Звіт владики Діонісія Ляховича про стан душпастирства і соціального служіння в Італії

ЗВІТ

делегата з повними правами апостольського екзарха для вірних УГКЦ в Італії

1. Загальний погляд на душпастирство в Італії

В Італії здійснюють служіння 64 священники, які обслуговують 146 громад. Із них 50 мають стипендію від Інституту «Sostentamento del clero». Із монаших чинів — василіани, які обслуговують вірних у храмі головного монастиря отців василіан (за григоріанським календарем) і спільноту в місті Рієті. Упродовж пів року, до кінця червня 2019 року, громадою у Вітербо опікувалося Згромадження Воплоченого Слова; о. Михайло Волошин (Згромадження отців редемптористів) тимчасово обслуговує три спільноти в околицях Неаполя. Із отців салезіан служив один помічник при Флорентійській парафії, а інший обслуговує спільноту в м. Комо.

Серед представників жіночих згромаджень є одна сестра служебниця (с. Євсевія), відповідальна за катехизацію та парафіяльні школи. Вона організувала трирічний катехитичний курс, в якому взяли участь 26 катехитів. З метою збільшення кількості катехитів і підвищення їх кваліфікації організувала трирічний богословсько-катехитичний курс заочної форми навчання: під час настановчих сесій — лекції, опісля — іспити в письмовій формі. Викладачами були здебільшого студенти папських інститутів чи священники, котрі здобули ліцензіатський ступінь чи писали докторати в Римі.

Протягом року також проводилися біблійно-катехитичні семінари та реколекції для катехитів і вчителів парафіяльних шкіл, які відтак розвивалися та розширювалися. Особливо наголошувалося, щоб у всіх школах і в усіх групах проводилася катехизація. Катехитичних і парафіяльних шкіл при парафіях є понад тридцять. Сестра укладала та вдосконалювала програми для катехизації, торік до розробки уроків та вдосконалення програми були залучені три катехитки-їмості.

Проводяться також семінари для аніматорів християнських таборів, що їх організовують священники для дітей в Італії, в основному в червні. Щороку кількість дітей у таборах збільшується. Торік у тижневих таборах взяло участь 230 дітей.

Сестри служебниці відвідують час від часу спільноти з мощами блаженної Йосафати, одночасно проводячи духовну віднову і виконуючи служіння «слухання» жінок. Дві сестри Згромадження Пресвятої родини кілька років служать у м. Помпеї, де організували школу. Дві сестри вінкентійки розпочали були служіння в м. Авеліно, але за кілька місяців повернулися в Україну. Дві сестри Згромадження Воплоченого Слова займаються катехизацією в м. Терні. Отець Тарас Галавай заснував у Мантові-Модені Згромадження сестер Божого провидіння, проте всі сестри проходять формацію у Луцькому екзархаті. Отець Віталій Тарасенко вишколив дівчат-катехиток, які провадять біблійні кола і віднови духу.

Досі дуже важко організувати душпастирство молоді в Італії. Відповідальний за це душпастирство о. Ігор Стуса проводить зустрічі молоді й віднови духу. Перша зустріч молоді Італії, зокрема Південного регіону, відбулася в неділю, 2 червня, у м. Беневенто. Отець Ігор Данильчук у Казерті та о. Ігор Крупа в Мілані організовують щороку чемпіонат українських футбольних команд, щоб якимось чином наблизити молодь до Церкви.

Від початку свого служіння в Італії (2009 р.) майже щонеділі відвідую наші громади. Маємо на меті створити священниче братерство, на зразок Пресвятої Тройці, як спільноту любові між нашими священниками. На цій же троїчній основі стараємося будувати «живу парафію як місце зустрічі з живим Христом», яка б мала усі складові: сопричастя, єдність, місійність, молитву, служіння, управління дарами. Якщо буде створений екзархат, для поглиблення духовного і технічного вимірів маємо намір застосувати методику, розроблену владикою Борисом у Франції.

Тепер у нас налагоджується добра співпраця і взаємна підтримка з пасторальним координатором. Ми часто зустрічаємося та обговорюємо наші душпастирські виклики. До нас інколи долучаються координатори наших шести регіонів (три з Півночі Італії та з Флоренції, Рима і Південної Італії).

Два рази на рік проводяться загальні збори всіх священників і раз на рік — окремі збори священників у шістьох регіонах. Детальніше про кожну спільноту можна дізнатися із Шематизму УГКЦ в Італії, а про активність Церкви — з документального фільму про душпастирство наших іммігрантів в Італії.

2. Соціальне служіння

Спільноти в Італії виявили надзвичайну активність у соціальному служінні та передачі фінансової і матеріальної допомоги в Україну на підтримку військових та жертв війни і на лікування дітей. У 2014 році тільки через мене передано понад 100 тисяч євро готівкою. Крім цього, майже щонеділі проводилися збори пожертв у різних наших громадах.

Та настав час на соціальне служіння в самій Італії. Збір пожертв, проведений у рамках акції «Різдвяна свічка», ми передавали для сиріт в Україну (щороку сума становила приблизно 15 тисяч євро), але на зборах священників, що відбулися 2018 року на околиці Венеції, ми вирішили залишити цю суму на лікування наших місцевих дітей або тих, що привозять з України на лікування до Італії.

Слід звернути увагу на соціальну проблему, яка зачіпає як Україну, так і саму Італію, а саме — доля старших жінок із «синдромом Італії». Усім нам відомо, що 20 років тому саме українські жінки були засновницями наших спільнот в Італії, як ті «тихі будівничі» нашої Церкви на Італійському півострові. Усі зароблені гроші вони віддали дітям, а самі залишилися ні з чим. Знаю одну жінку в Римі, звуть її Надія Чуль, яка віддала весь свій заробіток на доброчинність, на допомогу бідним дітям в Африці. Станом на початок червня вона пожертвувала 154 тисячі євро (з них 28 тисяч євро — на будівництво православної церкви в с. Ворона Волинської області, і 30 тисяч євро — на будівництво церкви УГКЦ в м. Уелва, Іспанія). Собі ж не залишила абсолютно жодної копійки, за прикладом євангельської вдовиці, що з «убозтва свого поклала ввесь свій прожиток, який мала» (пор. Лк. 21, 1–4). Ця жінка їсть і вдягає те, що знайде на вулиці, і спить інколи на вулиці. Справжня сучасна «юродива Христа ради». Вона це зробила свідомо й добровільно і на нікого не нарікає. Якщо буде таке бажання, можемо її покликати, щоб посвідчила.

По-різному можемо оцінювати таке рішення цієї жінки чи тисяч інших, які весь свій заробіток переказували в Україну, наприклад на навчання дітей, ремонт помешкань чи будівництво нових, а собі нічого не залишили і не забезпечили свого життя… Коли вони повертаються в Україну, не знаходять більше місця для себе, стають чужими між своїми або діти просто їх не приймають, кажучи: «Мамо, тебе не було, коли ми були малі, тож не потребуємо тебе, коли ми доросліші, повертайся до Італії». Або жінки самі повертаються до Італії, бо відвикли від способу життя в Україні. Колись вийшла книжка «Листи дітей до матерів», а тепер треба, щоб хтось написав про плач матерів над своїми дітьми.

Ці вже літні жінки до краю виснажені, бо 10 чи 20 років працюють цілодобово, доглядаючи здебільшого хворих на Паркінсона і Альцгеймера. Трагедія настає тоді, коли через вік чи проблеми зі здоров’ям втрачають роботу і не можуть знайти іншої, а в Україні діти їх не приймають. Ці жінки-доглядальниці страждають від депресії, шизофренії, одержимості, безсоння, панічних атак і часто закінчують життя самогубством (їм відмовляють у церковному похороні). Вже траплялося багато таких випадків із нашими жінками.

Це «синдром Італії», уперше діагностований двома київськими психіатрами. Він настає внаслідок коротко описаного стресу від роботи доглядальницею. Цей синдром поширений і серед жінок-заробітчанок із Румунії, Молдови, Філіппін та країн Південної Америки.

На початку еміграції нас більше хвилювала доля дітей, так званих «віртуальних, або білих, сиріт», тобто тих, які мають живих батьків, котрі виїхали на заробітки. У нашому випадку це жінки, які виїхали до Італії і залишили дітей під опікою бабусь і дідусів або чоловіків чи навіть сусідів. Тепер проблема обернулася: потребують допомоги і опіки мами. Ідеться про соціальну, клінічну, психіатричну і духовну допомогу.

Наша Церква, як в Італії, так і в Україні, не може бути байдужою до цієї новітньої трагедії. Ми добре розуміємо, шо Україна має ще інші проблеми, адже мусить опікуватися жертвами посттравматичного синдрому, інвалідами та ветеранами війни. Проте ми повинні звернути увагу на тих жінок, які не шкодували своїх коштів, щоб допомогти солдатам на війні і підтримували сиріт, а тепер самі потребують допомоги. На жаль, важко спонукати наших священників відповісти на цей виклик. Дехто вибирає втечу від проблеми, кажучи, щоб хтось інший допоміг цим жінкам. Подібне було з апостолами, які казали Вчителеві, щоб відпустив голодних людей, але Христос, заперечивши, сказав: «Дайте ви їм їсти» (пор. Лк. 6, 36–37, помноження хлібів). Інші кажуть, що насамперед треба євангелізувати. І це правильно. Проте соціальне служіння належить до важливих складових євангелізації: усе, що ви зробили одному з Моїх братів найменших, ви Мені зробили (пор. Мт. 25).

3. Що робити?

На це питання дуже важко відповісти. Навіть важко збудити відчуття проблеми серед наших священників, які ще й досі хочуть, щоб їм люди служили й догоджали. В Україні передусім треба дати дітям заробітчанок зрозуміти, що їхні мами виїхали за кордон також заради їхнього добра, а обов’язок дітей — прийняти матерів до своїх домівок і опікуватися ними.

Мабуть, потрібно відкрити в Україні спеціальну клініку при психіатричному інституті, на кшталт того, що вже створений у Ясі (Румунія), де, за даними газети «Коррієре», лікуються понад двісті румунок на рік. Треба звернутися до державної влади, щоб вона долучилася до подібних проєктів, адже українські іммігранти вливали величезні суми в бюджет України.

І нам в Італії треба закатати рукава, щоб Церква взяла на себе обов’язок, як матір за своїх дітей, тепер і в майбутньому.

Разом з о. Володимиром Волошином ми вже зустрічалися з Доном Джованні де Робертісом, директором фундації «Мігрантес», під час якої обговорювали питання співпраці, щоб скористати зі структур Конференції єпископів, зокрема дієцезіальних центрів слухання. Проте ми маємо підготувати персонал (психологів і психіатрів, які б працювали на волонтерських засадах), бо наші жінки не так легко відкривають свою душу чужим.

На сьогодні багато з наших українських жінок навіть не мають можливості розповісти комусь чи пояснити свій психологічний стан, зумовлений чисельними невдачами у здійсненні задумів, у планах щодо своєї родини, зокрема чоловіка, дітей та внуків. Не хочуть їх слухати навіть найкращі подруги, які переживають такі самі потрясіння. З досвіду деяких наших душпастирів можна зробити висновок, що, мабуть, єдиним місцем, де таку морально знесилену жінку можуть вислухати, є сповідальниця. Але це тільки тоді, коли у сповідальниці є священник, який вміє слухати і прислухатися до сором’язливого голосу мами, що залишилася на старість, як у тій казці про золоту рибку, біля розбитого корита. Нашим душпастирям, зокрема в Італії, потрібно вчитися бути з людьми. Це нелегко, але вкрай необхідно. Вилікування хворого залежить не тільки від ефективності ліків, але передусім від відкритості хворого і лікаря. Душпастирям потрібно працювати над збільшенням довір’я вірних до них, бо жінки, які переживають різні сімейні труднощі, не наважуються розповідати будь-кому те, чого зазвичай соромляться. Було б добре, щоб для душпастирів в Італії проводилися спецкурси з психології, які б допомогли їм стати першими психологами для жінок-заробітчанок. На жаль, дуже часто сам священник потребує допомоги психолога, щоб правильно поводитися зі своїми вірними, які зазвичай не мають до кого звернутися по пораду.

Ми отримали конкретну пропозицію співпраці із соціальним кооперативом, заснованим о. Альфонсо Велона Fondazione U. A. L. S. I ONLUS (Unione Amici di Lourdes e Santuari Italiani) в селищі Ботрічелло в архиєпархії Кротоне — Санта Северіна. Кооператив здійснює опіку над людьми похилого віку, неповносправними, біженцями, дітьми з важких сімей, емігрантами, жінками, які потребують соціального захисту. Отець Альфонсо планує придбати віллу біля моря у вищезгаданому селищі та ще одну велику віллу-монастир на периферії Рима, яку продають сестри, створивши в останній соціальний центр. Він закликає мене долучитися до його проєктів, проте ми не маємо можливості.

Спостерігаючи за поведінкою наших вірних, які намагаються підтримувати одне одного, можемо ствердити про схильність наших людей до пошуку єдності задля свого захисту. Окрім об`єднання в церковні спільноти, є також інші форми спільного життя: винаймають квартири і мешкають разом, ділячи кімнати. Багато задумується над винаймом квартири і в пенсійному віці. Бо на сьогодні Італія дає кращий соціальний захист, ніж Україна, особливо це стосується медичного обслуговування. Ті, котрі прожили більше 15 років за межами своєї сім’ї, котрі звикли жити без близьких родичів, вже думають, щоб доживати свою старість в Італії.

Умови, в яких розвиваються наші церковні спільноти в Італії, та місця проживання вірних дають підставу вважати, що організація місця зустрічі, місця постійного задоволення потреб та отримання належної підтримки є шляхом збереження та перспективи розвитку в майбутньому. Отже, можемо говорити про духовно-культурно-соціальні центри для всіх категорій вірних (будинки престарілих, осередки для гостей та неосілих, суботні та недільні школи, центри соціальної та юридичної допомоги, молодіжні осередки тощо). А що можна сказати про роль соціальної допомоги з боку наших інститутів богопосвяченого життя?

† Діонісій Ляхович,
делегат з повними правами апостольського екзарха
для вірних УГКЦ в Італії