СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиВладика Ярослав Приріз у свято Апостолів Петра і Павла: «Хто ж такі ці „посланці Святої Тройці і ловці світу“?»
Під час проповіді на свято Верховних апостолів Петра і Павла, 29 червня 2024 року, владика Ярослав Приріз, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, застановився над прикладом життя апостолів та уроками, які ми можемо винести з нього.
З цієї проповіді владики Ярослава Приріза ви довідаєтеся:
- чому настільки відмінні між собою апостоли вшановуються Церквою в один день?
- що це за ключі передав Ісус Христос апостолові Петрові?
- що значить вірити у єдину, святу, соборну, апостольську Церкву?
- хто привів до навернення ревного переслідувача християн Савла?
- у чому унікальність проповіді апостолів Петра і Павла?
Сьогодні наша Церква торжественно величає пам’ять двох великих благовісників Христової Євангелії — вірних Христових апостолів — палаючого вірою Петра, та славного мудрістю Павла. Звеличуємо їх сьогодні, як Первоверховних, бо вони й справді найбільше потрудилися для слави Божої, для проповіді святої Євангелії. Тому всі ми зібрані сьогодні на їхньому торжестві, щиро бажаємо почерпнути із цієї багатої криниці життя та мудрості, котру наповнили славні учні Христові свідоцтвом своєї віри, любові та апостольської посвяти.
Такі відмінні апостоли
Хто ж такі ці «посланці Святої Тройці і ловці світу», — як Церква їх возвеличує у богослужбових стихирах, — що одержали від Бога богорозумні крила, пролетіли весь світ, піднеслись до неба і стали підвалинами Церкви, що, обійшовши всю землю, благодаттю Святого Духа збагатили поганський світ?
Достойний приклад святості життя та важлива місія, поручена їм Христом, спонукує Святу Церкву почитати їхню пам’ять в один день. Хоча мабуть не один з нас, заглиблюючись в життя та діяння апостольське, зауважить між ними істотну різницю за походженням, станом, освітою, а навіть за людськими якостями характеру. І в цьому — великий промисел Господній, Котрий цінує та любить кожну людську особу, покликує людину до святості такою, якою вона є, тільки щоб її серце було готове відкритися на Божу волю, відповісти на Його запрошення. Ось чому ці два різні апостоли, хоч, можливо, по-людському деколи слабкі та немічні, однак запалені спільною любов’ю до Христа, натхненні Святим Духом, є подібними між собою в апостольській ревності, в дбайливості за спасіння людських душ. З огляду на їхню живу віру та відважну проповідь Євангелія, через те, що вони віддали своє життя Христові аж до мученицької смерті ми справедливо іменуємо їх підвалинами Христової Церкви.
Визнання апостола Петра
Одного разу Ісус запитав своїх учнів: «За кого мають люди Сина Чоловічого?» Ті відповіли: «Одні за Йоана Хрестителя, інші за Іллю, ще інші за Єремію або одного з пророків». «На вашу ж думку, — до них каже, — хто я?» Озвався Симон Петро і заявляє: «Ти — Христос, Бога живого син». Далі каже Христос до Симона: «Щасливий ти, Симоне, сину Йонин, бо не тіло і кров це тобі відкрили, а Отець мій небесний» (Мт. 16, 17). Лише Отець Небесний, який знає Христа, як свого Сина, міг відкрити, Симону, сину Йони, розуміння Таїнства Пресвятої Тройці. Одинокий Бог міг відкрити людині «з тіла і крові», цю таємницю, яка є прихована в самому Бозі: Отці і Сині бо, «[…] ніхто не знає Сина, крім Отця, і Отця ніхто не знає, крім Сина, та кому Син схоче відкрити» — каже нам священне Писання (пор. Мт. 11, 27). У цей момент визнання віри у Сина Божого Симон Петро стає посеред «благословенних», тобто посеред тих, яким Отець відкриває таємницю Сина, а Син відкриває таємницю Отця. «Я прославляю тебе, Отче, Господи неба й землі, що ти затаїв це від мудрих та розумних і що відкрив це немовлятам» (Мт. 11, 25) — каже Ісус. Саме в момент свого визнання віри Петро стає одним із них. Він стає одним із цих «немовлят», яким Отець дозволяє пізнати свою таємницю в Сині, а Син свою таємницю в Отці. Це пізнання є нерозривно поєднане з «радістю в Святому Дусі», як про це читаємо в євангелиста Луки (пор. Лк.10,21). Петрове визнання біля Кесарії Филипової і є моментом саме такої Христової радості. Коли апостол Петро визнає Ісуса Месією і Сином Божим. Відповідно до цього йому дається особливе доручення через три символи: камінь, який стає фундаментом будівлі, ключ і зв’язування та розв’язування. Каже Ісус: «Тож і я тобі заявляю, що ти — Петро (скеля), і що я на цій скелі збудую мою Церкву» (Мт. 16, 18). Що саме говорить Господь Петрові цими словами? Яку обіцянку Він дає йому і яке доручення Він доручає йому? Якщо ми хочемо зрозуміти значення слів Ісуса, нам буде важливо пам’ятати, що Євангелія нам розповідає про три різні ситуації, в яких Господь, кожного разу певним чином, передає Петрові завдання, яке буде йому доручено.
Віра в Ісуса Христа — ось це ключ Петра
Ісус — будівничий, Петро — скеля, тверда основа, на якій Ісус будує. Ісус будує на скелі, не на піску, щоб будівля стояла міцно (пор. Мт. 7, 26–27). Цей образ говорить про те, що Петрові довірена місія, яка служить кріпості і непохитності Церкви. Цей образ будівлі Христос тепер відносить до Царства Божого, в яке входиться немовби через двері. Той, хто має ключі, може ввійти і впустити інших, або закрити двері. Христос є Будівничий і Голова Церкви (Еф. 1,22), а Петро виступає Його слугою. Ключі були символом влади, якою господар наділяв домоуправителя. Таким чином у євангелиста Матея служіння Петра виражене заповіддю Христа — в’язати і розв’язувати, тобто забороняти чи дозволяти. Петро буде здійснювати це служіння силою віри, яку сповідує, і в якій утверджуватиме братів. Йому довірені ключі Царства небесного, що є символом влади приймати рішення. А Царство розпочинається вже тут, на землі, і зростає на пізнанні, яким Отець знає Сина, а Син Отця. Коли це пізнання приймається людськими душами, то разом з ним приймається також «радість у Святому Дусі».
Таким чином святий Петро відкриває двері Небесного Царства ключами сильної віри — визнаючи Ісуса Христа Сином Божим — Дверима Царства Божого (пор. Йо. 10, 7–9). А відтак запрошує кожного з нас також увійти через ці відчинені двері, увірувати у Христа і визнати його своїм Спасителем. Даймо і ми сьогодні відповідь на це питання Ісуса, яке він поставив апостолу Петру: «Хто я для тебе?». Віра в Ісуса Христа — ось це ключ Петра. І він не сам, не самостійно, зрозумів, хто ж насправді є Ісус з Назарету. Це Отець Небесний зі своєї милості відкрив йому і дав це зрозуміти серцем. Пізніше, коли учні та жінки мироносиці побачили воскреслого Христа, вони відразу бігли до Петра, щоб з ним поговорити щоб йому свідчити. А головне, звіритися, чи він так само вірить, як і вони.
Церква, основана на апостолах
Сьогодні свята Церква згадує пам’ять апостола Петра. Це — день, коли він віддав своє життя за Христа, «Сина Бога живого». Цей день є вибраний Божим провидінням під кінець земної мандрівки апостола. Ми знаємо, що «тіло і кров» не одноразово під час його земної подорожі виявляли його людську слабкість. Ми пам’ятаємо, як він гірко плакав, коли відрікся свого Вчителя, в часі Христових страстей. Сьогоднішня Літургія пригадує нам також той момент, коли Петро був близький своєї смерті в єрусалимському ув’язненні. Однак, незважаючи на всі людські слабкості і загрози, те, що «відкрив йому Отець», завжди було сильнішим від «тіла і крові». На Петрі Христос будує свою Церкву неначе на скелі. Таким чином, являючи нам, що світло і благодать були завжди сильнішими від усіляких людських слабкостей, аж до моменту остаточного свідчення.
Саме апостоли, очолювані святим Петром впорядкували Церкву, засновану Христом. Вони отримали місію поширити цю Церкву по всьому світі, коли Христос сказав їм: «Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи: христячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа; навчаючи їх берегти все, що я вам заповідав» (Мт. 28, 19–20). У нашому символі віри ми визнаємо, що віримо у єдину, святу, соборну і апостольську Церкву. Апостольською Церква є тому, що основана на апостолах, бо, як говорить апостол Павло у посланні до Ефесян, побудована «на підвалині апостолів і пророків, де наріжним каменем — сам Ісус Христос» (пор. Еф. 2, 20).
Навернення апостола Павла
У сьогоднішній день Петро разом із Павлом промовляють: «Я вже готовий на ливну жертву, і час мого відходу настав. Я боровся доброю борнею, скінчив біг — віру зберіг. Тепер же приготований мені вінок справедливости, що його дасть мені того дня Господь, справедливий Суддя; та не лише мені, але всім тим, що з любов’ю чекали на його появу» (2 Тим. 4, 6–8). Павло, який до того був Савлом з Тарсу, що в Кілікії, є тим, який «полюбив прихід Господа». Він полюбив його любов’ю великою і ревною, а подекуди надзвичайно відчайдушною. Можна сказати, що він полюбив Господа з такою самою силою і ревністю, з якою переслідував. Знаємо, що Павло, коли ще був Савлом, боровся проти приходу Господа. Його серце було наче на протилежному кінці щодо тих «немовлят», яким Отець об’явив Сина, а Син Отця. Павло не хотів прийняти цього об’явлення і відкидав його, залишаючись вірним Старому заповітові. Не було в ньому цієї «радості в Святому Дусі». Натомість був він сповнений ворожості і ненависті до Христа, апостолів і тих, що прийняли Ісуса.
Однак настав день, коли «Господь став при Павлі» (пор. 2 Тим. 4, 17). Господь з’явився в усій силі свого воскресіння, звалив Савла на землю і осліпив його не для того, щоб покарати, але щоб навернути. Як сам пізніше скаже: «Проте, Господь став при мені й підкріпив мене, щоб проповідь здійснилася через мене та щоб усі погани її чули» (2 Тим. 4, 17).
Відчайдушна та жертовна проповідь апостолів
Своє апостольське служіння святі апостоли Петро та Павло пройшли з такою ревністю, яка проявляється тільки із постійним співдіянням з Божою волею та благодаттю. Їхні думки були зайняті тільки одним, як можна найкраще виповнити своє земне покликання. «Горе мені, — звертається апостол до своєї совісті, — коли б ми не проповідували, коли б ми не виконували свого обов’язку» (пор. І Кор. 9, 16).
Святі апостоли Петро та Павло докладали всіх зусиль, щоб поширювати Христову Церкву по всьому світі. На той час це було дуже нелегко. Апостол Павло описує свою працю так: «Куди більше в працях… в тюрмах, під ударами надмірно, у смертельних небезпеках часто… у праці та втомі, в недосипаннях, у голоді та спразі, часто в постах, у холоді й наготі!» (ІІ Кор. 11, 23–27). Вони готові були віддати за Христа все, що мали: «Господи, — сказав Петро до нього, — з тобою я готовий піти й у тюрму, й на смерть» (Лк. 22, 33). Подібно говорить і апостол Павло: «Таж я готовий не тільки бути зв’язаний, але й життя своє покласти в Єрусалимі за ім’я Господа Ісуса» (Ді. 21, 13). Саме це вони і зробили, віддавши своє життя за Христа.
Привітання парафії із 20-літтям
Дорогі у Христі брати і сестри! Століттями наша Церква втішається тим, що є в єдності віри і в повному сопричасті зі Святим Петром і його наступниками — римськими архиєреями. Це часто нам коштувало переслідування, за це герої віри зазнавали мук і тортур. Але Ісус запевнив: де є Петро і ті, хто підтримує єдність з ним, ворота пекельні їх не подолають. Більше того, якщо християнська спільнота вірно буде свідчити Євангеліє, то падатимуть всілякі гріховні брами і ворота в людських серцях. Бо сила світла Євангелія, яке проголошували Христові учні, здатна руйнувати твердині гріха, помилкові переконання і преображати людину із середини. Як це сталося з апостолом народів — Павлом.
Тому, вшановуючи сьогодні пам’ять Верховних апостолів Петра та Павла, щиро хочу привітати всіх парафіян, із двадцятою річницею освячення вашої святині. За цей час свого існування цей храм прийняв тисячі людей, які зверталися у молитві до Господа й були вислухані. Сюди приходили дорослі й діти, тут вірні нашої Церкви приймали різні Тайни; звідси, із цієї церкви, тіла багатьох наших християн провадили на вічний спочинок. Священики, які служать у цьому храмі, допомогли багатьом вірним через Божу благодать стати прощеними від гріха і здобути небесне Царство.
Сьогодні, коли святкуємо двадцяту річницю вашого храму, хочу наголосити на тому, що він був і залишається духовною святинею, місцем Божої присутності, домом молитви, школою духовної і національної свідомості. Немає більшої виховної сили, ніж сила Церкви в якій діє сила Божа. То вона, виховує народ та вщеплює у душу людини ті християнські чесноти, які зроблять з неї доброго і мудрого громадянина.
Нехай Господь, за молитвами Пречистої Богородиці, та святих Верховних апостолів Петра і Павла, та всіх святих яких видала українська земля, дарує нам натхнення для ревного служіння у Христовій Церкві, щоб славилося пресвяте Його Ім’я в нашому народі. У нинішніх умовах війни, бачачи довкола себе смерть, розруху і темряву, ми прагнемо зберегти в нашій боротьбі віру, світло серед темряви. Хочемо, щоб життя перемогло смерть. Тож молімо нашого Господа, щоб Він зміцнив нашу віру, вислухав нашу посильну молитву, благослови благовірному народу нашому перемогу над окупантом, наблизив перемогу та подав нам справедливий мир. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь!
єпископ Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ
у свято Верховних апостолів Петра і Павла,
