СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиЯк пережити Страсний тиждень і зустріти Воскреслого Христа? Думки владики Богдана Дзюраха
Страсний тиждень — наші останні кроки в цій сорокаденній Великопісній мандрівці. І цього тижня, мабуть, вже не варто акцентувати увагу на самих собі і на тому, як ми провели цьогорічний піст. Бо, остаточно, не ми є головними дійовими особами подій, які спогадуємо впродовж і Великого посту загалом, і Страсного тижня зокрема. Ми часто помилково робимо акценти на тому, як ми маємо пережити піст, а властиво піст — це крокування за Христом, який «задля нас людей і задля нашого спасіння» прийшов на цей світ та крокує хресною дорогою спасіння вулицями Єрусалиму.
І саме свідомість того, що це є Його Хресна дорога з любові до нас, мала би оживляти наші почуття від початку Великого посту і до кінця Пасхального світанку.
Тому, стоячи на порозі Страсного тижня, не варто займатися хворобливою інтроспекцією чи прискіпливим самоаналізом, — що вдалося, а що не вдалося нам здійснити з тих побожних постанов, які ми робили сорок днів тому, бо остаточно тільки Бог знає людське серце і тільки Він у стані оцінити, наскільки корисними, плідними для нашої душі були наші великопосні вчинки і зусилля.
Очевидно, було б незмірним щастям для кожного із нас, якби ми, переживши цей Великий піст, зробили бодай малий, проте — реальний крок назустріч Богові. Втім, не нашими зусиллями ми осягаємо спасіння, але многоцінною жертвою Христа Спасителя — Агнця Божого, Який у ці страсні дні бере на себе увесь тягар людської злоби і невірності, моєї злоби і невірності, щоби, відтак обдарувати нас своєю чистотою, святістю, життям. Саме на Нього у ці передпасхальні дні ми маємо дивитися, Його споглядати, за Ним іти, не даючи себе відволікати сторонніми і другорядним справами і заняттями.
Бо існує велика небезпека піддатися світській великодній суєті. Ця «побожна» суєта, коли ми будемо готувати зовнішні елементи святкування, може настільки заполонити наше серце, наші думки, наш час, що ми ризикуватимемо зустріччю зі справжнім Великоднем. Бо справжній Великдень — це зустріч з Воскреслим Спасителем. Це — суть і вершина цього Свята. Усе решта, так би мовити, — додаток, — добрий, приємний, але не суттєвий.
Смачний святковий стіл, але на першому місці — Воскреслий Христос
В українській культурі існують численні народні традиції, пов’язані з Великодніми святами. Ці традиції, як правило, становлять невід’ємний елемент святкувань. Проте вони можуть іти паралельно до духовної дійсності, ніколи так направду не перетинаючись, а інколи навіть розминаючись з нею, будучи відірваними від суті святкувань. А тому — позбавленими справжнього християнського смислу. Так, приміром, гарний звичай освячення страв, може стати ціллю самим у собі як привід до ще одного, тим разом дещо щедрішого, родинного застілля. Такі «святкування» часом порівнюють до великодньої писанки: назовні вона яскрава і прикрашена, проте всередині — порожня…
Хочу, щоб мене правильно зрозуміли: святкування має мати і свій зовнішній вираз і соціальний вимір, даючи нагоду до зустрічі в родинному колі, яка відновлює зв’язки і скріплює любов та взаємоповагу між членами сім’ї. Зрештою, сам Господь Ісус за свого земного життя неодноразово брав участь у святкових і в менш урочистих застіллях, а Його присутність, з певністю, надавала отим зустрічам за спільною трапезою особливого значення і звучання: вона ставала пророчою заповіддю і знаком Царства Небесного та вічної участі у Божому блаженному житті. То ж саме про те і йдеться: щоб за нашим родинним святковим столом було місце для Нього — живого і воскреслого Спасителя. Тоді наші домашні святкування стануть логічним продовженням і довершенням урочистостей, започаткованих в храмових богослуженнях у ширшій родині церковної спільноти.
Воскреслий Спаситель не може бути тільки приводом до ще одного святкування, але має ставати що раз більше його осердям, ціллю, центром. Тоді наші святкування і урочистості справді будуть тим, чим мають бути — виразом нашої живої віри у Христа Воскреслого. І тоді все решта не буде таким важливим — святкова трапеза, навіть якщо не буде дуже розкішною, смакуватиме по-особливому, бо буде наповнена Божою присутністю, «приправлена» Божою любов’ю.
Так сталося поблизу Еммаусу, коли два Христові учні впізнали Його, Воскреслого, саме перебуваючи з Ним за спільним столом, і споживаючи, мабуть, скромну вечерю. Іншим разом сам Христос приготував пасхальний сніданок для своїх кількох апостолів, зустрівши їх після Воскресіння на березі Галилейського моря. До сніданку була тоді тільки риба «на грилі», тобто на вугіллі. Хтось скаже, що це — пісна, невеликодня страва. А де тут агнець? Але Він сам є Агнцем, який віддає себе на «споживання».
То ж цей дивний сніданок закарбувався назавжди в свідомості і пам’яті первісної Церкви, а Христові учні донині відвідують те місце, де, за переданням, відбулася описана в Євангеліях подія. І це не дивно. Бо в справах віри йдеться в першу чергу про зустріч, зустріч людини з Богом, людини, котра прагне спасіння, і Бога, Який дає повноту життя у Христі Воскреслому. Там, де відбувається така зустріч, має місце справжнє свято. Без цієї зустрічі справжнього свята, на жаль, не буде.
Зрештою Воскреслий прагне бути близько нас і з нами не тільки у святкові дні, але щоденно, у кожному моменті нашого життя.
Пізнавати Воскреслого Христа у наших ближніх
Коли ми навчимося відкривати присутність Воскреслого Христа у великодніх святкуваннях, відтак запросимо Його як Господа і Бога до нашого щоденного життя, непомітно почне мінятися і наш погляд на зовнішні обставини та на інших людей. Бо дуже часто, втрачаючи з-перед очей Бога, ми не бачимо сенсу деяких, зокрема важких, подій, які час від часу трапляються нам чи нашим рідним і близьким. Пам’ять про Христове Воскресіння допомагає зберігати надію навіть перед лицем великих труднощів та випробувань. Людина віруюча ніколи не буде віддавати свого майбутнього у руки сліпого «фатуму» чи напризволяще нищівним стихіям, бо знатиме, що після Страсної П’ятниці неодмінно настане великодній ранок, що гріх і зло не матимуть останнього слова у її житті, адже останнє слово вже завжди «зарезервоване» Христові Воскреслому, Який запевнив: «У світі страждатимете, та бадьоріться, я бо переміг світ».
Наш погляд, перемінений присутністю Воскреслого, відтак, буде здатний розпізнавати присутність Бога в наших ближніх. У ці пасхальні дні було б дуже добре, щоб ми подивилися навколо себе і звернули увагу на тих, кого хоче доторкнутися Воскреслий, приготовляючи і для них, як Він це зробив для своїх апостолів, скромний, але щирий і приправлений любов’ю почастунок. Далеко не потрібно йти: інколи вистачить зробити два кроки до дверей, що є на спільній сходовій площадці, — можливо за цими дверима криється людська самотність, смуток і недоля, які сповили серце одинокої старенької людини. Такі люди, як правило, не можуть дозволити собі навіть частинки з того, що буде стояти на нашому святковому столі. Тож принести такій людині трохи радості, світла і надії, які, раптом матеріалізуються в рум’яній пасочці, в кавалку шинки та в свіжій крашанці, — це теж глибокий християнський вимір пасхальних святкувань, справжніх святкувань.
Пасхальне тридення: любов перемагає зраду
Перед самою Пасхою маємо Великоднє тридення. Це — Страсний Четвер, Велика П’ятниця і Велика Субота. У ці три дні ми літургійно спогадуємо Христові страсті, споглядаємо вірну до кінця божественну любов. До них ми наближаємося іншим триденням, починаючи від понеділка і аж до середи, коли спогадуємо другий прихід Христа, а відтак роздумуємо над драмою людської невірності і зради, які так виразно проявилися в ці дні в житті апостолів.
Два з-посеред них являються для нас, до певної міри, емблематичними. Юда і Петро. Кожен на свій спосіб допустився важкого проступку, зрадив свого Божественного Вчителя. Втім, постать Юди є трагічною, бо він, усвідомивши глибину своєї зради, дав себе паралізувати нищівному почуттю провини, не кинувся в обійми милосердя Божого, яке Ісус пропонував йому навіть в найбільш фатальному моменті — моменті зради, коли звертався до нього словом «Приятелю».
Петро, незадовго після зради Юди, теж дуже болісно досвідчив власну людську слабкість і невірність, бо аж тричі публічно відрікся свого Вчителя, піддавшись паніці і страхові. Втім, коли зустрівся з Його поглядом, відкрив для себе джерело спасіння у Милосерді Божому, прийнявши його до свого серця щирим каяттям. Петро «заплакав гірко», а ці сльози стали для нього життєдайною росою, завдяки якій на ниві серця почало проростати нове божественне життя. Як дуже нам, що так легко піддаємося паралічеві страху і тривоги та падаємо у зневіру і невірність, потрібно дару таких щирих сліз! Коли востаннє ми плакали над нашою невірністю — супроти Бога, ближніх і самих себе?
Але в Пасхальному триденні мене вражає ще один момент — вже не індивідуальної, а колективної помилки і невірності. Коли народ, підбурений духовною верхівкою, вимагав від Пилата видати на смерть Христа, а відпустити їм Варраву — заколотника і, можна б сказати сучасною мовою, терориста. Євангеліє описує цей ключовий момент народного відступства кількома словами, які не можу читати без тривоги і зворушення: «І крик їхній переміг». Як часто в цьому нашому житті перемагає не правда, а істеричний крик пропаганди, як часто тріумфує не любов, а агресивність, як часто нашими вчинками керує не світло розуму, а сліпота розбурханих емоцій… І хоч ці перемоги бувають «пірровими» та недовготривалими, все ж вони завдають нових страждань, і то, як правило, невинним людям, що стають жертвами нашого нерозуму і хвилевого засліплення. Історія Ісуса повторюється в історії наших сучасників… І так із покоління в покоління… А ми у цій історії далеко не спостерігачі. Ми — завжди безпосередні її учасники і дійові особи.
На щастя, настає, обов’язково настає Великдень. Христос приходить і приносить мир. Він простягає руку примирення і прощення. Не докоряє за невірності і зради, а звертається до того, що в кожному із нас є автентичне і божественне — до здатності любити. Він питається, подібно як питав апостола Петра: «Чи любиш ти мене?». А далі запрошує іти за Ним, дорогою правди і вірної любові.
Так промине і цьогорічний Страсний тиждень. Настануть Великодні Свята. І наша зрада буде перемінена любов’ю Божою. Наш смуток буде перемінений у радість. Христос невидимо наблизиться до нас, запрошуючи нас наблизитись до Нього. І кожному із нас буде даровано нагоду пережити власний Еммаус.
† Богдан Дзюрах,
Секретар Синоду Єпископів УГКЦ
Локації
Персони
Владика Богдан ДзюрахАпостольський екзарх у Німеччині та країнах Скандинавії, Член Постійного Синоду УГКЦ
