СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиАрхиєпископ-емерит Іван Мартиняк: «Церква зросла територіально і чисельно, і робить мене щасливим»
«Колись ми навіть не могли собі уявити, що нам доведеться створювати стільки нових душпастирських осередків. Але це пов’язано з сумною історією, бо ці люди тікають зі своєї країни. Треба подякувати римо-католицьким єпископам, які відкрили для нас свої храми», — розповідає архиєпископ Іван Мартиняк в інтерв’ю для католицької редакції «KAI». Цього року митрополит-емерит Перемишльсько-Варшавський Української Греко-Католицької Церкви святкує 85-річчя від дня народження, а також 60-річчя священичих свячень і 35-річчя єпископських свячень.
Павло Бугіра (КАІ): 85 років життя, 60 у священстві та 35 у єпископстві. Три прекрасні ювілеї, що припадають на один рік. Важливі події в житті архиєпископа припадали систематично кожні 25 років.
Архиєпископ Іван Мартиняк: Якимось чином Господь Бог приготував це для мене.
Ювілеї, напевно, спонукають до роздумів.
Не тільки ювілеї. Кожен рік, кожен день спонукає до роздумів. Особливо в старості.
Коли ви озираєтеся на своє життя, що виходить на перший план?
На першому плані — задоволення від того, що наші єпархії розвинулися, Церква зросла територіально і чисельно. Є три єпископи, які дбають про вірних. Зовсім інша реальність. Це робить мене щасливим. Я не можу скрізь поїхати, бо в такому віці вже є різні немочі, але я щасливий, що з’являються нові парафії і люди мають душпастирську опіку.
Архиєпископ-емерит Іван Мартиняк
Мені зараз захотілося перенестися в минуле, в дитинство архиєпископа, яке було позначене війною і втратою батька. Про його долю і про те, де він похований, ви дізналися лише кілька років тому.
Це правда. Мій батько був мобілізований до радянської армії, і ми не знали, що з ним сталося. Ми знали лише, що він загинув. Лише нещодавно, 10 років тому, я дізнався про його долю. У 1942 році він потрапив у полон. Спочатку він був у таборі для військовополонених під Дрезденом, а потім у Гроссберені під Берліном, де і помер. Він похований у братській могилі. Там стоїть пам’ятник, на якому перераховані всі загиблі. Я збирався туди поїхати, але, на жаль, не встиг.
Родина архиєпископа надавала допомогу місцевим євреям. Як це виглядало?
Треба було бути дуже, дуже обережним, але треба було бути людиною і християнином. Мама залишалася сама з тіткою і дітьми. Євреї приходили на два-три дні, а потім поверталися назад до лісу. Вони самі так хотіли. Перш за все, треба було дати їм щось поїсти. Це були страшні часи, про які я знаю здебільшого з розповідей моєї мами і тітки, але я бачила, що вони йдуть. Ми давали їм хліб і щось просте, що було доступне в сільській місцевості.
Як цей досвід вплинув на Ваше подальше життя?
Моя сім’я була відкритою, в ній були українці, але були й німецькі впливи. Вона завжди служила іншим, ніколи нікому не відмовляла.
Ви походите з греко-католицької родини, але були висвячені в Римо-Католицькій Церкві і служили там 10 років.
Я був хрещений у греко-католицькій церкві. Після війни нас переселили на захід, у Сілезію. У ті роки не можна було висвячуватися у східному обряді.
Якою була дорога до східного обряду?
Вже в семінарії я мав контакт зі східним обрядом, греко-католики використовували там Хрестовоздвиженську церкву, яку я відвідував як семінарист. Там і дізнався про обряд. Після війни з нашою Церквою боролися, а після відлиги 1956 року влада почала її толерувати, хоча нам все ще не дозволяли утворювати парафії та вести метричні книги. Тоді шукали священників, які вміли б служити Літургію, і я повернувся до свого коріння. У 1974 році я отримав запрошення працювати душпастирем для греко-католиків в Аргентині. Однак у Легниці помер о. Володимир Гайдукевич, і о. Теодор Майкович попросив мого єпископа Вільгельма Плюту перебрати на себе душпастирство в Аргентині. Я залишився в Польщі.
Комуністична влада не визнавала структур Греко-Католицької Церкви. Душпастирська праця в той час, мабуть, була надзвичайно складною.
Від початку я був біритуалістом і служив Літургії в обох обрядах. Люди, не маючи можливості приймати Таїнства і богослужіння у своєму обряді, ходили до Римо-Католицької Церкви, а дехто — до Православної. На прикладі Сянока можу сказати, що багато вірних раніше ходили на православні Літургії, але коли наша Церква відновила свою діяльність, вони повернулися. Звичайно, не всі. Труднощі у відправленні свого обряду спричинили відтік вірних.
Римо-Католицькій Церкві тоді було важко, а Греко-Католицькій Церкві ще важче.
Греко-католицькій — вдвічі важче. З іншого боку, ми мали велику підтримку з боку єпископів і духовенства Латинської Церкви.
16 вересня 1989 року в дуже важливому для католиків Польщі місці — Ясній Горі — отець Іван Мартиняк був висвячений на єпископа. Це був історичний момент — перший греко-католицький єпископ після Другої світової війни.
Якраз у той час на Ясній Горі відбувалися святкування річниці Хрещення Київської Русі, тому сюди приїхали тисячі людей, багато священників з Польщі та України, єпископів з-за кордону. Це особливе місце, де моляться всі, незалежно від обряду. Для мене воно особливе ще й тому, що тут я отримав свячення.
Як Ви сприйняли рішення про призначення Вас єпископом?
Із задоволенням, що Церква матиме єпископа. І водночас зі страхом, бо це відповідальність перед Богом, перед Церквою, перед людьми. Треба було залагодити багато дуже делікатних справ.
Півстоліття приховування віри, і все ж Церква відродилася. Створювати парафію було дуже складно?
Відразу після війни взагалі не було можливості відправляти Літургії. Через деякий час, коли політична ситуація трохи заспокоїлася, деякі старші священники почали відправляти богослужіння. Багато з них були в’язнями, які повернулися із заслання, наприклад, із Сибіру. Більшість працювали в римо-католицьких парафіях, але відправляли Служби Божі у двох обрядах, щоб наші вірні мали душпастирську опіку і ми не втратили їх остаточно. Все це — ще раз підкреслюю — робилося без релігійних воєн, лише за згодою і в консультації з єпископами.
Коли у 1991 році було відновлено Перемишльську єпархію греко-католицького обряду, потрібно було організувати її структури. Єпархія охоплювала всю Польщу, тому достукатися до вірних було важко.
Це стало можливим завдяки священникам, які тепер могли працювати офіційно, а не підпільно. Весь цей час, також у комуністичний період, ми навчали семінаристів у Люблінській семінарії. Там нас зустріли з великою доброзичливістю, яка триває і до сьогодні. Була навіть ситуація, коли Управління безпеки наказало ректору вигнати греко-католиків з семінарії, але він не погодився.
Владика Іван Мартиняк з іншими єпископами у Польщі: митрополитом Євгеном Поповичем, владиками Володимиром Ющаком та Аркадієм Трохановським
Ви припускали, що через 30 років буде 3 єпархії?
Важко було цього очікувати. Ми — діаспора, а діаспора меншин має свої особливості. Треба було все влаштувати так, щоб не було конфліктів з місцевими громадами, з парафіями. Часом потрібна була нечувана дипломатія — не людська, а Божа дипломатія. І це, з Божою допомогою і допомогою людей доброї волі, нам вдавалося.
Сьогодні перед Греко-Католицькою Церквою стоять нові виклики. Наплив емігрантів з України. Коли я спілкуюся з катехитами, то чую, що часто це люди, які не до кінця усвідомлюють свою релігійну ідентичність.
Це можливо тому, що в Україні існує кілька Церков. Батьки не завжди доносять це до свідомості своїх дітей, особливо на сході України, де релігійність відрізняється. Крім того, в декого обряд зникає, бо вони обирають той, який домінує в даній місцевості.
Щодо труднощів, то час працює проти нас, бо мова і культура рухаються вперед, а з нами — як з діаспорою, але без прямого зв’язку з Україною — відбувається асиміляція. Це неминучий процес. Наш обряд є в меншості і люди, особливо в змішаних шлюбах, вибирають домінуючий, тобто латинський. Але латинська Церква також наражається на різні ризики, бо часи для віри зараз не найкращі.
Але з іншого боку, навіть у ці найважчі часи обряд і віра вижили.
Завдяки вірним і завдяки священикам.
У Польщі Греко-Католицька Церква зростає.
Колись ми навіть не могли собі уявити, що нам доведеться створювати стільки нових душпастирських осередків. Але це пов’язано з сумною історією, бо ці люди тікають зі своєї країни. Треба подякувати римо-католицьким єпископам, які відкрили для нас свої храми. У Варшаві ми маємо лише одну власну церкву — отців василіан — і шість парафій. Інші храми нам надають римо-католицькі парафії.
Переклад з польської мовиЗа матеріалами католицького інтернет-ресурсу «KAI»
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
