«Я не приходжу як єпископ управляти всіма, а навпаки, щоб бути для всіх слугою», — отець Микола Бичок

8 червня 2020

Владика Микола Бичок — нововисвячений єпископ для українців візантійського обряду в Австралії, Новій Зеландії та країнах Океанії. Редемпторист, день якого розпочинається о 06:30, завершується — о 23:00 год., та не проходить без молитви, спілкування та читання. Священник, якому найбільшу радість приносить життя у монашій спільноті та який може розплакатися через несправедливість та війну. Християнин, який знаходить заспокоєння у молитві та слуханні музики, полюбляючи композицію «Один в каное» — «У мене немає дому». Спілкуємося сьогодні про переломні моменти життя отця Миколи Бичка, його життєві принципи та очікування щодо нового служіння в Австралії.

«Я не приходжу як єпископ управляти всіма, а навпаки, щоб бути для всіх слугою», — отець Микола Бичок

Отче Миколо, насамперед хотілося би дізнатися про Вашу родину та походження. Де Ви народилися та виросли? Ким були Ваші батьки? Яке релігійне виховання Ви отримали в сім’ї? Чи є у Вас брати і сестри?

Моя родина походить з Тернопільщини. Батьки моєї матері походили з Надсяння, були лемками, та проживали в селі Суковате неподалік Сяноку (сьогодні — територія Польщі). Під впливом різних історичних подій вони були переселені в Україну. Пригадую собі одну цікаву історію, яку мені розповідала мама, про свого дідуся, відповідно мого прадіда. Він був дяком у цьому селі, та коли розпочалася війна у 1914 році, його та місцевого священника забрали у військо. Священник став військовим капеланом. Мій прадід загинув на війні у 1918 році під Києвом, — на жаль, місце його поховання невідоме. Можливо, молитва прадіда принесла свої плоди, що я отримав покликання до монашого та священничого стану. Хто зна?

Я народився та виростав в Тернополі. Мій батько працював майстром з будівництва доріг, а мама була завідувачкою гуртожитку для працівників місцевої фабрики. Саме батьки були моїми першими вчителями віри та молитви. Я маю молодшого брата Павла. Він одружений — дружина Оксана і синочок Миколай. Вони проживають у місті Тернополі.


Кожна людина у своєму житті любить пригадувати про знакові події із минулого досвіду, які у подальшому вплинули на усе життя. Якою була Ваша перша зустріч із Христом та Церквою? Чи були у Вашому житті люди, які призвели до цієї зустрічі?

Оскільки греко-католицькі церкви були закриті, то за часів Радянського союзу, мої батьки ходили на богослужіння до православної церкви. Це була церква Різдва Христового у Тернополі. До 1946 року храм належав греко-католицькій громаді. Натомість, після псевдособору його передали православним. Пригадую, коли я вперше прийшов до церкви. Це був 1985 рік, мені було всього 5 років, і я до кінця не розумів, що ми робимо. Однак приклад моїх батьків став потягаючим для мене. І ці перші миті, проведені у храмі, закарбувалися мені на ціле життя.

Не можна відкинути того аспекту, що усе наше життя відбувається у спільноті: спочатку це сім’я та родина, відтак — друзі та знайомі, а опісля — шкільне середовище. Чи пригадуєте Ви перші відвідини парафіяльної Церкви та знайомство із тамтешньою парафіяльною спільнотою та священниками?

Справді, родина, друзі та знайомі інколи мають величезний вплив на майбутнє дитини. У моєму випадку було по-різному. Основні засади віри в Бога та любові до церкви вклали мої батьки. При кінці 1980-х років ми вже ходили до греко-католицького храму Непорочного Зачаття (сьогодні — Катедральний собор Тернопільсько-Зборівської архиєпархії УГКЦ). Саме там я пройшов свою першу катехизацію. Моєю катехиткою тоді була с. Марія, яка належала до Згромадження сестер Служебниць. Після офіційного виходу з підпілля, ми з батьками почали ходити до каплиці, а згодом до новозбудованої церкви Успіння Пресвятої Богородиці, яку обслуговували Отці Редемптористи. Якщо сказати, що я ходив до храму з великою радістю — то це буде неправда. Кожної неділі мої батьки будили мене з братом, щоб ми вставали і йшли на Службу Божу. Ми слухались своїх батьків, але робили це з примусу. Та одного дня, коли ми прийшли до церкви, це був Йордан, до мене підійшла с. Маркія (також сестра Служебниця) і сказала: «Ходи, будеш прислуговувати, бо нікого нема». І після цього моє життя змінилося цілковито: я почав ходити до церкви кожної неділі вже сам, «без примусу», а згодом ходив кожного дня. Саме ці сестри-монахині допомогли мені поставити міцний фундамент віри.

Пригадую, як не раз мої однокласники насміхалися з мене, що я ходжу до церкви. Це були нелегкі часи для мене, як підлітка, коли практично всі сміються з тебе, а ти залишаєшся один. І то були перші мої випробовування у вірі.


Розкажіть, будь ласка, про зародження Вашого монашого покликання. Чи це рішення було спонтанним і раптовим, чи, все таки, Ви роздумували над цим довше? Як поставилася родина до Вашого рішення посвятити себе Богові?

Як я вже згадував раніше, моє життя змінилося, коли я почав прислуговувати при храмі редемптористів. Можливо, Господь вже тоді, в невидимий і дивний для мене спосіб, вливав у моє серце покликання до богопосвяченого життя. Інколи Бог промовляє до людини через обставини, а до мене Він промовляв через духовних осіб. Більше пізнання монашого життя я отримав через спілкування з редемптористами, а саме з о. Михайлом Шевчишином і о. Володимиром Вонсом. Їхнє віддане служіння Богу та людям, викликали подив та захоплення, що в подальшому переросло в палке бажання бути одним із них. Через розповіді о. Михайла, я дізнавався про велетнів нашої церкви, служіння наших отців та братів у підпільній церкві, їхню витривалість та мужність в непростих обставинах того часу. Натомість, о. Володимир був представником молодшого покоління редемптористів, і для мене як молодого хлопця, він був живим прикладом, що своє молоде життя можна посвятити цілковито Богу. По сьогоднішній день вони є моїми наставниками та добрими порадниками, і я вірю, що вони будуть молитися за моє єпископське служіння у Христовій Церкві.

Розкажіть детальніше про Вашу загальну та семінарійну освіту. Яким був Ваш шлях до священства?

Після закінчення школи у 1997 році, я вступив до Згромадження редемптористів. Впродовж 1998–2001 років здобув філософську освіту у Вищому духовному інституті ім. бл. Миколая Чарнецького у Львові. З 2001 по 2005 роки продовжив теологічні студії в семінарії редемптористів у м. Тухові (Польща). Для мене це був великий досвід монашого, та в подальшому, священничого служіння. Перевагою цієї семінарії було те, що 90 % викладачів були нашими співбратами. Ми мали можливість збагатитися свідченням наших отців, які були на місіях в різних куточках світу. Їхні виклади та розповіді були не тільки теорією, а практичним досвідом місійного життя. Також з нами навчалися співбрати з Словаччини, Чехії, Білорусії та Росії. Ця різнорідність культур об’єднувала нас в одну мету: нести велике Відкуплення у Христі. З перспективи часу я зрозумів, де б ти не був, в якій країні світу — ти всюди є свій.

Звичайно, що священиче та монаше життя не позбавлені періодів випробувань та сумнівів. Де Ви знаходили для себе силу у такі моменти власного життя? Як реагувати на такі сторінки власного покликання?

«Життя прожити, не поле перейти», — гласить давня мудрість. Закономірно, що впродовж духовного життя є різні періоди: піднесення та остиглості, вибору та сумнівів, здобутків та розчарування… Та, найважливіше пам’ятати слова ап. Павла: «Я можу все в тому, хто укріпляє мене» (Фил. 4, 13). Джерелом мого духовного життя та натхненням для ревного служіння є спілкування з Богом. Як би це не здавалося банальним, але спільна молитва, спільна праця та спільний відпочинок — є основами монашого життя. Звісно ж, що перебування з Богом сам на сам (приватна молитва), участь у Святих Тайнах, спілкування з духівником та читання Святого Писання також є необхідними середниками для витривання у доброму. А випробування є невід’ємною частиною духовного життя. Тому ми маємо зрозуміти просту істину, що переживши випробування, ми стаємо сильнішими, та дістаємо ще один неоціненний досвід у духовному житті.


Сьогодні молодь доволі часто із деяким побоюванням дивиться на людей, які усе своє життя присвячують служінню Богові у монашестві. В чому полягає краса такого стилю життя? Чим він привабив особисто Вас?

Бачите, сучасна людина боїться брати на себе відповідальність. Їй здається, що відповідальність обмежує її свободу. Як наслідок, ми бачимо велику кількість розлучень, розчарування у житті, у своїх певних ідеалах. І це породжує також сумнів, як можуть люди усе життя служити Богові, адже для них це нереально. Невипадково Ісус, який є Богом, вибирає спільноту апостолів, кажучи: «Іди за мною». Хоч апостоли були різними за характером, мали різний соціальний статус, походили з різних релігійних середовищ, проте, їх об’єднував Господь. Коли Ісуса розіп’яли вони всі розбіглися. Та після Воскресіння вони знову ж таки зібралися разом у спільноту. В цьому полягає краса богопосвяченого життя, що ти ніколи не є сам: як в труднощах, так і в радощах. В спільноті ми є відповідальними за іншу особу, за співбрата чи співсестру, які також посвятили своє життя Богу. Саме це і привабило мене, що я не буду сам на дорозі мого покликання.

Одним із перших місць Вашого священичого служіння стало місто Прокоп’євськ в Російській Федерації. Яким було це особливе місіонерське служіння? Чим Ви керувалися, відправляючись у такі незвідані краї: місіонерський запал, послух настоятелеві, відчуття покликання до цієї праці чи щось інше?

Редемптористи є місійним Згромадженням. Вступаючи до монастиря, я хотів проповідувати Слово Боже так, як це робили наші славні попередники. Перед священничими свяченями ми маємо душпастирську практику по різних наших монастирях. У 2004 році була нагода полетіти на практику в Сибір, і я, будучи вже дияконом, скористався цією можливістю. Впродовж двох місяців я побачив велику потребу в місійному служінні серед наших людей. Вдалося провести декілька християнських таборів для дітей і молоді. Коли, у 2005 році, я став священиком, то радо погодився на пропозицію отця протоігумена поїхати на служіння до нашого монастиря у місті Прокоп’євськ (Російська Федерація). Однозначно, що після закінчення семінарії я мав великий місіонерський запал. Та, незважаючи на це, справді, інколи було певне розчарування. Здавалося, що ти стільки робиш для людей, дітей та молоді, а результату немає. Саме в Сибірі я часто пригадував слова Св. Апостола Павла: «Я посадив, Аполлос поливав, Бог же зростив, так що ні той хто садив, є чимось, ні той, хто поливав, а Бог, який зрощує» (1 Кор. 3, 6–7).

Відтак у 2007–2015 роках Ваше служіння проходило в Україні. Проте, у 2015 році Ви знову відправляєтеся далеко від Батьківщини, а саме в м. Нюарк у Сполучених Штатах. Як Ви туди потрапили? І все таки, чим відрізнялося душпастирське служіння в Америці від українських реалій?

Щоб не мати прив’язання до парафії та людей, час від часу в монастирі «переносять» священників та братів з одного місця служіння на інше. Це саме трапилося і зі мною у 2015 році, де після п’ятирічного служіння економа у Львівській Провінції, мене було скеровано до міста Ньюарк (Сполучені Штати Америки). Душпастирювання в Америці кардинально відрізнялося від українських реалій, оскільки люди приходили до храму в більшості в неділю. Відсутність людей у будні дні була зумовлена різними причинами, а саме: відстань, оскільки багато вірних проживали далеко від храму, а також праця людей. Це були певні виклики для нас як душпастирів, щоб шукати інших, до певної міри нових шляхів іти до людей. Першою ініціативою було створення ютуб-каналу нашої парафії, через який люди могли слідкувати за життям громади та користати з духовних наук. Також люди часто запрошували нас до своїх домівок, і тим самим ми мали нагоду приділити достатньо часу спілкуванню, особливо під час йорданських відвідин. Ще однією нагодою бути близько наших парафіян, було відвідування хворих. Незважаючи на це все, однозначно, що найбільше можливостей душпастирювання було в неділю. Для мене це був цікавий досвід служіння, і я думаю, що він пригодиться мені в майбутньому служінні в Австралії.


Знайомство із Вашою особою в українських релігійних ЗМІ відбулося під заголовком із Ваших же слів: «Де б я не був, я завжди зустрічав святих людей». Маючи досвід служіння на Західній Україні, в Сибірі та в Сполучених Штатах, що для Вас особисто означає святість сьогодні? Як навчитися її бачити у сучасному, позначеному коронавірусом та сповненому тривог і небезпек світі?

Святими не народжуються, а ними стають. Для багатьох людей сучасного світу це здається абстрактним поняттям і недосяжною метою. Складається враження, що святість призначена тільки для «вибраних», якими є духовенство та монашество. І це цілком помилкове твердження, тому що Бог вклав в кожну людину «завдаток» святості через святу Тайну Хрещення. Отож, всі охрещені мають можливість стати святими у співпраці із Господом, бо «це ж саме воля Божа: святість ваша» (1 Сол. 4, 3). Для мене святість — це бути собою, бути вірним тому стану, до якого Бог тебе покликав, виконування малих, щоденних обов’язків, але з великою любов’ю. Особливо сьогодні, в часах пандемії коронавірусу, проявляється чудова нагода для жертовного служіння ближньому, бо те «… усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших — ви мені зробили» (Мт. 25, 40). Бог діє в кожний період нашого життя, і ми це спостерігаємо вже і тепер. Головне, щоб ми були відкриті на Його дію і Його любов.

А тепер звернемося безпосередньо до нещодавніх подій, які принесли зміни у Ваше життя. Коли та як Ви сприйняли звістку про погодження Святішим Отцем Вашої кандидатури на єпископство?

Це сталося 3 січня цього року, в п’ятницю, коли я був в стоматологічному кабінеті. Саме тоді я отримав «радісну вістку» від Блаженнішого Патріарха Святослава про обрання мене єпископом Української Греко-Католицької Церкви. Перші емоції, які я відчув — шок, розгублення та багато запитань: «Чому я? Я негідний! Є кращі за мене…» Все змінилося в одну хвилину. Це був найтяжчий період мого життя, тому що переді мною стояв вибір: прийняти чи відмовитися. Після тривалої молитви та роздумів — я погодився. Розумію, що це буде нелегке служіння, проте, довіряю Божому Провидінню у всіх викликах, які будуть переді мною в майбутньому.

Чим для Вас особисто є єпископське служіння?

Щоб дати відповідь на це запитання я звернусь до слів засновника нашого Згромадження святого Альфонса Ліґуорі, а тим самим і до вірних повіреної мені, Богом, єпархії: «Ви повинні чітко зрозуміти, що я не приходжу як єпископ управляти всіма, а навпаки, щоб бути для всіх слугою».

Бути єпископом — це не є честь, а радше велика відповідальність перед Богом за Церкву Христову та повірену паству. Ти маєш бути взірцем духовного життя як для священників, так і для вірних. Бути поруч людей, з людьми і для людей; як пише св. євангелист Іван: «Вівці слухаються його голосу, і кличе Він своїх овець на ім’я… Я ж — Добрий Пастир і знаю своїх, а мої мене знають» (Ів. 10, 3. 11). Для мене єпископ характеризується простотою і людяністю. Тому я вірю, що Бог буде послуговуватися мною для великих справ Відкуплення.


Ви вже неодноразово наголошували про те, що ніколи не були до цього часу в Австралії. Якими знаннями Ви володієте про цей континент?

Перше моє знайомство з Австралією відбулося в школі на уроці географії. Жартую… (ред. — Усміхається). Українська діаспора в Австралії бере початок з 1950 року, коли уряд країни відкрив кордони для іноземців. Цікавим і знаменним фактом для мене як редемпториста є те, що одними з перших священників, які згуртували парафії, були отці редемптористи з Канади: о. Микола Коп’яківський і о. Франс Боский. Також подивугідним є приклад двох австралійських редемптористів, котрі на самих початках теж допомагали у становленні наших громад: вчили українську мову, служили в нашому обряді, допомагали залагоджувати різні справи з урядом держави. Саме відтоді починається розвиток нашої церкви в Австралії. Про сьогодення наших громад я дізнався від свого попередника — владики Петра Стасюка, який впродовж 28-ми років служить на цьому континенті.

Якими Ви бачите Ваші перші кроки як єпископа у далекій Австралії?

Дуже важко дати конкретну відповідь на це запитання, оскільки я знаходжусь ще в Україні. Про певні кроки розвитку єпархії можна буде говорити вже після інтронізації, коли я познайомлюся з нашими священниками та дияконами, сестрами монахинями та вірними нашої Церкви. Єдине, що можу сказати зараз, що мені прийдеться багато слухати і бути відкритим на діалог.

Яке гасло Ви обрали для свого єпископського служіння? Що воно для Вас означає і чому саме воно?

Редемптористи в особливий спосіб почитають ікону Матері Божої Неустанної Помочі, тому гаслом мого єпископського служіння є слова: «Пресвятая Богородице, Спаси Нас». Саме цією молитвою я поручаю своє єпископство і місце мого служіння під особливий покров Пресвятої Богородиці.


Коротка анкета, яка допоможе краще познайомитися із о. Миколою Бичком, ЧНІ

1. Останній переглянутий фільм.

«Ціна правди».

2. Що полюбляєте робити у вільний час?

Прогулянка на велосипеді.

3. Ваша улюблена тварина?

Собака.

4. Що може заставити Вас плакати?

Несправедливість та війна.

5. Яку книгу, окрім Святого Письма, Ви часто відкриваєте?

Твори Св. Альфонса — нашого засновника.

6. Яка перша асоціація приходить Вам у голову при слові «Австралія»?

Кенгуру і коала.

7. Що найчастіше приносить Вам радість?

Життя у монашій спільноті.

8. Яку країну Ви мрієте відвідати у майбутньому?

Нова Зеландія.

9. Якому виду спорту Ви віддаєте перевагу? За кого вболіваєте?

Мені подобаються різні види спорту. Тому я не вболіваю за когось конкретного.

10. Ваша улюблена музична композиція.

Гурт «Один в Каное» — «У мене немає дому».

11. О котрій годині розпочинається і завершується Ваш день?

Розпочинається о 6:30 і завершується о 23:00.

12. Яким чином Ви заспокоюєтеся у тривожні моменти життя?

По-різному: якщо справді дуже важко — тоді молитвою; натомість, якщо просто потрібно заспокоїтися після насиченоно дня — то слуханням музики.

13. Три речі, якими наповнений кожен день Вашого життя.

Молитва, спілкування і читання.

14. Три основні риси Церкви, а тому і єпископа у післяпандемічний період?

Бути близько людей, товаришити священикам та творити діла милосердя.

15. Коротке побажання для наших читачів.

Будьте вірними Богу та один одному — в цьому запорука щастя!

Фото: Ірина Баранська-Вороніна
Розмовляв Іван Вихор
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ

Локації

Персони

Дивіться також

Живе Телебачення Мукачівська греко-католицька єпархія Релігійно-інформаційна служба України Український Католицький Університет Офіційний сайт Ватикану Новини Ватикану Consilium Conferentiarum Episcoporum Europae