СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької Церкви«Виховати душпастиря»: проповідь Блаженнішого Святослава у суботу після Воздвиження з нагоди ювілеїв Львівської духовної семінарії
У день святкування 35-річчя відновлення Львівської духовної семінарії Святого Духа та 20-річчя її служіння на Хуторівці Блаженніший Святослав роздумує над словами Христа про вічне життя та покликанням майбутніх священників. Відштовхуючись від євангельського об’явлення Ісуса як Сущого, Споконвічного і Розп’ятого, Предстоятель УГКЦ пригадує шлях відродження семінарії після виходу Церкви з підпілля, людей, які долучилися до її становлення, та три важливі зміни, які вона принесла у священничу формацію УГКЦ.
З цієї проповіді Отця і Глави Української Греко-Католицької Церкви Блаженнішого Святослава ви довідаєтеся:
- які три вислови Ісуса Христа в Євангелії від Івана об’являють Його як Сущого, Споконвічного і Розп’ятого?
- чому час навчання в семінарії є особливою нагодою для семінариста «знайти» Христа і пізнати Його?
- чому історію відновлення Львівської духовної семінарії можна назвати «історією воскресіння Церкви»?
- яку роль у постанні нового комплексу Львівської духовної семінарії відіграли святий папа Іван Павло ІІ, благодійники та церковна спільнота?
- які три важливі зміни у формації майбутніх священників Львівська духовна семінарія принесла для всієї УГКЦ?
- яких душпастирів особливо потребує сьогодні український народ, зранений війною, і в чому полягає їхнє головне завдання?
«Подяка хай буде Богові за Його дар несказанний»
(ІІ Кор. 9, 15)
Преосвященніший владико-митрополите Ігорю!
Боголюбивий владико Глібе!
Всесвітліші, всечесні та преподобні отці!
Всесвітліші отці ректори!
Достойні члени виховної спільноти, члени ректорату!
Преподобні сестри і брати в монашестві!
Достойні брати-семінаристи цієї особливої, відомої у світі Львівської духовної семінарії Святого Духа!
Дорогі гості сьогоднішнього свята!
Прихожани цього святого храму!
Друзі цієї семінарії!
Дорогі в Христі брати і сестри!
Слава Ісусу Христу!
Христос — Сущий, Споконвічний і Розп’ятий
Слово Святого Євангелія, яке ми щойно прочитали, є одним із найглибших і найзагадковіших текстів Нового Завіту. Недаремно ми читаємо його в день, який літургійно називаємо суботою після Воздвиження. Рідко в якому тексті в межах однієї розмови Ісус Христос тричі об’являє своє Божество. Можливо, сьогодні стиль цієї розмови нелегко сприйняти сучасній людині, яка звикла до стислої мови так званої СМС-культури. Але перед нами — слово життя, тож прислухаймося до нього.
Христос говорить про три речі, на які я хочу звернути вашу увагу. Перша річ: «… Коли не увіруєте, що Я — Сущий, помрете у ваших гріхах» (Ів. 8, 24). Це дуже гострі слова. Йдеться не просто про віру в Бога, певну ідею, доктрину чи істину, навіть не лише про прийняття тієї чи тієї богословсько-догматичної формули. Христос говорить, що треба повірити в Нього як Сущого. Інакше людина помре у своїх гріхах.
Це означає, що життя вічне полягає саме в тому, щоб повірити: ця конкретна історична Особа, той, хто говорить до мене як очевидна об’єктивна Істина — Ісус Христос — є Сущим, тобто Ягве. Він є Богом. Вірити, що Він є Сущим, означає прийняти дар вічного життя, який Він зараз до нас приніс.
Святий Кирило Олександрійський каже: вступом до цієї розмови є ще одні дивні слова Христа: «Я відійду, а ви Мене шукатимете та й помрете у грісі вашім» (Ів. 8, 21). Отже, той час «зараз», та хвиля спасіння у цьому світі, житті, є моментом, коли потрібно розпізнати й віднайти Єдиного, у кому є життя вічне. Не помилитися, знайти Його сьогодні (Коментар на Євангеліє від Івана, кн. V, на Ів. 8, 21. PG 74, 449–450).
Друга фраза ще таємничіша. Юдеї звертаються до Ісуса Христа: «Ну добре, тоді хто Ти такий?». І Він каже про себе: «Споконвічний, як Я і казав вам» (Ів. 8, 25). Цікаво, що цей вислів у грецькому тексті допускає різні тлумачення. Адже на запитання «Хто Ти?» Христос відповідає такими словами: «Τὴν ἀρχὴν ὅ τι καὶ λαλῶ ὑμῖν» (Ів. 8, 25). Деякі перекладачі розуміють цей вислів так: «Я вам говорив із самого початку». Тож йдеться про початок розмови. Христос наче каже: «Ви питаєте Мене, хто Я, та Я ж вам уже на початку сказав». Проте Церква ці слова зрозуміла по-іншому, і так, до речі, ми читаємо сьогодні в українському перекладі Євангелія: «Я — Споконвічний» (τὴν ἀρχὴν ὅ), тобто «Я є той вічний початок, від якого все почалося і постало». Він є вічним Словом Божим, яке було споконвіку і з якого починається все Євангеліє від Івана: «Споконвіку було Слово, і з Богом було Слово, і Слово було — Бог» (1, 1). І те саме споконвічне Слово зараз до вас промовляє! Це щось таке дивне, таємниче! Це годі збагнути: Початок сам прийшов до мене і сам до мене говорить.
Третя фраза: для того щоб не померти у своїх гріхах, а бути причасником життя вічного, треба повірити, що той, у кому є життя, хто сам є споконвічним, був розпʼятий, піднесений на хрест і є тим, хто воскрес із мертвих. Тому ще однією фразою, якою Христос наче запечатує цю розмову, є Його слова: «Коли вгору Чоловічого Сина піднесете, тоді взнаєте, що Сущий Я» (Ів. 8, 28).
Тож повне обʼявлення Бога — Творця і Спасителя, того, хто назвав себе «Я є той, хто є» Мойсеєві у Старому Завіті, можна вповні пізнати лише в Ісусі Христі, Сині Чоловічому, розпʼятому на хресті. Тому апостол Павло пише: «Коли юдеї вимагають знаків, а греки мудрості шукають, — ми проповідуємо Христа розп’ятого: — ганьбу для юдеїв, і глупоту для поган, а для тих, що покликані, — чи юдеїв, чи греків — Христа, Божу могутність і Божу мудрість» (І Кор. 1, 22–24).
Саме дар вічного життя, який обʼявляється і обʼявився, говорить і говорив до нас в особі Сина Чоловічого, який дав себе розіпʼяти на хресті, є тим даром несказанним, який треба знайти, відкрити, не пропустити, щоб у гріхах своїх не померти.
Покликання семінариста — знайти Христа і вказати на Нього іншим
«Подяка хай буде Богові за Його дар несказанний» (ІІ Кор. 9, 15). Дорогі брати-семінаристи, кожен повинен здійснити свій пошук Сина Чоловічого, єдиного Сущого. І саме час принагідний для вас — це час вашого виховання в семінарії.
Коли ви станете священниками, то повинні будете навчати інших, щоб вони не померли у своїх гріхах! Це ви маєте перейняти традицію апостольської проповіді того Єдиного, у якому є життя вічне, того Споконвічного, що став людиною і промовляв до нас мовою людини — Ісуса Розп’ятого! Ви маєте вказати людям на того Розпʼятого, який водночас є Сущим, у якому є звільнення від наших гріхів і життя вічне. Знайдіть Його, не упустіть Його, бо лише тоді виконаєте покликання, до якого Господь Бог вас кличе в сучасному світі.
Фото: Руслан Литвин
Семінарія як «дар несказанний» і знак воскресіння Церкви
«Подяка хай буде Богові за Його дар несказанний» (ІІ Кор. 9, 15). Ми розуміємо, що цим даром несказанним є Син Божий, якого Отець дарує людству силою і благодаттю Святого Духа. Але апостол Павло вживає ці слова як підсумок так званої «секції про благочинність» у своєму посланні, і всі ті, хто памʼятає ще Львівську духовну семінарію в Рудні, знають, що ця фраза була написана в нашій трапезній. Щоразу, сідаючи за стіл, семінарист читав ці слова, адже свого часу отець Богдан Прах спеціально зібрав нас і сказав: «Коли семінарист споживає трапезу, він приймає чийсь дар, бо хтось мусив забрати шматок хліба від власних уст і віддати його семінаристові».
Сьогодні ми зібралися тут, у цьому унікальному храмі, щоб подякувати Господу Богу за дар несказанний, яким є Львівська духовна семінарія, її виховна спільнота — ця унікальна інституція нашої Церкви, а також подякувати за 35 років її відновлення, воскресіння, і за 20 років праці, молитви та навчання саме в цих стінах, у цьому храмі на Хуторівці, яка нині має назву проспекту Святого Івана Павла ІІ.
Коли ми вглядаємося в історичні події 35-річної та 20-річної давнини, багато емоцій і спогадів спливають до нашого серця, і ними сьогодні хочемо подякувати Богові за Його дар несказанний. Історія відновлення нашої семінарії у Львові — це історія воскресіння нашої Церкви.
Ми всі добре пам’ятаємо героїчну постать архиєпископа Володимира Стернюка, місцеблюстителя митрополичого, патріаршого престолу у Львові, який, властиво, вивів цю семінарію з підпілля. Сьогодні хочемо пригадати владику Филимона Курчабу та отця Володимира Чучмана, які були першими ректорами цієї відновленої семінарії в Рудні. Відтак хочемо пригадати владику Юліана Вороновського, владику Степана Менька, який сьогодні молиться за Україну і за вас у Запоріжжі.
Це був час, коли ця семінарія справді слугувала символом воскресіння нашої Церкви. Тож ми дякуємо за тих наставників, учителів, семінаристів, які вміли вижити в тій семінарії і перетворити її з піонерського табору на справжню семінарію.
Як постала семінарія на Хуторівці
Але історичним поворотом цієї новітньої історії став приїзд до України святого папи Івана Павла ІІ, який ступив на цю землю тут, на Хуторівці, окропив її свяченою водою, і на місці тієї зустрічі сьогодні стоїть цей пропамʼятний хрест, де папа зійшов із папамобіля. Тоді почалася дуже цікава історія сповнення обіцянки.
Отець Веренфрід ван Страатен, засновник благодійної організації «Kirche in Not» («Церква в потребі»), як тільки повернувся до України патріарх Мирослав Іван Любачівський, урочисто пообіцяв на балконі оперного театру перед величезною кількістю зібраних людей допомогти нашій Церкві збудувати нову семінарію. Цікаво, що цей отець знову зустрівся з папою Іваном Павлом ІІ тут, на цьому місці. Отче Богдане, це була справді історична зустріч!
Після папського благословення почалася колосальна праця. За пʼять років семінарія вже стояла. Так швидко в Україні нічого не будується. Сам факт, що ми сьогодні згадуємо вже 20 років від посвячення цього храму і цієї семінарії, — це ще один дар несказанний, за який ми хочемо подякувати Господу Богу.
Та мало хто знає, що в ті роки вже була одна спроба побудувати нову семінарію у Львові, але вона не вдалася. Йшлося про будівництва в Брюховичах.
Щоб постала ця семінарія, наші жертводавці шукали такої команди, якій можна було б повірити, що вона її збудує. І ось ця команда, теж як дар несказанний, була дана нашій Церкві. Очолив її отець доктор, митрофорний протоієрей, хоч він зараз сидить без митри, Богдан Прах. І тут сьогодні є спільнота наших архітекторів, які цей задум комплексу ‒ як голуба Духа Святого в німбі, що летить над Львовом ‒ не тільки побачили на цьому місці, а й змогли реалізувати.
А тоді Господь Бог доручив мені перевести за руку ту семінарію, спільноту з Рудна сюди, на Хуторівку. І почалася друга частина історії воскресіння.
Виховати душпастиря!
Семінарія мала колосальний вплив на всю Церкву. Мабуть, щоб усе сказати й описати, потрібна була б праця цілої когорти науковців та істориків. Може, отець Богдан Прах колись очолить таку когорту істориків. Я хотів би згадати лише три моменти, які справді змінили всю нашу Церкву.
Перша річ. У 90-х роках, коли наша Церква отримала велику кількість священників, які перейшли з Православної Церкви і були виховані в православних семінаріях, ми зрозуміли одну річ: у Радянському Союзі, зокрема в православних семінаріях, виховувалися не душпастирі, а служителі культу, які докладно знали рубрики всіх богослужінь, але не вміли зайнятися людською душею.
І ми тоді хотіли разом із нашою виховною спільнотою зламати певні стереотипи і сформувати душпастирів для нашої Церкви, які б уміли не просто добре служити богослужіння, а й справді молитися, дбати про душі, про зранені душі своїх парафіян, катехизувати, євангелізувати; які б розуміли, що священник, який не проповідує Божого слова і не вказує на того Єдиного, у кому є спасіння і прощення гріхів, не є душпастирем і не виконує тієї місії, яку на нього покладає Церква.
Виховати душпастиря! І таке душпастирське навернення тоді сталося в усій нашій Церкві. Сьогодні його цінують в Україні, його цінує український народ, зболений цією війною і зранений її травмами.
Освічений душпастир, здатний говорити до світу
Друга річ. У Православній Церкві семінарія означала середній навчальний заклад. А вже той, хто хотів більше вчитися, вступав до академії. Рішенням Синоду наших єпископів семінарія в УГКЦ стала вищим навчальним закладом. Тому від самого початку наші семінаристи були студентами Львівської богословської академії, а потім ‒ Українського католицького університету.
Ви, дорогі брати, отримуєте найкращу освіту в нашій Церкві і в Католицькій Церкві загалом. Дуже важливо не опустити цього рівня, бо на початку владики хотіли, щоб навіть коли священник буде скерований до сільської парафії, його освіта була не гіршою, а може, і кращою за освіту сільського вчителя, який закінчив вищий педагогічний навчальний заклад. Це той стандарт, та якість, за які ми тоді боролися і які сьогодні є стандартом у всій нашій Церкві.
Третя річ. Тоді владики хотіли, щоб священник у своїй парафіяльній спільноті міг бути голосом нашої Церкви до світу, до міжнародної спільноти. Тому навчальний план був складений так, щоб семінарист, який закінчує семінарію, добре знав бодай одну іноземну мову. Серед усіх іноземних мов ми вибрали англійську, яка є мовою сучасного спілкування світової спільноти.
І так сталося: сьогодні наші священники, які служать у різних країнах світу, ‒ це душпастирі, які відзначаються найвищою якісною богословською освітою і які більше не є мовчазною Церквою: вони говорять до України і до світу тією мовою, яку і Україна, і світ розуміють. Тому кажемо: «Подяка хай буде Богові за Його дар несказанний» (ІІ Кор. 9, 15).
Не загубіть первісного запалу
Дорогі отці ректори, наша сучасна виховна спільното Львівської духовної семінарії, дорогі брати-семінаристи! Святкування і пригадування тих подій, намірів, мрій, про які ми сьогодні говоримо, має стати правилом і законом вашого сучасного життя, навчання і виховання в цій семінарії. Ми в Церкві кажемо, що наша церковна памʼять є девтерономічною, тобто вона перетворюється на закон, який регулює наше сучасне життя.
Нехай Господь Бог вас благословить! Але прошу вас: не загубіть того первісного запалу, задуму нашої Церкви, бо сьогодні український народ дуже чекає душпастирів, які б узяли на себе його рани, вилікували ці травми, а найважливіше — вказали на Єдиного, у кому можна отримати відпущення гріхів і життя вічне.
Тому сьогодні, коли поклонятимемося чесному і животворному Хресту, памʼятаймо слова Євангелія: «Коли піднесете Сина Чоловічого, тоді взнаєте, що Сущий Я» (пор. Ів. 8, 28). Амінь.
Слава Ісусу Христу!
Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви
