СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької Церкви«Воскреслий Христос своїм Божественним життям увійшов у джерело страху України і подарував запевнення життя», — інтерв’ю з владикою Борисом Ґудзяком
Уже понад рік Україна потерпає від російської агресії, продовжує своє паломництво від страху до гідності, як часто говорить про це мій сьогоднішній співрозмовник. Без сумніву, переживаємо особливий історичний час, у якому кожен українець проходить випробування на міцність. Звуки сирени, вибухи, обстріли, руйнування міст і сіл, тисячі людей, які втратили домівки та близьких, мільйони біженців по всьому світу — все це не може не залишити слід у серці кожної людини. Серед різноманітних ран війни, у час воєнного лихоліття і безнадії ми щодня віч-на-віч зустрічаємося зі страхом смерті, втрати, болю…
Отож про страхи, смерть, воскреслого Христа, досвід українців Другої світової війни, про духовну боротьбу України, терапевтичний час Великого посту, про зцілення ран війни, досвід Святого Письма та силу Божого слова, яке зцілює страхи, а також про Бога, який між нами тут і тепер, який заохочує, заспокоює, обіцяє, свідчить, розмовляємо з архиєпископом і митрополитом Філадельфійським владикою Борисом Ґудзяком. Також архиєрей ділиться з нами особистими порадами та рекомендаціями.
Спілкуємося через зум, оскільки я у Львові, а владика — у Філадельфії. На початку розмови митрополит запитує мене про те, як моя родина і як переживаємо війну. Цікавиться, чи ніхто не став біженцем, чи є хтось із родини серед загиблих. Розповідаю про нашого загиблого Михайла Гудзенка, який у серпні приїхав на хрестини своєї доньки, а у вересні загинув за Україну.
Відтак розпочинаємо розмову про те, чим є страх. Владика Борис відзначає важливість вміти опановувати страх і не давати йому можливості панувати над нашим життям.
«Важливо вміти назвати свій страх, бачити, який він, і бути його господарем»
«Страх у своїй глибинній суті — це передчуття смерті, загроза життю. Ще Адам і Єва, сотворені Богом жити в раю у вільних безстрашних стосунках, отримують страх через те, що відвертаються від Бога. Господь, який дарує життя, застерігає їх перед тим, щоб не брати забороненого плоду з дерева. Відтак такий рефлекс захопити щось, що не є нашим, й увійшов у нашу природу. І саме він приніс смерть.
Наш страх — це завжди страх перед смертю або її загрозою. Необов’язково йдеться про страх перед кінцем життя. Переважно ми боїмося малих небезпек: вогню, бо він пече; гадюк, бо вони можуть вкусити і своєю отрутою вбити; щурів, бо вони несуть недуги. Такі страхи отримуємо генетично або набуваємо з досвідом нашого життя.
З одного боку, страх потрібний. Добре боятися того, що може нас вбити. Щоправда, іноді можемо мати не властиві страхи — перенесені з одного досвіду на інший. Наприклад, нас вкусив один пес, відтак ми боїмося усіх псів. Наш батько був з нами гострим, жорстоким — ми боїмося всіх авторитетів. Проте важливо вміти назвати свій страх, бачити, який він, і бути його господарем. В жодному разі не дозволяти йому панувати над нами».
«Воскреслий Христос своїм Божественним життям увійшов у джерело нашого страху
і подарував запевнення життя»
Запитую у владики Бориса рекомендацій про те, як знайти внутрішній спокій і навчитися долати страх у такі важкі часи, як війна. Позаяк страх перед смертю дуже близький нам в Україні. Ми надто часто зустрічаємося зі смертю наших захисників і звичайних мирних українців. То як правильно християнам ставитися до страху смерті? Чи варто його боятися?
Митрополит Борис зазначає, що в немічній, схильній до гріха людській природі, особливо під час великих звірств і масштабного лукавства, ми не повинні сумніватися, що людина може вчинити велике лихо. Ба більше, у цій природі неможливо до кінця не боятися смерті. Проте він звертає нашу увагу на те, що ми можемо свій страх перемогти так, як це роблять десятки тисяч українців на фронті, продовжуючи життя мільйонам на Землі. На його переконання, важливо прийняти перспективу, яку нам Бог дає: найбільша наша радість — великодня; найбільший страх — смерть, яка уявляється як тупик.
Відвідини Ірпеня та Бучі
«Коли хтось відчуває, що є певна вічність, у якій існує життя, тоді страх відмежовує думки про остаточний кінець. Наша віра вчить, що Христос своєю смертю смерть подолав. Він своїм Божественним життям увійшов у джерело нашого страху. Христос взяв на себе гріх, який у глибинній суті і є джерелом цієї війни. Він уже переміг! Ми знаємо, як закінчиться ця історія. І Господь нас також запрошує йти з Ним цим пасхальним шляхом. Перспектива вічності змінює наш погляд на смерть. Вона також повинна змінювати наш спосіб життя. Різні страхи будуть присутні, але вони не будуть остаточними. Страх християнина не поєднується з розпачем. Ми боїмося болю, немочі, недуги, кулі, бомби, ракети, смерті, але співаємо тропар: „Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав і тим, що в гробах життя дарував“. Добра новина, якою ділиться з нами воскреслий Христос після свого воскресіння, коли при появі говорить: „Мир вам!“, „Не бійтеся!“. Не бійтеся, бо Він переміг гріх, смерть і страх. Він хоче подарувати нам мир, легку правдиву радість. Це не якийсь кайф чи стимул, який ми отримуємо від кави з цукром чи якісь тілесні приємності. Він нам дає запевнення життя, і це промовляє до вашого найбільшого, найглибшого страху».
«Перемога України буде передовсім духовною перемогою,
бо війна — це нехтування кожною Божою заповіддю»
Кожна людина, перебуваючи у кризі, звертає увагу на суттєве. Митрополит Борис припускає, що зараз в Україні у цій війні триває велика духовна боротьба за те, чи ми залишимося у вірі, солідарності, чи лукавство, брутальність, переступ Божого Закону зможе розбити єдність і нашу віру. За його словами, важливим у боротьбі України є те, що кожен українець розуміє, у чому суть нашої незламної і стійкої боротьби. Ба більше, кожен українець розуміє, що в нашій ситуації потрібна жертва, що свобода, гідність, які намагаються придушити, дорого коштують. Так українці перемагають свій страх.
«Наведу приклад із досвіду моєї родини. Мої батьки народилися 1929 року. Їм було по 13 років, коли почалася Друга світова війна, і по 19 — коли вона закінчилася. Впродовж пʼяти років вони були біженцями в Європі. Родина моєї мами голодувала. Моя бабця по мамі померла в 44 роки, бо не мала належної медичної опіки.
У Другій світовій війні загинуло сім мільйонів мешканців українських земель. Мої батьки все-таки пережили це випробування. Вони походили родом зі Золочева і Поморян, з одного району, проте не знали одне одного аж до приїзду до Нью-Йорка в 1950 році. Після всього жахіття, травм і втрат змогли розпочати нове життя, бути плідними, народити нас із братом, бути активними громадянами, служити при Церкві, а також в українських і американських організаціях.
Ця війна жахлива. Вона може стати ще значно гіршою. Дай Боже, щоб не дійшло до того, що загине сім мільйонів як у Другій світовій війні. Проте, щоб не сталося, ми покликані жити. Багато українців упродовж усіх дев’яти років війни, особливо за минулий рік повномасштабного нападу на Україну, продемонстрували, що міцно тримаються один одного. Зараз точно занадто швидко аналізувати події, що ми переживаємо.
Є віра у вічність і правду. Ми всі відчуваємо велику солідарність. А солідарність носить Божественний вимір. Ця спільність, сопричастя, взаємність — це те, що у своїй суті є Богом, що представляє стосунки між Отцем, Сином і Святим Духом».
Літургія у храмі Різдва Пресвятої Богородиці в Ірпені
Митрополит Борис поділився, що від лютого 2022 року був шість разів в Україні. Під час візитів відвідував поранених солдатів, біженців. Також спілкувався з біженцями у 10 чи 11 країнах поза межами України.
«Я не знаходив людей, які б опускали руки чи були готовими здатися. Напевно, такі є. Нема моноліту, але є подиву гідна єдність і певність. 95 % населення, згідно зі соціологічним опитуванням минулих двох тижнів (початок березня 2023 року), вважає, що Україна в цій війні переможе. Ця перемога буде передовсім духовною. Це буде перемога Божої правди, віри, надії».
Спалені цивільні машини в Ірпені
В українців не залишилося сумнівів, що на нашій землі триває духовна боротьба добра зі злом. Говорячи про духовні істини та ціну свободи, митрополит Філадельфійський згадує біблійну історію Старого Завіту про Давида і Голіафа.
«Ми знаємо про Давида, який вистояв проти набагато більшого і сильнішого за себе Голіафа, який за плечима мав колосальний фінансовий, людський та військовий ресурс. По-людськи можна сказати, що це дивовижно, чудесно. Але лише тому, що є певна духовна істина, бо це боротьба добра зі злом. Нам важливо зберегти цей вимір та стояти на стороні добра, і тому треба берегти своє серце, бо саме з нутра людини виходять лукавства.
Ми переживаємо Великий піст. Перед постом читали слово Боже, у якому в різних євангельських текстах Ісус вчив: «Не те, що до уст входить, осквернює людину, а те, що з уст виходить, те осквернює людину» (Мт. 15.11).
Ми бачимо, яка погань виходить із душі Путіна, з нутра патріарха Кирила. Це дуже сумно».
«Нам необхідно якомога більше додавати ресурсів як інструментів,
бо масштаб кривди, травм і ран в Україні надзвичайно великий»
Говорячи про страхи, виклики, страждання українського народу під час війни, не можемо оминути увагою потребу зцілення ран і травм, завданих війною. Ще перед повномасштабним вторгненням Українська Греко-Католицька Церква проголосила душпастирський план — «Надія, до якої нас кличе Господь», яким визначала своє покликання на найближчі роки.
За провидінням Святого Духа, ця програма у пророчий спосіб відповідає українським реаліям сьогодення. Найперше виокремлено три душпастирські пріоритети: дорога зцілення ран і лікування травм; близькість і практична увага до убогих та маргіналізованих; християнська сім’я — домашня церква.
У госпіталі
«У турбулентності війни, коли масштаби лукавства, кривди й каліцтва є такими колосальними, непросто створити всеохопну програму. Мабуть, ще ніколи в історії людства не було так, щоб лише впродовж двох місяців (від кінця лютого до квітня 2022 року) 14 мільйонів людей покинуло свої домівки. Смерті, скитальщина, поранення створили велику гуманітарну кризу, завдали глибоких ран. Зараз у Церкві мовиться про те, щоби структуризувати свідомість потреби лікування ран і шукати компетентних осіб для процесу зцілення. Вже можемо передбачити, що він триватиме не одне покоління».
Відтак архиєрей знову пригадав досвід Другої світової війни.
«Моя хресна, мамина сестра, має 94 роки і мешкає в Нью-Йорку. Вона остання з нашої родини, яка пережила всі жахіття Другої світової війни. Досі при кожній зустрічі думкою і розповіддю повертається до жахіть 1941 року. Тета пригадує, як на початку липня, коли відкрили тюрми й витягали тіла закатованих людей НКВС у Золочеві, вона носила воду, щоб можна було омити їх та впізнати. Там були місцеві мешканці, а також з усього Заходу України. Пройшло понад 80 років, а вона досі пам’ятає. Отже, такі травми залишаються на все життя».
Замучені люди на подвір’ї Золочівського замку, 1941 рік
Слухаючи спогад владики Бориса, мимоволі пригадую свою бабцю Софію, яка будучи 15-річним підлітком зі сім’єю у 1944 році була примусово переселена з Польщі на територію України, оскільки вони жили на кордоні двох держав, які вели за нього боротьбу. Травма примусового виселення внаслідок угоди, укладеної 9 вересня 1944 року урядом Української Радянської Соціалістичної Республіки і Польським комітетом національного визволення «Про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР», супроводжувала її до останніх днів. До кінця життя вона згадувала той день, коли востаннє виходила з дому, маючи можливість взяти зі собою лише найнеобхідніші речі. Пам’ятала навіть про цінні для них українські книги, які її тато закопав на подвір’ї, біля стодоли, маючи надію в такий спосіб їх зберегти. Подібні травми чимало людей пережили і в наш час, без сумніву, це залишиться з ними на все життя.
«Вони залишаться особливо тоді, — продовжує владика Борис, — коли ми свої рани не будемо вміти називати й лікувати. Тоді, після Другої світової війни, не було свідомості посттравматичного шоку, оскільки навіть такої психологічної категорії ще не існувало. Люди зцілювалися життям у спільноті, сім’ї, Церкві чи громаді. Для моєї тети Церква, громада, родина були мережею, у якій вона могла нести хрест своїх травм упродовж життя».
Митрополит Борис констатує той факт, що в сучасному світі лікування ран і травм має подвійний виклик, позаяк детрадиціоналізація і технологічний віртуалізм відтягнув людей від спільноти сім’ї та Церкви. Сучасна людина часто почувається ізольованою. Навіть в Америці, де нема війни, за словами митрополита Філадельфійського, найновіша соціологія показує, що третина дівчат підліткового віку останній рік серйозно думала про суїцид. Головний лікар Америки написав книжку про те, що самотність є джерелом фізичних і психічних недуг.
Молитва за мир в Україні у катедрі Святого Патрика у Нью-Йорку
«Глибоке духовне життя знімає з нас страхи, а Божа благодать зцілює»
Повертаючись до душпастирського послання, владика зауважив, що ще не можемо сказати, що маємо повноцінну, всеохопну програму Церкви, з якою могли б долати виклики війни. Нещодавно відбулося дві зустрічі ІІІ сесії Всецерковного форуму УГКЦ під головуванням Отця і Глави УГКЦ Блаженнішого Святослава за участю єпископів, священників і делегатів від єпархій УГКЦ зі всього світу. Під час робочих зустрічей учасники мали можливість пізнати, яка ситуація, а також поділитися практичним досвідом своїх єпархій в Україні чи за кордоном. Тому перед УГКЦ стоїть завдання створити скоординовану програму, яка зможе відповісти на біль мільйонів.
«Ця програма потребує духовної складової. Адже глибоке духовне життя знімає з нас страхи, а Божа благодать зцілює. Проте Господь нас створив тілесними. Ми маємо психіку й емоції, які також зазнають глибоких ран і шрамів. Дуже багато осіб фізично покалічені, бо залишилися без ніг, рук, очей, з ураженим слухом. Тому зараз процес координації дуже важливий»
Відтак владика Борис поділився досвідом служіння Філадельфійської архиєпархії.
«Ми у свій скромний спосіб у США ці місяці, тижні та дні стараємося встановити контакти з великими організаціями, передовсім Католицької Церкви і не лише, які мають досвід, масштаб і ресурс для того, щоби відповісти на біду мільйонів. У лютому зі мною до України приїжджала сестра Донна Маркхем — президентка організації „Catholic Charities USA“. Це мережа організацій на зразок нашого Карітасу, що має 50 000 працівників. Її річний бюджет — 5,4 мільярда доларів. Це — великі масштаби. Контактуємо з головою Католицької асоціації здоров’я, до якої належать сотні католицьких шпиталів. Їхні представники вже зараз є в Україні. Також контактуємо з „Catholic Relief Services“ — міжнародною гуманітарною агенцією католиків США, яка надає допомогу потребуючим поза Америкою… Сіен Калахан (Sean Callahan), який очолює їхню службу допомоги, ще в листопаді казав, що вони зібрали 120 мільйонів доларів на допомогу Україні. Спілкуючись також із представниками американської влади, з політиками й некатолицьким середовищем, ми стараємося підняти свідомість того, що вже є чверть мільйона українських біженців в Америці за найновішою статистикою, яку нещодавно озвучив президент Байден. Загалом у світі є +- 7 мільйонів. В Україні є 17 мільйонів людей, які потребують гуманітарної допомоги, щоби вижити. Невдовзі матиму зустріч із представниками U. S. Agency for International Development — одним із головних каналів, через які американський уряд передає багатомільярдну гуманітарну допомогу Україні. Важливо, щоб такі масштабні структури, найбільші джерела ресурсів були скеровані і на церковні структури України, які є природною мережею людської взаємодопомоги. Коли це все запрацює, тоді можна буде сказати, що є програма».
«Зараз є багато героїчних ініціатив, є дія в субсидіарний спосіб, тобто люди самі беруть на себе відповідальність. Це важливо, бо саме це досі забезпечувало український спротив, український захист, українську взаємну допомогу. Але треба додати ресурси й інструменти, про які я згадував, бо масштаб кривди, ран надзвичайно великий».
«Заглиблюймося щодня у Святе Письмо»
Чимало про страх згадано в Божому слові. Владика Борис уже згадував історію героїчної боротьби Давида і Голіафа. Отож просимо владику ще трошки поділитися досвідом Біблії, який нам може практично допомогти чи краще пізнати страх, особливо навчити його долати під час війни.
«Звертаю увагу читачів до Євангелії. Зараз легко її знайти навіть на комп’ютері. Пошукайте євангельські уривки, а таких є багато, у яких Ісус заохочує і заспокоює, у яких Господь обіцяє, свідчить про любов Отця. Пошукайте слово „страх“ і слово „мир“.
Це запевнення не складається лише з епізодів, бо ціле Святе Письмо є історією про те, як Господь декларує, показує, маніфестує, виявляє свою солідарність, невимовну любов до людини».
На його переконання, час Великого посту, саме наше паломництво до переможної події Воскресіння, в якій Господь своєю смертю долає нашу смерть, є найкращим часом заглибитися, ознайомитися з цим великим запевненням, яке є у Святому Письмі, зокрема в Євангелії.
«Ми маємо Бога, який не панує з відстані, а Господа, який стає одним із нас. Наш Бог живе поруч. Він працював, плакав, зазнавав утоми. Він пролив свій піт і кров. Знати, що Бог тебе любить настільки, що зміг віддати свого Сина за тебе, за мене, за нас — це пережити, глибоко усвідомити свою гідність і зрозуміти, що нам немає чого боятися, незважаючи на те, якою великою є загроза, смерть перед нашими очима. Ми маємо Бога, який нас чекає у своєму домі. Він нас благословить у цьому житті, Він нам це життя дарував, Він кожну волосину на нашій голові порахував. Навіть тоді, коли приходимо до смертного виклику, Він нас супроводжує і переводить через це темне провалля».
Тому, хто ще цього не зробив, митрополит Борис рекомендує вже сьогодні взяти в руки Євангелія і прочитати. Відкласти гаджети з новинами, телеграм-каналом Він застерігає, якщо заповнювати свій внутрішній простір лише поганими новинами, не залишити місця і не підкріплювати перспективу правдивої надії, тоді легко з’їхати із правдивої дороги.
Архиєрей ділиться своїм досвідом: «Одного вечора читав перед сном дослідження „Нью-Йорк таймс“ про штурм Бахмута. Про те, як ПВК „Вагнер“ посилає десятки тисяч ув’язнених, злочинців, вбивців на майже певну смерть як гарматне м’ясо. Я зазвичай сплю досить спокійно, рідко пам’ятаю сни. Але цієї ночі мені приснилася потвора схожа на кота з великою головою, як у лева, яка на мене кидалася. Я цю котяку, цього звіра копнув і прокинувся. Прочитана на ніч історія забрала в мене внутрішній спокій. Тому Святе Письмо — це завжди остання річ, яку я читаю перед сном».
Відтак архиєпископ і митрополит Філадельфійський закликає: «Заглиблюймося щодня у Святе Письмо. Перед сном пропоную задивитися в погляд Воскреслого і почути ці слова: „Мир вам!“ (Ів. 20, 19) І з тим лягати спати, щоб добре відпочити, щоби бути готовими на другий день виконувати своє завдання у своїй боротьбі».
«Нам важливо перебувати на шляху миру»
А якщо українці й Україна як держава все ж дозволять страху керувати своїм життям, до яких це наслідків може призвести? Запитую про це у співрозмовника.
«Страх є поганим порадником. Під його впливом робитимемо різні помилки. Є процеси, у яких чеснота і позитив будують один на одному. А є коло пороків, у якому одна проблема породжує іншу. Одне розчарування призводить до другого, а відтак до розпачу. Страх нас ставить на шлях розпачу, а нам треба бути на шляху миру».
Накінець прошу владику Бориса поділитися рекомендаціями з особистого духовного досвіду, як долати страх.
«Перелічіть 20 речей, подій, осіб, за яких ви вдячні»
«Найперше, читайте історії спасіння і перемоги у Святому Письмі. Друге — дивіться у вічі воскреслому Христові, який переміг смерть. Третє, щодня робіть літанію, пісню своєї вдячності — перелічіть 20 речей, подій, осіб, за яких ви вдячні Богові. Тоді кожна людина бачить, наскільки вона обдарована, наскільки багата. Коли ми знаємо, що обдаровані, то не жаліємо себе, не боїмося, що залишимося без нічого».
Наша розмова завершується, прощаючись із владикою Борисом, думаю про те, як багато цінних думок і порад прозвучало в одній розмові. Як все ж важливо слухати, адже, як нас колись навчав владика, як викладач: слухання — це основа духовного життя, бо кожна людина створена на образ і подобу Божу. Водночас пригадую ікону Пресвятої Тройці, яка якнайкраще це демонструє. Дякую йому за приділений час і цікаву, змістовну, духовну розмову. А думками пробую відшукати одну за одною особу, подію і відчути в серці вдячність.
Розмовляла: Христина Потерейко для Департаменту інформації УГКЦПресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
