СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиЮрій Підлісний: «Потрібно, щоб завдяки мирянам голос Церкви звучав у різних середовищах»
Віднедавна завідувач кафедри політичних наук УКУ, Юрій Підлісний очолив Комісію УГКЦ у справах родини та мирян. Це призначення було для нього у певному сенсі символічним, адже саме пан Юрій був одним із тих, хто стояв біля витоків мирянського руху УГКЦ в 90-х роках і був тим, хто розробляв концепцію Комісії мирян УГКЦ та очолював її раніше. Втім останніх 7 років не працював у Патріаршій Курії, а більше присвятив себе викладанню.
Нове призначення не стало великою несподіванкою, але принесло чимало викликів. Адже у новоутвореній Комісії поєднано відразу 3 напрямки: «Справедливість і мир», «у справах родини» та «у справах мирян». Які завдання ставить перед собою пан Юрій на новій посаді, чому не мовчить і гостро висловлює християнську позицію, наприклад, щодо ситуації із протестами у Польщі, ми поспілкувалися у ексклюзивному інтерв’ю.
Як Ви вважаєте, чи напрямки діяльності трьох комісій, які тепер поєднали в одну, дотичні і чи накресилили Ви нові стратегії перед собою?
На перший погляд, так і може виглядати, що це три різні напрямки, але є багато точок, де вони перетинаються. Особливо там, де стосується мирян і родини. Але спершу ми будемо зберігати 3 напрямки. Бо одна із ключових задач, яка стояла перед Комісією «За справедливість і мир», це поширення суспільного вчення Католицької Церкви. Те, що стосується родини, то це допомога священникам, єпископам у опіці, супроводі родин. Це перетинається, тому що католицьке суспільне вчення передбачає відповідне ставлення до родин, розуміння того, що є родина, з кого складається родина, як родина має розвиватися. Що стосується Комісії мирян, то миряни теж є членами якихось родин. Перед ними стоїть також питання апостольського служіння мирянина, яке є відмінним від служіння священника, єпископа чи монаха. І воно стосується залучення не лише служіння поодиноких мирян, але цілих родин. Я не кажу, що це все ідентичне, але знайти ці точки дотику ми можемо і накреслити якийсь єдиний план діяльності Комісії можливо. Як це зробити, ми побачимо пізніше, але зараз все ж зберігаємо три напрямки на початках.
Чи Вам, як мирянину, комфортно у середовищі, де більшість Комісій, все ж, очолюють представники духовенства? Знаю, що Ви раніше очолювали Комісію у справах мирян і це повернення до витоків, але все ж.
Я був першим головою Комісії мирян і був тим, кому ще Блаженніший Любомир Гузар у 2003 році доручив написати проєкти положень про Комісію мирян на єпархіальному рівні і на рівні Греко-Католицької Церкви. Я такі проєкти підготував. Синод ці рішення розглянув, вніс корективи і затвердив. Відтак, у 2003 році Блаженніший Любомир створив Комісію у справах мирян при Львівській архиєпархії, бо осідок тоді був у Львові. І ще тоді він доручив мені пробувати координувати діяльність єпархіальних комісій, а у 2006 році призначив мене керівником Комісії у справах мирян на рівні УГКЦ, тобто координувати цю роботу на міжєпархіальному рівні. Для мене не є проблемою спілкування і співпраця ні зі священниками, ні з монахами. Я у мирянському русі з 1990 року. А безпосередньо у такій діяльності, яка передбачає спілкування зі священниками і єпископами, був у тій групі, яка була причетна до відновлення товариства українських студентів-католиків «Обнова».
Питання сурогатного материнства
Яку Ви ставите для себе мету у цій Комісії?
Найперша мета — це налагодити системну роботу. Системною робота є тоді, коли вона має дуже серйозну візію і стратегію. Комісію мирян і «Справедливість і мир» дуже легко заточити під єдину стратегію. Якщо ми кажемо, що мусимо поширювати суспільне вчення Католицької Церкви і вміти імплементовувати це вчення у суспільне життя, то це означає, що ми повинні робити просвітницькі заходи на різних рівнях. На рівні мирянських організацій, володіти темою, що це таке і навіщо воно потрібне, а також доносити це до політиків. Церква не повинна прямо і безпосередньо займатися політикою, але постає питання, чи наприклад сурогатне материнство відповідає гідності жінки і тієї дитини, яка народжується? Це торгівля народженою дитиною і тією мамою, яка перетворюється із жінки на інкубатора. Для багатьох цивілізованих країн — це шок, що в Україні таке дозволено. Україна — це одна з провідних країн світу, де це дуже активно розвивається і на високому технологічному рівні. Спалахнув навіть скандал, коли через карантин іноземці не могли приїхати в Україну, і забрати дитину, яку замовили. Маса дітей, які народжені сурогатними матерями на вивезення. Чи це повинне бути на порядку денному політичного життя в Україні? Звісно, що так. Але хто поставить це питання? Не обов’язково це має бути єпископ чи священник. Спеціально вишколений мирянин може поставити це питання на політичний порядок денний.
Покликання мирян
Якщо коротко охарактеризувати, то які завдання зараз стоять перед мирянами? Вони мають бути «сіллю землі»? Бо очевидно, що не всі миряни є у достатній мірі обізнаними із вченням Церкви.
Так, миряни повинні бути «сіллю землі», зрештою кожна людина повинна бути «сіллю землі», тут йдеться про святість. І один із напрямків, який я для себе бачу, це активізація мирян у своїх фахових середовищах. Можемо говорити про лікарів-католиків, журналістів-католиків, юристів-католиків, щоби голос Церкви звучав у кожному з цих середовищ. Бо якщо говоримо про те саме сурогатне материнство, то християни-юристи мали би бути у цьому задіяні, щоб ліквідувати це явище на законодавчому рівні. Або як на законодавчому рівні урегулювати питання допомоги жінці, яка наприклад, виношує «небажану» вагітність. Треба забезпечити, щоб ця жінка отримала підтримку від держави: і соціальну, і матеріальну. Юристи-християни мали би це розробити. Є, звісно, соціальні центри, де такі жінки можуть перебути. Але треба це розширювати. Важливо, щоб була комплексна і системна просімейна політика. Щоб соціальна політика держави стосувалася не суто субсидій, чи якихось виплат.
Ви у мирянському русі, за Вашими словами, з 90-их років. Тоді була така хвиля певної моди на Церкву, коли надзвичайно велика кількість людей поринули у монастирі, у спільноти. Але минув певний час і, наприклад, сучасна молодь подекуди від Церкви відходить. Особисто Ви, чому не втратили оцей запал перебування у мирянському русі?
Люди повинні іти до Церкви не для того, щоб зачаровуватися іншими людьми, наприклад, своїм ближнім, який стоїть поруч у храмі, чи постаттю священика, монаха, єпископа. Людина має іти до Бога. І Бог не може розчарувати, тому у мене розчарувань немає і не може бути, бо я прийшов не до святих людей у Церкву, а до святого Бога, щоб постаратися і самому стати святим. Якщо говорити про Церкву як людську інституцію, то я почуваю себе солдатом цієї Церкви.
Чому чоловік не може висловлюватися на тему абортів?
Ви досить активні у Фейсбуці і Ваші пости часто на дуже злободенні теми. Наприклад, це стосується протестів у Польщі, які тривають проти заборони абортів. І часто можна почути від жіноцтва, що це не чоловікові говорити на такі теми. Але так чи інакше на теми родини Вам необхідно говорити, як голові новоутвореної Комісії. Що думаєте про це?
Перше, тут підміна понять. Чому чоловік не може висловлюватися на тему абортів? Поява дитини у лоні матері не відбувається без чоловіка? Принаймні, не всі непорочно зачинають дітей. Якщо чоловік причетний до зачаття дитини, то він і може говорити про долю цієї дитини надалі. Так, жінка 9 місяців виношує цю дитину і це її особисті переживання, які чоловік не може до кінця зрозуміти, а може лише здогадуватися. Від протестувальників можна почути, що «це наша справа», «дитина знаходиться у тілі матері» і вдаються ще до однієї підміни понять, кажучи, що: «моє тіло — моє діло». Але ж дитина не є тілом матері. Бо якби вона була частиною тіла матері, то при виході поза межі цього тіла, дитина би просто зігнила, як будь-який відрізаний орган. З дитиною так не стається, бо це є зовсім інша людська особа. І приймати рішення — кому жити, а кому померти — це не є компетенція людини. Ті, які вважають, що вони можуть приймати рішення кому народитися, а кому померти, беруть на себе роль Бога. Беруть на себе роль тих, про яких ми з історії людства знаємо. Нацистські і більшовицькі режими вирішували кому жити, а кому вмерти, при чому вирішували на основі тих стандартів життя, які вони придумали. Зараз прихильники абортів говорять, що є генетичні вади, якісь патології. І, мовляв, оскільки це не ідеал фізично здорової особи, і така людина не відповідає «стандарту», то її треба абортувати, бо потім страждання матері, страждання цієї дитини. Чекайте, але у Третьому Рейсі також вважали, що жиди — це не люди, цигани — не люди, слов’яни — це недолюди. І Законом дозволялося це трактувати відповідно. Якщо це не є людина, значить її можна вбити. Тут та сама історія. І нацисти обгрунтовували свою діяльність тим, що Закон їм цього не забороняв. І прихильники абортів говорять, що міжнародне право не забороняє робити аборти, бо за цим правом людиною вважається той, хто народився. Тобто коли дитина вийшла з тіла матері і вперше закричала, то це людина, а хвилину до того — ще не людина. Це маніпулятивна риторика. У деяких штатах Америки дозволений пізній аборт. Наприклад, жінка має народити завтра, значить ще сьогодні можна зробити аборт і це не буде вважатися злочином. Тобто, розумієте про яке пекло іде мова? Ті жінки, які вийшли на протести у Польщі кажуть, що суд створив пекло для жінок. Стоп. Пекло для жінок — це заборона вбивати, чи вбивство? Адже шляхом аборту у тому числі вбивають маленьких дівчаток.
Мужність бути християнином докінця
Часто ті, хто підтримують заборону абортів, не наважуються це декларувати, наприклад, у соціальних мережах. Як, на Ваш погляд, мирянину набратися сміливості, щоб бути все ж християнином в умовах ХХІ століття?
Тут не можемо говорити про ХХІ століття. Ця проблематика є постійна. Візьмімо перших християн, вони зустрічалися із тими самими ботами і хейтерами, і через них вони втрачали життя. Тут бояться втратити спокій увечері, бо тебе атакують у Фейсбуку, бояться, що друзі не захочуть із тобою каву випити, бо ти сказав, що хтось грішник, бо вбив свою дитину. А там віддавали своє життя. Тобто, бути сіллю землі — означає не відходити від навчання Христового. Бо якщо ми християни і розуміємо, що наша мета — це Царство Небесне, то ми слухаємо Христа, а не людей. Ми є вірні Христові. Тут нічого складного з розумінням немає, але надзвичайно складно взяти і змусити себе відповідно до цього поводитися. Або я християнин, або я язичник, який вміє хреститися.
Часто люди, які не мають відваги відстоювати християнські погляди, наприклад, у соцмережах, аргументують це тим, що і священнослужителі не мають достатньої витривалості. Нещодавно світ сколихнула ситуація із відомим православним богословом Андреасом Конаносом, який зняв із себе сан. Як бути у такій ситуації?
Це те, про що ми з Вами починали говорити. Ми приходимо у Церкву не за тим, щоб зачаруватися якимось лідером. Ну, твій ідол впав, «не сотвори собі ідола», «не сотвори собі кумира». Твій ідеал — це Бог. Крапка. Згадаймо слова Євангелія, де йдеться про те, що коли Христос прийде вдруге, чи знайде Він віру у цьому світі? Не залежно, чи серед мирян, чи серед священників, чи серед єпископів. Питання у цьому. І один із кардиналів чи єпископів, дуже чітко говорить, що якщо у нас є сумніви щодо чогось, то ми маємо слідувати за тим, що каже Бог. Те, що каже Бог — записано у Святому Письмі. Якщо я християнин, то я повинен триматися Бога, а не іти за своїм кумиром.
За матеріалами релігійного інтернет-ресурсу «Духовна велич Львова»Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
