Владика Йосафат Коциловський

Єпископ Перемишльський, Сяноцький та Самбірський, блаженний священномученик УГКЦ

Народився	3 березня 1876 року у лемківському селі Пакошівка, біля Сяноку.
Священичі свячення	9 жовтня 1907 року із рук владики Григорія Хомишина, єпископа Станіславівського.
Єпископська хіротонія	23 вересня 1917 року у катедральному соборі Св. Івана Хрестителя у Перемишлі.
Помер	17 листопада 1947 року у радянській таборовій лікарні «Чапаєв» під Києвом.

Дитячі роки і родина

Йосафат Коциловський народився 3 березня 1876 року у лемківському селі Пакошівка, біля Сяноку. Його батько — Петро Коциловський, успішно поєднуючи землеробство з активною участю в політичному та громадському житті, у 1870-х рр. обирався депутатом до Галицького крайового сейму. Мати — донька греко-католицького священника Катерина Косар-Коциловська — прищепила своїм чотирьом дітям глибоку релігійність, спрямувала обох синів на шлях духовного служіння. Усі четверо дітей зв’язали своє життя з Церквою. Йосиф став єпископом, Януарій був місіонером у Бразилії, Анна вийшла заміж за уніатського дрогобицького священика о. Петра Подляшецького, натомість Марія стала дружиною пароха парафії Гошани (Градівка) о. Казимира Гермака. Водночас сім’я володіла невеличким маєтком в с. Глинне, Ліського повіту.

Пакошівка часів Коциловських була селом особливим. Хоч проживали в ньому представники двох народів, — польського та українського, — не мала ані однієї святині: греко-католики поспішали на Службу Божу до недалекого Лалина, де Коциловські хрестили всіх своїх дітей — поза згаданою четвіркою, правдоподібно, також двох синів, які померли зразу після народження, а римо-католики молилися в парафіяльному костелі в Страхотині.

Освіта

Закінчивши початкову народну школу в Ліську, навчався в Сяніцькій, Самбірській і Ясельській гімназіях. Від 1896 року навчався на правничому відділі Львівського університету. Цікаво, що у каталозі слухачів було записано: «русин», «греко-католик». Протягом 1896–1901 років молодий студент шукає своє покликання й шляхів самореалізації. Зокрема, працював у товаристві «Сокіл», був членом академічної громади, мріяв про майбутню професію вчителя (закінчив у Празі курси для вчителів фізичного виховання), а коли серед українців, активних у польському «Соколі», стали домінувати русофільські настрої, вийшов з цієї організації та став одним з організаторів українського «Сокола». У цей же час думав про майбутню вчительську професію, і для цього закінчив у Празі курси для вчителів фізичного виховання.

Суспільну активність перервав військовий обов’язок: щоб не марнувати часу на довготривалу службу, сам у 1898 році перериває навчання і вступає до однорічної школи офіцерів запасу артилерії у Відні. Саме з огляду на науковий ступінь, парубка скерували до артилерійської школи, а після успішно складеного офіцерського іспиту в чині підпоручика почав річну службу в артилерійському полку у Львові.

Коли служба закінчилася, юнак збагнув, що його покликання — священство, тому на юридичний факультет уже не повернувся. За згодою митрополита Андрея Шептицького та завдяки скеруванню владики Костянтина Чеховича у 1901 році поїхав у Рим, щоб навчатися в Collegium Rutheanum. Тут він стає згодом одним із найкращих семінаристів, працює бібліотекарем, префектом і редактором журналу: «Записки питомців руської Колегії у Римі». Богословські студії Йосиф Коциловський закінчив у Папському університеті Святого Томи Аквінського «Angеlіcum». В Італії отримав два наукових ступені: 1903-го став доктором філософії, а 1907-го — доктором теології Папського університету святого Томи; опанував латину та три мови — німецьку, італійську і французьку. Після навчання залишає Вічне місто і повертається у Станіславів.

Священниче служіння

9 жовтня 1907 року був висвячений єпископом Григорієм Хомишином у катедральному храмі міста Станіславова. Відразу був призначений викладачем догматики в Духовній семінарії в Станіславові. Дійшов там до посади заступника ректора, після чого відмовився від наукової кар’єри і 2 жовтня 1911 року вступає на новіціат до спільноти отців василіан, де приймає ім’я Йосафат, на честь св. Йосафата Кунцевича. Як монах, Й. Коциловський визначався духом суворої дисципліни, глибокої покори та любові до молитви. 16 травня 1913 року став ієромонахом. Три роки виконував обов’язки викладача в Лаврові та Львові. Педагогічною працею займався також у роки Першої світової війни. Через російський наступ був евакуйований до Австрії, жив спочатку у Відні, з часом, у 1914 році, організував еміґраційну семінарію у Кромерижу в Моравії, де перебувало 75 студентів втікачів з різних українських єпархій. Там посів посаду ректора. За два роки повернувся назад у Західну Україну та 13 червня 1916 року склав довічні монаші обіти.

Єпископська діяльність

Навесні 1915 року цісар запропонував кандидатуру Йосафата Коциловського на посаду перемиського єпископа. Кандидатуру, запропоновану монархом, затвердив 29 січня 1917 року папа Бенедикт XV.

Новий владика сів на єпископський трон 23 вересня 1917 року, прийнявши єпископські свячення від митрополита Андрея Шептицького у співслужінні із єпископами владикою Григорієм Хомишином, єпископом Івано-Франківським, владикою Діонізієм Наряді з Крижевців, титулярним єпископом Абіли Лизанії, та владикою Йосифом Боцяном з Луцька у катедральному соборі Св. Івана Хрестителя у Перемишлі. Зразу ж владика Йосафат включився у працю над розбудовою єпархії. Він перейняв провід найстаршою українською єпархією у важкі часи Першої світової війни. У цю пору австрійська влада ув’язнила за москвофільські симпатії багатьох священиків і мирян, запроторивши їх до концтабору у Талергофі. Владика Коциловський робив усі спроби для їх звільнення, які увінчалися успіхом завдяки його особистому знайомству з імператором Карлом IV із часів спільної військової служби.

Як сеймовий віриліст був обраний до складу Української Національної Ради ЗУНР; брав участь у підготовці її малої конституції — «Тимчасового основного закону».

У своєму першому пастирському листі з 12 листопада 1917 року владика так звертався до своїх вірних: «Хочу почати від святого Йосафата, хочу почати зі святим Йосафатом, щоб ласка яку отримаю через його заступництво в це велике свято, скріпить моє серце для належного виконання єпископського служіння. Бажаю, щоб святий відкрив мої уста та прийняв під свій покров цілу єпархію, щоб я на Його більшу славу одного дня зміг сказати, що всі ласки які я отримав для мого стада, завдячую Йому». Перші кроки нового єпископа навернули до нього серця не тільки священиків, а й також і мирян.

У 1918 році він створив Єпархіальну Поміч та провів серію реколекцій та місій для вірних та священників. Від 1918 року владика почав канонічні візитації всіх своїх парафій. Ці візитації тривали аж до 1937 року.

Владика Йосафат клопотався про скріплення чернечого життя, про пожвавлення народних місій та реколекцій, про розповсюдження релігійної літератури та преси, старався зорганізувати молодь. 1921 року заснував Духовну семінарію в Перемишлі. Навчання в перемишльській семінарії спочатку тривало 4 роки, а з 1931 року його було продовжено до 5 років. Протягом своїх 20-ти років єпископського служіння владика висвятив біля 400 священників.

Владика Коциловський особливо переймався рівнем виховання побожності та освіти священників, часто розмовляв із ними, давав реколекції і запровадив викладання аскетики, містики та щомісячні наукові богословські диспути. Здібніших вихованців він посилав на студії у закордонні університети Рима, Інсбрука та міст Франції. Владика Йосафат постійно заохочував єпархіальних священиків поглиблювати своє духовне життя. З цією метою видавав пастирські листи, часто скликав конференції і соборчики для духовенства та наказав відбувати щорічно хоча б триденні реколекції.

Владика опікувався також монашими Чинами й Згромадженнями, а також сиротинцями, дитячими садками й школами, які вели сестри Служебниці й Василіянки. Владика Йосафат уклав статути для Згромадження СС. св. Йосифа, отримавши їх затвердження Апостольською столицею. У той час сестри служебниці Пречистої Діви Марії вели 34 сиротинці для 2000 дітей, а сестри Святого Йосифа 14 сиротинців з 850 дітьми. Сестри Василіянки мали дві гімназії для дівчат в Дрогобичі та Яворові. Велику місійну працю розгорнули отці василіяни. Вони мали кілька великих монастирів на території Перемишльської єпархії.

Мав великий авторитет навіть у середовищах, далеких від його щоденного оточення. Підтвердженням цього було включення його 1928 року до складу Комісії єпископату Польщі до справ католицької акції, де він засідав поруч з Августом, кардиналом Гльондом і єпископами: Адамом, князем Сапєгою, Теодором Кубіною і Леоном Ветманським.

Вже в часі Першої світової війни, владика сильно підтримував створення Апостольств молитви в парафіях, заохочуючи вірних до частого приступання до Святих Таїнств. Сприяв творенню «Марійських дружин», які гуртували жінок та дівчат. У Перемишльській єпархії в скорому часі почала діяти «Католицька Акція», для якої владика заснував в 1931 році Єпархіальний інститут «Католицької Акції».

Від 1928 року виходив єпархіальний часопис «Бескид», який пізніше називався «Український Бескид». Виходив також квартальник «Перемиські Епархіяльні Відомості».

Початок Другої світової війни у 1939 році приніс розподіл території Перемишльської єпархії. Частина її земель знайшлася під володінням німецьким, а друга під більшовиками. 25 вересня 1939 року владика був примушений поділити тимчасово єпархію. Частиною піднімецькою керував єпископ-помічник Перемишльської єпархії владика Григорій Лакота, а владика Йосафат залишився на території, яка потрапила під радянську владу. Такий стан тривав до 22 червня 1941 року. В одному з листів із того часу апелював до вірних: «Християнин не повинен ненавидіти навіть найзавзятішого ворога. Може захищатись сам, захищати своїх дітей і свій народ, але не може допустити ненависть в серце».

Переслідування та арешти

В часі першої більшовицької окупації Західної України, комуністи старалися зламати поставу владики. Його брали на допити до Дрогобича, де його ображали та насміхалися з релігії. Владика тоді піднісся та відмовився від всяких допитів так довго, аж це припиниться. Більшовики в тому часі підготовлялися вже до знищення Церкви. 20 священиків було арештовано та заслано. Ці плани припинила німецько-більшовицька війна. Німецька окупація також не сприяла нормальному релігійному життю єпархії. Владика скоро переконався, що офіцери гестапо не різняться нічим від НКВД. 27 священиків було замкнено у в’язницях та таборах, а двох німці розстріляли. Двічі німці допитували владику, чому його лікує лікар єврей та чому в околицях єпископських палат та капітули та в їх приміщеннях хороняться євреї. Німці пробували переконати владику, щоб написав листа про необхідність співпраці українців з німцями. Владика відмовився, а за це йому заборонили проводити канонічні візитації.

У 1944 році ситуація знову змінилася. У результаті воєнних договорів велика кількість українського населення потрапила у нові польські кордони. Церква боронила своїх вірних перед переселеннями. У грудні 1944 року владика здійснив візит до представників радянської влади в Перемишлі, під час якого домагався у них надати йому можливість контакту з вірними своєї єпархії на більшовицькому боці. Він хотів посилати туди своїх священників, щоб допомогти людям. Владика пригадав владі, що священники є зобов’язаними залишатися на місцях служіння, так як це присягали перед свяченнями, і з цього може звільнити їх лише Апостольський престол. Владика був свідомий того, що ця постава може дорого йому коштувати.

Як ми бачимо, керувати єпархією довелося у винятково важкий час: пережив розпад Австро-Угорської імперії, братовбивчу українсько-польську війну, надію на створення незалежної держави — Західноукраїнської Народної Республіки й її фіаско, польсько-більшовицьку війну, організацію Польської держави, й її програну війну 1939 року. Пережив Другу світову війну.

10 вересня 1945 року єпископ передав через двох посланців в американське та британське посольства інформацію про польсько-українські конфлікти та просив про допомогу. Польська поліція переслідувала єпископа, 21 вересня 1945 року його арештовують. До 17 січня 1946 року разом з іншими 17 українцями владика перебував у в’язниці в Ряшеві. 16 січня 1946 року владику і кількох священників польське УБ передало для НКВД в Ряшеві. Впродовж ув’язнення їх тримали у підвалах будинку. Звідти їх перевезено до Мостиська. Офіцери НКВД старалися приписати владиці різні злочини та примусити його визнати зверхність Московського Патріарха. У тому часі якраз відбувалася підготовка до виборів. Комуністи побоялися поганих наслідків арешту владики, і тому після шестиденного перебування в Мостиському арешті, владику звільнили. Стан здоров’я владики сильно погіршав. Проте, 24 січня владика повернувся до Перемишля. Передбачаючи свій новий арешт і депортацію у СРСР, владика Йосафат Коциловський, будучи присутнім на конференції польських єпископів у Ченстохові, передав написану там власною рукою заяву вірності папі Пієві XIII: «У випадку мого арешту й заслання покірно прошу передати Святішому Отцеві, що складаю у його стіп вияв моєї вірності і цілковитої відданості до останнього удару мого серця, благаючи по-синівськи його батьківського благословення».

Ця надзвичайна заява була написана немов під впливом якогось ясновидіння, бо як тільки владика вернувся з конференції, зараз прийшла до нього польська поліція, кажучи йому, щоб добровільно покинув свою владичу столицю і виїхав на схід. Але владика гідно відповів: «Рим мене призначив тут єпископом, і тільки Рим може мене звідси усунути».

26 червня 1946 року, після повторного арешту поляками і передання владики Йосафата силоміць НКВС, його запроторили до Київської в’язниці. Разом із Йосафатом Коциловським був ув’язнений священомученик Григорій Лакота, якого чекісти засудили до десяти років ув’язнення у таборах Воркути. У червні 1945 року НКВС арештувало в Берліні апостольського візитатора для українців у Німеччині прелата Петра Вергуна. Також було арештоване все вище духовенство. Проте жоден єпископ не дав згоди на апостаcію. У березні 1946 року сталіністи виголосили звинувачувальний акт: єпископів звинувачували у ворожій діяльності проти НКВС, співпраці з німецькими фашистами тощо. Митрополита Йосифа і його помічника Никиту Будку засуджено на 8 років, а єпископа Миколу Чарнецького — на 5 років, 80-річного Григорія Хомишина — на 10 років концтаборів, але він помер у київській тюрмі 24 грудня 1945 року.

Єпископа Коциловського перевозили з одної тюрми до іншої, його звинувачували в антирадянській діяльності. У тих важких умовах владика підхопив запалення легенів і тоді його важкохворого кинули в концентраційний табір у село Чапаївка, біля Києва. Перед святом Святого священномученика Йосафата владика кілька днів проводив реколекції, відчуваючи свою загибель.

Смерть владики

17 листопада 1947 року у радянській таборовій лікарні «Чапаєв» під Києвом помер єпископ Перемишльської єпархії УГКЦ 71-річний Йосафат Коциловський. Страждав від запалення легенів, викликаного жахливими умовами. Завдяки жертовності протоігумені православного монастиря, який знаходився поблизу табору, його останки не потрапили до спільної могили, а спочили в окремій. Згодом священники з Рудок та Стрия, Львівської області, таємно перепоховали останки владики на Личаківському цвинтарі у Львові до польської могили.

29 травня 1986 року прах єпископа перепоховали в родинний гробівець Кавацівих у селі Яблунівці, біля Стрия. Зараз мощі владики перебувають у храмі Благовіщення Пресвятої Богородиці у Стрию, а фрагмент мощей — у храмі Святого Василія, що на Львівській площі у Києві.

Про смерть владики Йосафата в Римі дізналися лише 1953 року.

24 квітня 2001 року у церкві Благовіщення Пречистої Діви Марії в Стрию у бічному престолі Серця Христового, під час Божественної Літургії, яку служив Патріарх УГКЦ Любомир Гузар, прах єпископа Коциловського був перезахоронений востаннє.

12 квітня 2001 року у присутності папи Івана Павла ІІ у Ватикані відбулося проголошення декрету мучеництва Йосафата Коциловського. Обряд беатифікації відбувся 27 червня 2001 року у Львові під час Святої Літургії у візантійському обряді за участі папи Івана Павла ІІ.

Єпископа Йосафата Коциловського посмертно реабілітували лише у жовтні 2015 року.