це слово буквально оживляло людей, як вони в ньому наново знаходили свої сили. Це було чудо. Не людське слово, видане за божественне, а слово Євангелія. Навіть з усією його силою, а часом і жорстокістю, але сказане посеред царства смерті, воно є словом, яке проголошує життя і воскресіння. Це три речі, якими можна підсумувати те, чого ми навчилися на даний час, занурені в цей океан, в цю таємницю людського болю в Україні.
Ваше Блаженство, у багатьох інтерв’ю ми чуємо від українців, що вони є першими, хто прагне миру, але все, що відбувається, на жаль, віддаляє цю мету. Що є джерелом надії на те, що справедливий і тривалий мир таки може прийти до цієї багатостраждальної країни?
Де знаходиться джерело надії? Я мушу сказати, що ми відчули, що це джерело надії не є поза межами України, за кордоном, але що це джерело надії є в нас самих. Нам давали три дні… Але зараз ми говоримо про тисячний день цієї війни, безглуздої, блюзнірської, святотатської війни. Ми побачили, що зсередини нас б’є певне бурхливе джерело. Іноді це джерело опору, стійкості, надії стає проблемою, політичною проблемою, військовою проблемою, дипломатичною проблемою. Для агресора це військова проблема, тому що вони хочуть знищити це джерело, яке вирує, вони не хочуть визнавати, що воно справді існує. Тому ракетами, бомбами, танками вони хочуть знищити це джерело, яке створює їм проблеми, проблеми для геополітики «русского міра». А іноді це джерело надії створює проблеми і для політиків, тому що багато хто дивиться на Україну як на проблему. Але вони не розуміють, що там, у цьому джерелі, є вирішення. Там є рішення для багатьох проявів несправедливості, для численних ситуацій, коли сучасний світ переживає втрату своєї людяності. Джерело надії в Україні допомагає повертати людині людяність. І також дипломатам це джерело надії і стійкості в Україні кидає виклик, вони шукають різні формули миру, формули для політичних переговорів, але до сьогодні не знайшли їх. Україна не припиняє існувати саме тому, що має в собі це пульсуюче джерело надії, життя. Я думаю, що це ще треба зрозуміти, осмислити, в першу чергу, християнам і людям, які вірять в Бога. Тому що це джерело, безумовно, має не просто людське походження. Коли ми бачимо, що наші людські сили кожного дня спустошуються, а потім наповнюються, то це таке саме явище, коли Ісус Христос помножив хліби і рибу для тисяч людей. Щось є, є якась іскра життя. Чому ми не перестаємо надіятися? Не тому, що віримо, що хтось інший знайде рішення для справедливого миру в Україні, а тому, що світ і сам агресор повинні визнати об’єктивність існування цього народу, який у собі несе струменіюче джерело своєї надії.
Ваше Блаженство, чи хочете щось додати?
Я хотів би додати, що справді сьогодні в Україні ми переживаємо те, що буде важливим не тільки для нас. В Україні відбувається щось, що виходить за межі окремої нації, окремої країни, навіть окремої Церкви. Відкривається сенс людського становища, яке завжди перебуває під загрозою розриву, спричиненого егоїзмом, і завжди прагне реалізувати автентичний Божий образ, який ми носимо в собі. Тобто, в Україні відкривається автентичне обличчя людства, і ті, хто зможуть це розпізнати, зрозуміють, що Україна сьогодні — це не проблема, а частина вирішення.
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
