Владика Іван Мартиняк

Єпископ-емерит

Народився	20 червня 1939 року у с. Спас (тепер — Старосамбірський район, Львівська область).
Священичі свячення	29 червня 1964 року із рук римо-католицького єпископа Болєслава Комінка, митрополита Вроцлавського.
Єпископська хіротонія	16 вересня 1989 року в Марійському духовному центрі у с. Ченстохові (Польща).

Дитинство і родина

Іван Мартиняк народився 20 червня 1939 року у невеликому селі Спас, що належить до парафії Тершів, повіт Турка, середньо-північна Бойківщина, тоді Перемиська єпархія. Тепер її частина, що на ній знаходиться турчанський повіт, прилучена до Львівської архиєпархії. В парафіяльній церкві Свв. Безкорисних Косми і Дам’яна був охрещений і миропомазаний.

Його батько, українець-католик, загинув у Радянській армії в 1941 році.

Мати — чешка латинського обряду, переїхала з малими синами, 8-річним Васильком і 6-річним Іванком, репатрійована 1945 року до Польщі на Шлеськ. Записала дітей латинниками.

Освіта

Іванко здобув середню освіту. Відізвалось у ньому священиче покликання. Застукав до дверей Латинської духовної семінарії у Вроцлаві (Бреслав). Прийняли.

Скінчив студії із ступенем магістра богослов’я.

Священиче служіння

В 1964 році прийняв священничі свячення. Почав викладати в Духовній семінарії апологетику.

Під час вакацій 1966 році на 27-му році життя, будучи два роки священиком, поїхав до рідного села Спаса, щоб відвідати свою родину. Тут його двоюрідні брати і сестри показали йому парафіяльну церкву Свв. Косми і Дам’яна, кажучи: «Іванку, це є церква, що ти в ній хрестився. Ти є такий самий, як ми».

Не вміючи ні слова по-українському та дійшовши до свідомості, що він українець-католик, взявся о. Іван з молодечим підйомом до вивчення нашого обряду й української мови.

Початки науки обряду дав йому мій попередник о. д-р Теодор Савка.

Постало питання, чи він може в нашому обряді служити. Я про це спитав о. мітрата Василя Гриника, нашого церковного настоятеля, тодішнього головного заступника Примаса Стефана Вишинського.

Кардинал Вишинський відсилав усі справи, за винятком особистих, зв’язані з Українською Католицькою Церквою в Польщі, отцеві-мітратові Гриникові. Як якусь особисту справу залагоджував, питав свого головного заступника про його думку і після неї постановляв.

Отець-мітрат звернувся в справі служіння о. Івана до Патріарха Йосифа. Патріарх відповів, що усі священики, що походять з мішаних подруж, яких батьки є українці-католики, можуть без перешкод в нашому обряді служити.

Отець Іван Мартиняк почав мені допомагати в українській католицькій душпастирській станиці в костьолі Святого Хреста у Вроцлаві. Сповідав і служив Святу Літургію. Робив це в міру можливості, бо був сотрудником у вроцлавському катедральному соборі Св. Івана Хрестителя. Головним його заняттям було щоденне чергування у сповідальні.

Досі о. Мартиняк служив Святі Літургії для поручених моїй опіці вірних, під час яких я виголошував проповіді. Згодом о. Мартиняк служив Святі Літургії і проповідував. Спершу в душпастирських станицях в околицях Вроцлава, а відтак у Вроцлаві.

Спершу проповіді писав їх по-польському, а автор цих рядків перекладав їх на українську мову. Опісля писав їх українською, а я їх поправляв. Ці поправки були вже незначні, як ось поставити прикметник після іменника.

Згодом отець Іван так опанував українську мову, що витворив свій питомий стиль. Говорив: «Батьки Собору постановили ось так».

Вроцлавський митрополит Болєслав Комінек запитав о. Мартиняка про те, що він робить в костьолі св. Христа. Отець Іван Мартиняк відповів, що сповідає. «А свята Літургія?». Запитаний: «Часом служу».

На 15 січня 1970 року о. Іван Мартиняк має покликання до примаса кардинала Стефана Вишинського на послухання. Коли покликаний прийшов, похвалив Христа, примас відповів.

Кардинал Вишинський мав за звичку, що як покликав когось на послухання, то по виміні двох чи трьох речень витворював безпосередній настрій. З ним було легко говорити. Питає примас о. Івана: «Доміне сціс не сюр веністі?» — «Чи знаєш, чого ти прийшов?» — «Несціо» — «Не знаю», — відповідає запитаний. Дальшу розмову веде примас по-польському. Питає о. Івана, до якого обряду належить. «До греко-католицького», — відповідає о. Мартиняк. Кардинал пояснює церковний закон і заявляє, що прийняття Св. Тайни в чужому обряді не спричинює переходу на нього і продовжує питання, в якому обряді о. Мартиняк хоче служити. Запитаний заявляє, що його обов’язком є обслуговувати своїх земляків у їхньому обряді.

Примас обіцяє дати о. Іванові «індульт біритуалізму» — дозвіл служіння в двох обрядах, що й дав на письмі. Отець Мартиняк заявляє: «Еміненціє, я є двічі миропомазаний». «То ж на вас зійшло багато сили Святого Духа», — сказав кардинал.

Польські каноністи із Вроцлава вигадали причину, що о. Іван Мартиняк може зберігати свій обряд тільки особисто. Як прийнятий на студії до архиєпархії латинського обряду і у ній висвячений, мусить служити тільки в латинському обряді.

Заноситься на територіяльну міжєпархіяльну зміну. Північна частина Вроцлавської архиєпархії має бути прилучена до Ґожівської єпархії. Архиєпархіяльна влада переносить о. Мартиняка до повітового міста Ґлоґів на сотрудника. Так він опинився в Ґожівській єпархії. Побув у Ґлогові рік чи два, та Ґожівський єпарх Вільгельм Плюта переніс його до Гожева на катедрального сотрудника. Отець Мартиняк дуже успішно душпастирює як добрий проповідник, сповідник, катехит.

Виринає конечна потреба звільнити його з обов’язків катедрального сотрудника, щоб відтяжити наших українських католицьких душпастирів. В такій ситуації душпастирського відтяження був і автор цих рядків. Впродовж п’яти з половиною місяців я обслуговував сім станиць: Вроцлав, Змигород, Ополє, Нису, Познань, Лігницю, Модлу, а восьму Ґлівіце ставив на ноги, а по її установленні впродовж півтора місяця вісім станиць. Примас просить єпископа Плюту, щоб звільнив о. Мартиняка з душпастирських обов’язків у Ґожівській єпархії, і міг о. Іван відтяжити українських католицьких душпастирів.

«Єпископ відмовив», — відповідає. Кардинал Вишинський просить вдруге. Єпископ знову відмовно відповів.

Примас пише третього листа ось такого змісту: «На підставі окремих повновластей, уділених мені Апостольським Престолом, категорично жадаю звільнення о. мгра Івана Мартиняка з душпастирських обов’язків у Ґожівській єпархії, щоб він міг віддатись душпастирству серед українців-католиків».

Єпископ послухав і висловився: «А я не знав, що примас є такий енергійний».

Отець Іван Мартиняк перебрав українську католицьку станицю в Лігниці з дочерною Модла, а другу дочерну Зам’єніце поставив на ноги. Незабаром о. Мартиняк став деканом та 22 грудня 1981 р. головним заступником Примаса Юзефа Ґлемпа для українців-католиків на південну частину Польщі.

Єпископська діяльність

27 липня 1989 році іменований Апостольським Престолом єпископом-помічником Ординарія українців-католиків у Польщі Примаса Юзефа Ґлемпа. Єпископська хіротонія відбулася 16 вересня 1989 року в Марійському духовному центрі на Ясній Горі у с. Ченстохова (Польща). Головним святителем став Верховний Архиєпископ Блаженніший Мирослав Іван кардинал Любачівський у співслужінні із владиками: єпископ Мирослав Стефан Марусин, титулярний єпископ Каді, та єпископ Василь Лостен, єпарх Стемфордський. В січні 1991 року Святіший Отець Іван Павло II іменував преосвященного Івана Мартиняка Перемиським українським католицьким єпископом. 16 січня 1991 року призначений єпархіальним єпископом Перемиської єпархії (о. Зенон Злочовський, за матеріалами греко-католицького аналітичного видання «Патріярхат»)

24 травня 1996 року Іван Павло II підніс Перемиську єпархію до гідності Перемисько-Варшавської митрополії, а її єпарха іменував архиєпископом і митрополитом Перемисько-Варшавським.

21 серпня 2007 року Високопреосвященного Івана Мартиняка Указом Президента України нагороджено орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня.

7 листопада 2015 року Святіший Отець Франциск прийняв зречення з уряду митрополита i призначив на його місце архиєпископа Євгена Поповича.