СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької Церкви«Життя та євангелізація УГКЦ в XXI ст.» Виступ архиєпископа Ігоря Ісіченка на єпархіальному соборі у Шевтоні, 30 січня 2019
Впродовж 31 січня — 2 лютого 2019 року у Паризькій єпархії святого Володимира Великого із благословення Правлячого Архиєрея владики Бориса Ґудзяка відбулася VIII сесія єпархіального собору. Одним із доповідачів та гостей на ньому став архиєпископ Харківський і Полтавський Української Автокефальної Православної Церкви Ігор Ісіченко.
Стратегія євангелізації в ХХІ ст.
Виступ архиєпископа Ігоря Ісіченка
на VIII сесії єпархіального собору Паризької єпархії св. Володимира УГКЦ
(Шевтонський монастир, 30 січня 2019 року)
Було б зухвалим для мене виступати порадником для душпастирів, які працюють у цілком інших країнах серед незнайомих мені людей. Моє коло спостережень обмежене рідними краями. Хоча насправді чимало викликів, які стоять перед Церквою в секуляризованому суспільстві Західної Європи, цілком зрозумілі й значною мірою відчутні для східноукраїнського духовенства. Аванс, даний Церкві після падіння атеїстичного режиму, катастрофічно вичерпується, і проповідь Євангелія все частіше натрапляє на нові бар’єри — антиклерикальну упередженість, підозри в прагматизмі, зазіханні на особисту свободу, войовничому консерватизмі, претензіях на владні повноваження.
Свобода
Саме тому я б робив вихідним чинником у сучасній стратегії євангелізації з’ясування природи свободи. Адже ілюзія свободи вибору руйнується при аналізі чинників, якими керується споживач інформації, покупець, виборець тощо. Знаковий фільм братів (чи вже сестер) Вачовських (The Matrix, 1999) відобразив фаталістичне переживання приречености на роль маріонетки в світі симулякрів, створеному матрицею, яке паралізує волю особистости.
Євангеліє оприявнюється в цьому контексті покликом до свободи, нагадуванням про те, що обумовлює унікальність людини серед інших творінь як образу і подоби Божої (Бут. 1:26), — свободу вибору. Свободу повсякчасного вибору між «так» і «ні», вибору між добром і злом. Свободу бути собою, звільнитися від нав’язуваної тобі штучної ролі.
Відтак справжня свобода нерозривно пов’язана з поняттям правди. Христос навчає: «Я є дорога, і правда, і життя» (Ін. 14:6). Правда, незалежна від змін політичної кон’юнктури, суспільних трансформацій тощо. Несення цієї правди — головна суспільна місія Церкви.
Життя в правді стосується не тільки суспільного служіння. Цей шлях передбачає прийняття власної ідентичности, прийняття себе таким, яким ти є. Вихід на цей шлях і є початком євангелизації. А водночас він відкриває перспективу подолання низки особистих проблем, виниклих унаслідок браку повного приняття себе: стресів, криз, непорозумінь.
Реальний, створений Богом світ, — виклик для втікачів від реальности у віртуальні світи рольових і комп’ютерних ігор, у світи марень і туги. Покликанням християнина є показати переваги присутности в цьому світі, відкритому в трансцендентну реальність. Водночас слід запобігти інтерпретації Церкви як одного з віртуальних світів або в кращому разі частини суспільного марґінесу. Адже для когось входження в церковне життя може стати формою гри в архаїку. Досить поглянути недільного ранку на довгі спідниці та старечі хусточки жінок, які йдуть до деяких київських храмів. Та й ряснота вишиванок у наших церквах не завжди викликає захоплення.
Бог промовляє в пустелі
Драма людської самотности провокує частину сучасників до пошуку квазі-спільнот — у соціяльних мережах, молодіжних рухах, масових розвагах тощо. Визначаючи своє місце в системі людських стосунків, церковна спільнота може й собі тяжіти до форм організації соціяльних контактів: групи однодумців, національно-культурного клубу, бізнесової структури. Це тоді, коли акцентування на потребі в дружньому середовищі або взаємопідтримці домінує. І церковна спільнота може програти іншим, більш ефективним формам громадської чи ж підприємницької самоорганізації.
Церква з часів апостола Павла визначає себе як містичне тіло Христове (1 Кор. 12:12–27). Це передбачає власну логіку структурування: життя молитвою й таїнствами, що сповнюють людську спільноту благодатною дією Святого Духа. Центром гуртування й посередником у стосунках стає Христос. Усвідомлення цього по-новому інтерпретує гуртування в церковну громаду. Для індивідуалістично вихованої сучасної людини це дуже істотно: адже усувається небезпека домінування над нею іншої особистости. Тільки що особливим предметом пастирської турботи має бути запобігання появі серед пастви осіб з деспотичними схильностями, котрі б прагнули маніпулювати іншими — часом навіть і самим священиком.
Людині секуляризованого суспільства важко усвідомити логіку пустелі — оголення, самотности, залишености, безпорадности. Стан позірної загублености людини й відсутности Бога в системі суспільних пріоритетів прочитується по-іншому в параметрах пустелі як творчого періоду внутрішнього очищення. Пустеля — час кризи, коли ставляться під сумнів попередні позиції, поведінка, вартості. Він дається нам для відкриття в Богові найважливішої реальности, сенсу й мети нашого життя.
Досвід старозавітніх патріярхів, сорокарічного шляху народу Ізраїля в Обіцяну землю, досвід пустельного усамітнення Самого Ісуса Христа, духовна спадщина Отців Пустелі можуть виявитися ключем до власного пошуку й викликом, що рятує від примирливої стаґнації. Бо ж самотність зникає, коли очі віри прозирають у трансцендентну реальність і відкривають всюдиприсутність Бога. Віра розкриває екзистенційну причину самотности — віддалення людини від Бога. Завдяки їй ми відкриваємо в позірній пустелі оазу життя.
Церква
Отже, в логіці євангелізації Церква оприявнюється як оаза життя в пустелі. Свідчення про це наштовхується на сформовану в сучасному медійному просторі систему стереотипів, яка спотворює образ Церкви, усуває її поза сферу зацікавлень, дискредитує її. Марна річ — змагатися в критиці з опонентами, звинувачувати їх у фальшуванні. Варто бути винахідливими в свідченні про справжню Церкву як завжди молоду таємницю, незнищенний Божий дар для людства. А це вимагає власної віри, твердої переконаности в святості Церкви, відчуття містичної глибини її духовного життя.
Сучасна релігійність, і на Сході, й на Заході Європи, має переважно позацерковний характер. Мовляв, «я читаю Святе Письмо, молюся, не чиню зла, допомагаю ближньому — для чого ще мені Церква?». До такої постави слід підходити гранично делікатно. Але не втомлюймося нагадувати Христові слова: «Де двоє або троє зберуться в Ім’я Моє, там і Я серед них!» (Мт. 18:20) і пояснювати необхідність спільноти для реалізації духовного потенціялу кожної особистости. Штучна самоізоляція християнина не дозволяє повноцінно переживати досвід братньої любови, що є виміром євангельської щирости віри, усуває людину з таїнственного простору літургійного життя. Доречним є розкривати його сенс, починаючи з етимології: λειτουργία — «служіння, спільна справа».
Віра в Церкву — важлива деталь християнської віри. Але вона не може випереджати віри в Бога. Все, що має Церква, — Божий дар. Через Церкву оприявнюється незгасна присутність у людському житті благодаті Святого Духа. Варто зосередитися саме на цьому: на таїнстві П’ятдесятниці, постійно відновлюваному в сакраментальному житті Церкви, на роз’ясненні семи таїнств, на пастирському супроводі людини від життя аж до смерти. Навряд чи варто на початку євангелизації ставити питання устрою Церкви, її поділів, ієрархії… А якщо вони надто категорично ставляться винирнулим із медійного виру неофітом, спокійно роз’яснювати, що Церква є лише засобом, динамічним знаряддям здійснення спасительної місії Христа. З огляду на виклики світу вона здатна змінюватися, трансформуватися, час від часу переживаючи aggiornamento як невід’ємний чинник своєї вічної молодости духу. Інституціювання Церкви — данина цьому процесові, а не предмет захоплення.
Важливо для себе визначитися, що за мету ставить євангелізатор. Чи прагматичну — залучити особу до своєї спільноти, спонсора, чи то впровадити її на дорогу духовного пошуку, яка може привести її до Церкви. Він бо насамперед дарує особі добру новину, εὐαγγέλιον, як світло, що може освітлити її дорогу. Нав’язливе протиставлення власної конфесії іншим і переконування в її ексклюзивності може сприйматися з уст людини, покликаної проповідувати любов до ворогів, як сигнал небезпеки чи принаймні пересторога. Варто керуватися прикладом Христа, який у відповідь на питання Андрія й Івана Богослова «Равві, … де Ти живеш?» запропонував: «Ходіть і подивитеся!» (Ін. 1:38).
Місія Церкви — підкреслення присутности у світі Божого світла, а не сповіщення про зло і його показ. Часом здається, що зараз уже важко знайти священика, який пробує навертати погрозами про Страшний Суд, покарання грішників і пекельні муки. Аж ні! Доводиться чути навіть публічне вихваляння у силі своїх прокльонів із уст вельми впливових клириків. Вони мають своїх адептів, і чимало. Але наскільки християнською є сформована ними спільнота — ось у чому питання.
Особа євангелізатора
Логіка переказу Євангелія — це ділення тим, чого сам досвідчив, не лише словом, але й життям.
Надзвичайно важливо уникати гри, нещирости. Зрозуміла річ, що не варто демонструвати власні вади. Зрештою, пастирське служіння є вдячним простором для того, аби помітити в світлі Христової присутности ці вади й поволі їх долати. Але й наївно пропонувати замість себе штучно створений імідж. Імідж мудрого всезнайка з універсальним життєвим досвідом.
Парафіяни, надто ж парафіянки, часто схиляють священика до цього іміджу. Є чимала категорія людей, які прагнуть знайти гуру, здатного перебрати на себе ініціятиву й пропонувати власні відповіді на виклики їхнього життя. Це і вихідці з СССР, українці старшого покоління, яким бракує в новій реальності визнаного лідера, і начитані в патристичній і житійній літературі православні християни, які шукають у своєму часі відповідників Отцям Пустелі. Духовно незрілих отців, які бралися керувати всіма сторонами життя своїх парафіян, вже давно охрестили «младостарцями» через їхню невідповідність привласненій місії духовного провідника — старця, авви.
Невдячна і небезпечна справа — входити в роль авви, коли власний духовний досвід ще надто бідний. Велич християнина саме й починається з мужнього визнання власної слабкости. «Ось, я раба Господня, нехай буде мені за словом твоїм!» (Лк. 1:38). Гідною альтернативою «младостарчеству» є місія «духовного товаришування» — пастирського супроводу парафіянина через життя як супутника в мандрівці. Часом місією цього супутника є вислухати, поспівчувати, підтримати. Заохочення до молитви, причастя й читання Святого Письма доречне, коли воно не сприйматиметься формально, як загальне місце, втеча від проблеми. В багатьох випадках можна навіть обійтися без нав’язування власних порад: часто людині, надто самотній людині, треба просто бути вислуханою, почутою. А вихід із життєвих проблем з’являється, коли ця людина в перебігу розповіді систематизує свої міркування — може, за коректною допомогою зацікавленого слухача.
Адресат
Вихідний пункт у комунікації — бачити співрозмовника як неповторну особистість із власним почуттям гідності. Пошана до нього виявлятиметься вже в пошукові належної форми звертання. Українська етика пропонує різні варіянти: «Ви», «пане» або «пані», звернення на ім’я та по батькові. Звертання на «Ти» можливе хіба що для дітей до 14 років та близьких знайомих. Я колись пробував був вживати до парафіян звернення «брате» й «сестро», але воно викликало не завжди адекватну реакцію, і я відмовився від таких звертань. У будь-якому разі спілкування не може бути нав’язливим і авторитарним.
Місія євангелізатора приречена на провал, коли її адресат уявляється tabula rasa, «чистою дошкою», яка лише очікує Вашого стила. Кожна людина, навіть мала дитина, має свій життєвий досвід і чекає на його шанобливе сприйняття. Зацікавлене знайомство з цим досвідом — добрий початок євангелізації.
Щоразу варто шукати індивідуальний підхід. Спершу слухати, відчувати людину, увійти в її понятійний апарат. А тоді вже обирати мову й стиль спілкування. Я завжди стараюся розпитати про роботу, освіту, коло зацікавлень, досвід духовних пошуків. Залежно від цього може змінюватися лексика, варіюватися синтаксис. Бо якщо для когось складна мова і порівняння з чужої сфери будуть перешкодою до сприйняття, то для інтелектуально розвиненої людини примітивність лексики та однотипність синтаксису свідчитимуть про безнадійну відсталість і нецікавість співрозмовника.
Спокусливо використовувати переконливі для співрозмовника поняття й приклади. Нещодавно Михайло Шелудько з Одеси спробував змоделювати оптимальний образ сучасного молодіжного душпастиря, виділяючи в ньому такі риси:
- Вправний апологет, який володіє світською освітою та може бути цікавим, логічним, несуперечливим і послідовним.
- Цікавий співрозмовник, обізнаний у трендових питаннях сьогодення (присутній у соціяльних мережах, реґулярно відвідує трендові заходи від концертів до лекцій із бізнесу, ІТ, медійної культури, стежить за альтернативною музикою і поезією, переглядає популярні YouTube канали).
- Знавець наукових відкриттів, які змінюють наше уявлення про Всесвіт, здатний показати якщо не тотожність, то несуперечливість цих відкриттів із християнською наукою.
- Психолог, який володіє навичками комунікації.
Очевидно, що це бажані якості. Але навряд чи вони допоможуть, якщо явно виглядатимуть штучно. Якщо євангелізатор байдужий до альтернативної поезії або не працює в соціяльних мережах, краще не торкатися відповідних тем і не вдавати з себе ерудита. Значно важливіше бути самим собою.
Прозелітизм чи євангелізація
Фундаментальне питання для євангелізатора — самоідентифікація, визначення своєї програмової настанови: чи це праця з позацерковним середовищем, чи ж переорієнтування релігійних осіб, що належать до іншої конфесії.
Прозелітизм як прагнення звернути інших у свою віру, а також діяльність, спрямована на досягнення цієї мети, — вельми поширений ярлик, що ним оперують критики діяльности УГКЦ та РКЦ на Сході України. Мабуть, його можна було б використати і для характеристики діяльності православних юрисдикцій у Галичині та Закарпатті, а може, і стосовно навернення на східний обряд католиків латинського обряду. Тільки щоразу застосування цього терміну буде не цілком коректним. Бо ж залучення до активного церковного життя осіб, належність яких до певної конфесії визначається лише фактом їхнього хрещення, навряд чи можна оцінювати в параметрах міжконфесійного змагання.
Основний масив християн як на Сході, так і на Заході Європи — хрещені, але не навернені. Популярний в останні роки звичай рахувати вірних за числом парафій або за кількістю присутніх на великодніх і йорданських освяченнях — не що інше, як самообман. Зрозуміти це неважко. Досить зануритися в кількатисячний натовп із слоїками та пляшками води, який вирує довкола храму на Богоявлення, а потім зайти в звичайну неділю до пересічного сільського храму десь на Харківщині та Полтавщині. Ажіотаж довкола йорданського водосвяття виявиться гонитвою за чарівною «живою водою», а сумна пустка церкви з кількома самотніми бабусями дихатиме безнадією, далекою від євангельської радости.
Легше сіяти на чистій ріллі, аніж на зарослій ковилою та полином цілині, яку ще треба очистити й зорати. Та й на занедбаному городі, який не орався років два й укрився бур’яном, навряд чи що здатне вирости, коли не звільнити його не тільки від самих рослин, а й від їхнього коріння. І все одно рік-річно пробиватиметься бур’ян із залишених насінин.
Щось подібне відбувається з українською релігійною свідомістю. Вона безсистемна, всіяна безліччю забобонів і прикмет, щедро здобрена політичним пустоцвітом — у когось псевдопатріотичним, у когось «русскомірним». Залучивши співрозмовника до щирої бесіди, ми можемо виявити навіть у власних парафіян віру в реінкарнацію, в самодостатню силу молитовної формули, в ауру, мольфарів і характерників… А ще ж діє феномен New Age і різного роду модних оздоровчих теорій та войовничих давньоарійських культів!
Інквізиторська нетерпимість до цих хворобливих явищ може маніфестувати здорову позицію євангелізатора, але навряд чи суттєво вплине на світогляд їхніх адептів. Хіба що вони закриють свій внутрішній світ від вороже налаштованої особи. Сьогодні, як і в греко-римську античність, для нас взірцевою є постава апостола Павла, здатного подолати юдейську відразу до ідолів і звернутися до поган у їхньому Ареопагу зі словами: «Мужі-афінці, з усього бачу, що ви дуже побожні, бо проходячи й оглядаючи ваші святині, я знайшов також жертовника, на якому написано: Невідомому Богові! Отже, я вам і проповідую Того, Кого, не знаючи, ви побожно шануєте» (Діян. 17:22–23).
Треба добре вдивлятися, щоб помітити у внутрішньому світі людини, вдягненої в панцир агностика або атеїста, жертовник Невідомому Богові. Але він є в кожного. Душа ж бо, за словами Тертуліяна, «є християнкою за природою і водночас заступницею віри». Знайти в душі зернину віри, збудити її від сну, стимулювати її зростання — це, зрештою, і є стратеґією євангелізації.
Трансформація потреб
Загальною позицією Церкви в сучасному світі є протистояння консумпційній цивілізації. Подолання нездорового потягу до накопичення є однією з умов здобуття внутрішньої свободи. Роз’яснення цього є стрижнем суспільного служіння Церкви. Однак неможливо іґнорувати природності людських потреб для стимулювання проґресу — і матеріяльного, і духовного.
Потреби — це також певна система комунікації людини з її внутрішнім і зовнішнім світом. Потреба досягнення мети змушує людину залишити попереднє місце й вирушити в дорогу. Потреби — один із шляхів виходу з апатії. Найбільше людей помирає через нагромадження потреб, які неможливо реалізувати. Акумуляція нереальних потреб спричиняє стрес.
Християнська аскеза, на відміну від буддійської, не передбачає повну нейтралізацію її прагнень. Вона захищає особу від хаосу потреб, деформації їхньої системи, від водоспаду штучно нав’язаних запитів, продукованого ринком. Заохочення до віри повинно відкривати перспективу мудрого впорядкування потреб.
Ринок бачить у людині, особливо молодій, некритичного споживача. Рекламується стиль життя й поведінки, здатний примножити споживання. Ринок вчить і життя споживати: жити виключно в межах сьогодення, дбати лише про матеріяльну сторону. Ринок дбає, щоб потенційний споживач не думав, не вагався, а купував і споживав, безупинно і без перерви. Він прагне залучити до свого простору й Церкву — визначити їй місце серед бізнес-структур. Це помітно навіть у схемах каталогізування організацій у соціяльних мережах: Facebook постійно пропонує парафії чи єпархії визначити свій тип підприємництва — еdit business types. Можна відверто приймати цю функцію, розписуючи церковні послуги в прайс-листах і відкриваючи при храмах похоронні контори. Тип «требного батюшки» давно став характерною реальністю наших днів. Але навіть коли вдається опиратися цій тенденції, вона позначається на психології громади. І в країнах Європейського Союзу, і в Україні основна частина хрещеного народу звертається до храму для хрещення, вінчання, похорону, освячення. Церква ставиться в стосунки купівлі-продажу. Це влаштовує більшість, звільняючи від потреби заглиблюватися в проблему власних стосунків із цією інституцією.
Приймаючи ці правила гри, ми неодмінно стаємо їхніми заручниками з відповідним ставленням до священика як до не вельми щедро оплачуваного ремісника. Протистояти ж їм можемо, чітко акцентуючи на сакраментальній стороні церковного життя, послідовно пов’язуючи треби з євхаристією, сповіддю й причастям. Найголовніше ж — засвідчуючи власну жертовність життєвою практикою.
Порятунок із пастки часу
Істотним аспектом євангелізації може бути оздовлення стосунків людини й часу. Постмодерна культура позначена рисами забування. Старі речі втрачають цінність. Все повинне бути нове, сучасне, модне. Минуле не має значення, його належить викинути.
Сучасність — це культура забування, яка не турбується про пам’ять. Минуле для неї мало цікаве. Ще для 1980-х рр. відновлення історичної пам’яти було одним із найважливіших проривів поза мертвотну атмосферу офіційної радянської доктрини. Одним із знакових текстів цієї доби став роман Чингіза Айтматова «І довше віку день триває» (И дольше века длится день, 1980), де використовався тюркський міф про манкуртів. Це люди, які через фізичну травму забували минуле, губили свою ідентичність і ставали взірцевими рабами. Полоненому вдягали на поголену голову ковпак зі свіжої шкіри верблюда. Раба залишали в пустелі на кілька днів зі зв’язаними руками та ногами і колодкою на шиї, аби він не міг доторкнутися головою землі. Шкіра верблюда під сонцем стягувалась, стискаючи голову, власне волосся вростало в шкіру. Це разом зі спрагою завдавало пекельних мук полоненому. Він або помирав, або залишався жити, забуваючи своє минуле та стаючи взірцевим рабом. Манкурти цінувалися більше за звичайних рабів. Наприкінці ХХ ст. слово «манкурт» стало на постсовєтському просторі найпопулярнішим визначенням людей, що втратили історичну пам’ять, відірвалися від національної традиції.
Але втрата історичної пам’яти не є єдиною проблемою постмодерної культури. Людина забуває, що час пов’язаний із її природою, а прагне рухатися поза часом, здобувати над ним владу. Не випадково таким популярним сюжетом стали мандрівки в часі — згадаймо Артура Кларка, Филипа Дика, Айзека Азимова, Гаррі Гаррісона, Джека Фінні, серіали «Континуум» (Project Almanac), «Зоряна брама» (Stargate), фільми «День бабака» (Groundhog Day, 1993), «Інтерстеллар» (Interstellar, 2014), «Призначення» (Predestination, 2014) та ін. Час уявляється засадничим ворогом. Сучасність прагне, аби людське щастя реалізувалося вже зараз, у цьому житті.
Сьогодення набуває в постмодерній культурі виняткової вартости. Нав’язується думка про те, що треба квапитися жити, споживати вже зараз, цієї миті, бо майбутнє непевне. Звідси почуття переляку, хвилини неспокою, страхи, почуття непевности, життя в постійній загрозі тощо. Вони відбиваються на психіці людини. Дуже високий відсоток людства потерпає від депресії — четвертої проблеми для здоров’я. Одна з найважливіших причин депресії — втрата почуття власної вартости. Її психологічною причиною може бути надміру неґативне бачення світу й міжлюдських стосунків.
Поспіх, характерний елемент нашого часу, теж є потенційним джерелом неспокою, стресу й напружености. Він виключає можливість відпочинку, відпруження. Це веде до внутрішніх криз і депресій.
Євангельська віднова життя звільняє особистість із полону поспіху, невпинної гонитви навперейми часові. Вона відкриває цілком інший, масштабніший контекст людського життя, відкриває перспективу вічности. Це потребує спокійного, систематичного розкриття.
Сучасна культура, де домінують засоби масової комунікації, може неґативно впливати на перебіг формування особистости, на процес внутрішнього, терплячого виростання в дружбі з Богом. Вона може руйнувати поглиблений розвиток духовного життя. Адже духовна зрілість потребує відповідно довгого часу, терплячости, посвяти. Святість — довгий процес, а не одноразовий випадок.
Людина потребує повернення певности себе. Тільки віра може піднестися над обширом сучасности й поглянути на нього з перспективи Найвищого. Вічність дозволяє піднестися понад змінність сучасної культури. Дар споглядання дуже істотний для кожного, хто активно живе в культурі, яка виставляє свої членів на спокусу. Контемпляція дає сили до віддалення спокуси, ставлячи під сумнів її вірогідність.
Заохочення до синтезу
Постійна зануреність у динаміку життя часто зосереджує людську увагу на дрібницях. Виникає спокуса фрагментування життєвого простору — сприйняття його не як цілости, а як сукупности окремих деталей. Неспроможність накреслити широке бачення свого життя спокушає зосередитися на фраґментах щоденности. Заохочуючи людину до віри, ми спонукаємо її інтеґруватиці фраґменти в єдину картину, запорукою цілісности якої є Творець.
Сучасність — «культура миті», життя в підвішеному стані. Її домінантна риса — непевність, незнання майбутнього, його непередбачуваність, необхідність постійно бути готовим до сюрпризів.
Праця переживає період дематеріялізації. Її плоди втрачають свою пластику, виводяться у віртуальний простір. Незадоволення з праці, неспокій з приводу її браку або ризику втрати, труднощі в пошуку нового заняття, анонімний характер виконуваних завдань торкаються всіх.
Церква несе обнадійливу звістку про втілення людських зусиль у нетлінні скарби «на небі, де ні міль, ані хробацтво не нівечить і де злодії не пробивають стін і не викрадають» (Мт. 6:20). Усвідомлення непроминущости людських зусиль допомагає позбутися фаталістичної зневіри в собі, в продуктивності своєї праці. Воно захищає особистість від дезінтеґрування й перетворення простору її існування на хаотичний набір окремих деталей. Відкриття феномену Божого Провидіння вносить світло в цей простір, і в цьому світлі оприявнюються прихована логіка життя, взаємозв’язок між його елементами, системність і доцільність людського існування.
Вага слова
Створюючи файл, ми насамперед обираємо відповідну до нашого задуму програму. Аналогічний вибір маємо робити, коли шукаємо шлях до розуму й серця нашого партнера в діялозі. Невдалий вибір унеможливлює діялог.
Добір слів, побудова фраз, їхній взаємозв’язок, риторичний малюнок — усе це повинно відображати два чинники: щирість мовця й пошану до адресата повідомлення. Треба розуміти внутрішню силу слова. Штучні книжні фрази, артистична правильність мови можуть стати бар’єром у сприйнятті змісту. Добре ж і щире слово створює клімат взаємної довіри, і навпаки.
Однаково важливе вміння слухати. Сучасність — час медіяльного шуму: всі говорять, але мало хто слухає. За таких умов стирається значення й вартість слова. Бракує справжнього діялогу. Слухати — значить мовчати. Активно слухаючи, виявляємо пошану до іншої людини.
У світі великою мірою правлять засоби масової комунікації та світ моди. Щоденне поглинання величезної маси інформації в багатьох зайняло непропорційно велике місце. Входження у віртуальний світ Інтернету є випробуванням для людської ідентичности, для ідентичности священика. Спокусливо обрати для себе певний нік-нейм, не конче відповідний оригіналові аватар і вправлятися в сміливих постах. Або бути пасивним читачем і лише час від часу реаґувати на чужі публікації смайликом чи ідеограмою. Але для сучасного священика віртуальний світ — це простір місії, де амвоном є власний акаунт. Це простір творчости — активного творення євангельського змісту, пошук цінного контенту й ділення ним з іншими з повагою до інтелектуальної власности й авторського права. Суспільні мережі покликані служити нам для навчання про Бога, свідчення віри, будування спільноти довкола Христа.
Для нас плідними є такі функції соціальних мереж:
а) інформаційна: завдяки їй ми розповідаємо про життя Церкви, її установ, парафіяльних громад;
б) освітня — використовується для катехизації;
в) рекламна — до неї можна віднести заохочення адресатів до участи в парафіяльному та єпархіяльному житті, в церковних ініціятивах;
г) євангелізаційна передбачає свідчення про Христа, про шлях до спасіння;
д) формаційна — так можна назвати обмін досвідом віри, поглиблення церковної свідомости;
е) креативна — творення нових змістів.
Прагнення промувати свій контент загрожує підпорядкування себе пошукові популярности. Адже в світі постмодерну популярність є новою формою святости. Скандально сміливі публікації, покликані завоювати якомога більшу авдиторію, можуть дискредитувати самого автора і його середовище. Це загрожує сіянням зневіри, нищенням авторитету Церкви. Кожне маніфестування своєї присутности в цифровому світі має для євангелізатора підпорядковуватися єдиній стратеґії — свідчення про Христа.
Протилежна спокуса — ексклюзивізм, замикання себе в інтелектуальному ґетто, вузькій групі однодумців. Ця тенденція нерідко перероджується в неґативний фундаменталізм. А фундаменталізм чужий Євангелію. Коло друзів у Facebook, хай їх навіть 5000, не може адекватно відображати реальний стан суспільної свідомости, обмежує контакти однодумцями, а отже, заводить у глухий кут.
Заперечення заперечення
Сучасність відкидає всілякі прийняті досі вартості, норми, правила життя — і колективного, і індивідуального. Поширюється скептицизм. Розповсюджується думка, нібито належить робити все, що хочеш, і не визнавати жодних заборон. Спустошується мислення, послаблюється воля, гасяться вогнища прагнення творчости, вдосконалення, досягнення ясної мети.
Наслідки цієї поведінки позначаються на інтелекті, волі й почуттях. Почуттєва безграмотність виявляється в труднощах або й неможливості пізнання власних почуттів, потреб. Багато осіб неспроможні окреслити свої прагнення, а відтак мобілізуватися й повністю реалізувати їх. Сучасники відвикли дискутувати про красу внутрішніх переживань, про шляхетні відчуття серця.
В ситуації, коли нігілізм бере гору, важко очікувати, щоб людина була духовно виразна, виявляла відвагу. У наш час важко знайти яскраву індивідуальність, особа розчиняється в натовпі. Багато хто ховається в ньому, задовольняється сірістю. Бракує людей, здатних вийти з шеренги, виявитися іншими, ніж решта. Сірість, невиразність стає панівною якістю. Власна безініціятивність пояснюється фразами на кшталт «усі так говорять», «усі це чинять».
Важко долати накинені модою стилі поведінки чи життя. Легше затерти свою ідентичність, відмовитися від винятковости, отриманої від Творця, ніж опиратися панівним трендам. Капітуляція перед натовпом обертається втечею в безликість, анонімність.
Заклик до віри — це заклик бути мужнім, бути самим собою. Євангелізація сьогодні, як ніколи, вимагає переконування співрозмовника в його індивідуальній неповторності, в його талантах. У її перебігу формується здатність людини робити самостійний вибір, звільнятися від запобігливості перед оточенням, від страху.
Система авторитетів
Брак яскравих індивідуальностей обумовлює і зникнення загальновизнаних авторитетів. Кандидати на вищі державні посади викликають найчастіше не пошану, а ідеосинкрезію. Після відходу Патріярха Любомира Гузаря та Євгена Сверстюка годі назвати когось «моральним авторитетом», не наражаючись на конфлікт із опонентами. Батьки, школа, політики щодалі більше втрачають авторитет. Мало не виключним авторитетом користується ринок. Авторитет переноситься з особи на щось неокреслене, закамуфльоване. Єдиною вартістю, що шанується всіма, є гроші. Вони стають вартістю самі з себе й творцями інших вартостей. Ідолом, взірцем до наслідування, прикладом людини успіху стає той, кого «вистачає на все» — хто здатен жити, ні в чому собі не відмовляючи. Відкидаючи Бого, світ пропонує замість Нього багато малих, незначних провідників.
Віра повертає один справжній, непроминущий авторитет. І саме з розмови про нього варто починати шлях до навернення. Я часто згадую одну випадкову розмову в університетському коридорі, коли моя студентка, вловивши момент, звірливо спитала мене: «А Бог справді є? Який же Він?» Треба мати мужність, аби задати таке елементарне питання. Але ж воно справді найважливіше! Суть євангелізації — у свідченні про живого Бога, авторитет якого зростає з Його безмежної батьківської любови до творіння, а не з прагнення диктувати нам Свою волю.
Пошук сенсу життя
Втрата авторитетів, нігілістична позиція провадять до втрати сенсу життя. А тоді людина стає нездатною помітити його в довколишній реальності. Все здається порожнім, що не має сенсу й значення.
Інтерпретація біблійних заповідей стає за цих умов надзвичайно важливою. Їх варто тлумачити не як безапеляційні команди, а як батьківські поради, «дорожню карту», що допоможе подолати життєву пустелю. І особливо це стосується першої заповіді, яка відкривається людині постмодерного світу досить несподівано.
Коли ще років 20 тому я готував до друку молитовник «З вірою і любов’ю», до катехитичної частини я включив розлоге тлумачення перших слів Декалогу: «Я — Господь, твій Бог, Який вивів тебе з Єгипетської землі, з дому рабства. У тебе не буде інших богів, крім Мене. Не робитимеш собі ідола ні будь-якої подоби того, що на небі вгорі, чи на землі внизу, чи у водах під землею. Не поклонятимешся їм і не служитимеш їм» (Вих. 2-:2–5). Серед позірної архаїчности цих слів у них прочитується застереження проти сучасного ідолопоклонства: підпорядкування себе культові успіху, багатства, кар’єри, запобігання перед суспільною думкою, окультні захоплення, віра в магію, чаклування, ворожінні, нарцисизм, марнославство і т. п. Стратеґічна мета євангелізації — допомогти людині помітити всюдиприсутність Бога й знайти Його як єдину певну дорогу поміж земних блукань.
Християнська культура пропонує широку палітру мистецьких форм сповіщення Євангелія. Доречне й коректне використання мови живопису, музики, архітектури, прикладного мистецтва істотно доповнює і розширює можливості словесного сповіщення. Пригадаймо, що справило визначальний вплив на навернення наших предків: ікона Страшного Суду, подарована князеві Володимирові грецьким філософом, естетична краса відправи, відчута княжими посланцями. «И не свѣмы на небеси ли єсмь былѣ, или на землѣ. Нѣсть бо на земли такого вида или красоты такоя. Недооумѣємь бо сказати, токмо то вѣмы, яко отинудь Богъ съ человѣкы пребываєть» — розповідали великому київському князеві посли по поверненні з Константинополя, де вони відвідали християнське богослужіння. Художні форми сповіщення Євангелія можуть бути важливішими за словесні. Однак лише коли вони позначені талантом, сполученим із вірою. Кітч, хай і псевдоцерковний, неспроможний надихнути силою віри. Він тільки робить Церкву предметом глузування й позбавляє стосунки з нею належної глибини.
Сучасність погано готує до відповідальности. Відповідальність виводиться поза особу, перекладається на батьків, культуру, виховання, життєву ситуацію. Євангельська проповідь необмінно має акцентувати високу довіру Бога до людини, наділеної креативними талантами на образ і подобу Творця. Право вибору — не фатальна риса людського існування, а запорука можливості самостійно творити. Входження до церковної спільноти має бути свідомим і мотивованим, аби формувати в людині відповідальність як за власне життя, так і за довколишній світ.
Мужнє відкриття реального світу й прийняття на себе належної частини відповідальности за нього передбачають зміну ставлення до смерти. Сучасна людина ховається від невідворотности смерти. Смерть ближніх переживається приватно й у таємниці. На обрії лишається виключно феномен життя, з якого щедро користаються. Життя обертається виключно в орбітах дочасности.
Християнство — релігія вічних радощів, постійно молодої і постійно сповненої надії. Пасхальна радість черпає незнищенну міць від воскреслого Христа. Але Христове воскресіння виростає з Його жертовної смерти: «Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав і тим, що в гробах, життя дарував»! Смерть — гідний фінал земного життя й пролог до вічности. Покоління моїх бабусь роками зберігало одяг, у який хотіло бути вбраним у труні. А прадід, розповідають, так той час від часу й спав у труні. До смерті готувалися сповіддю, причастям, оливопомазанням. І зустріч із нею проходила з трагедійною урочистістю.
Вдячним матеріялом для інтерпретації християнського розуміння смерти є євангельська притча про пшеничну зернину: «Якщо зерно пшениці, упавши на землю, не вмре, воно залишиться одне. Якщо ж умре, — принесе великий урожай» (Ін. 12:24). У цьому образі — ключ до таємниці нашої безсмертної душі, зернини вічности, котру кожна людина несе в собі. А водночас порятунок від панічної втечі від перспективи завершення земного шляху. Бо за цим епізодом для праведної душі мріє проростання у вічність. І євангелізація може сприйматися нами як зрошення зернини душі теплим дощем доброї новини, здатним збудити душу й покликати її до проростання у вічне життя.
Використані джерела:
Айтматов Ч. Т. Буранный полустанок: И дольше века длится день. Роман. — М.: Мол. гвардия, 1981. — 303 с.
Біблія. Книги Святого Письма Старого та Нового Завіту: Пер. ієромонаха Рафаїла (Романа Турконяка). — 4-ий повний переклад з давньогрецької мови. — К.: Українське Біблійне Товариство, 2011. — 1216 с.
З вірою і любов’ю: Молитовник православної родини з Псалтирем. — 4-е вид. — Харків; К.; Львів: Святогорець, 2010. — 574 c.
Полное собрание русских летописей. — СПб.: Типография М. А. Александрова, 1908. — Т. 2. Ипатьевская летопись. — XVI с.; 938 стлб.; 87; V c.
Шелудько Михайло. На одній хвилі: Формація священиків, молодь і майбутнє Церкви // Патріярхат. — 2018. — Ч. 5 (469). — С. 9–11.
Шпідлік Томаш. Духовність християнського Сходу: Систематичний виклад / Пер. з італ. Мар’яни Прокопович. — Львів: Вид-во ЛБА, 1999. — 496 с.
Dyrektorium dotyczące zasad funkcjonowania w Internecie kościelnych podmiotów publicznych oraz osób duchownych diecezji Warszawsko-Praskiej. — Warszawa, 2018. — 7s.
Kijas Zdzisław Józef OFMConv. Życie zakonne: Turystyka czy pielgrzymowanie. — Kraków: WAM, 2010. — 348s.
За матеріалами Паризької єпархії святого Володимира Великого
